Страница 24 из 31
Рокитин клопіт, здавалося, мало обходив Альберта, що мешкав на віллі Рачинської. Новини, які приносила Лігенза, він вислухував мовчки, з байдужим виглядом. Лише одного разу він спитав з іронією:
— А отой англійський парашутист? Він хіба не допомагає своєму рятівникові?
— Саме це найдужче й дивує. Немовби він не розумів всієї складності становища.
— Ви вважаєте, що його скинули сюди тільки для того, щоб допомагати Рокиті? Напевно він має далеко важливіші справи й завдання. А може, просто не хоче знатися з дурнями? — недбало кинув він.
Після обіду того самого дня на вулицях містечка з'явилися повідомлення про смертні вироки, винесені в справі дев'ятьох бандитів із загонів Рокити. Назавтра на віллу Рачинської примчала пані Лігенза.
— Сьогодні на світанку вирок виконано. Їх розстріляли на тюремному подвір'ї,— вицокувала вона зубами об краєчок чарки, яку піднесла їй Рачинська. — Тіл розстріляних не видали рідним, посилаючись на якесь особливе розпорядження. Трупи скинули на вантажну машину і кудись повезли.
Лігенза одним духом вихилила ще чарку.
— Наш архітектор постригся в ченці,— повідомила вона.
— Боже милостивий! — вигукнула сполошена господиня.
— Під час процесу він не виходив із залу суду. Врешті його зломив страх: можливо, в нього сумління не чисте? Він пішов у кляштор молитися за нас і за себе.
Пані Лігенза випила сім чарок горілки. Вона вийшла від Рачинської майже зовсім п'яна, аж заточуючись. Проте вона ще встигла повідомити Альберта, що Рокита розбив стрілецьку роту, яка атакувала його. Він захопив три вантажні машини з обмундируванням і зброєю, знищивши в сутичці тридцять чоловік. Але й сам при цьому втратив близько двадцяти душ. Автомашини він підпалив, зброю бандити забрали з собою, а обмундирування Рокита роздав селянам, які поквапилися віднести його на найближчий міліцейський пост. Це було найкращим доказом того, що ніхто вже не вірив у перемогу Рокити.
У сутінки в двері вілли Рачинської постукав підліток. Він вручив їй записку для Альберта, скочив на велосипед і зник у темряві.
Альберт прочитав записку і здригнувся. Це був сигнал, якого він чекав стільки днів: «Ви мені потрібні. Жду в кляшторі. Анастазія».
Лише назавтра надвечір сестра-економка провела Альберта в уже знайому для нього келію. Альберт, простудіювавши нотатки вчителя Рамуза, тепер немовби зовсім іншими очима розглядав брудні стіни. Адже саме тут, у Домбровському кляшторі норбертинок, 12 травня 1583 року по дорозі в Неполоміцький замок заночували Ласський, Ді і Келлі. Десь отут, можливо, під однією з цих товстенних стін, стояло, загадково поблискуючи, «кришталеве дзеркало» і мовою видінь говорило про підступний злочин. Це тут у середині червня, коли Ді і Келлі поверталися в Прагу після спіритичного сеансу з Баторієм, безповоротно зникло їхнє чудодійне «кришталеве дзеркало». Магістр Ді наказав виготовити для нього в Англії нове, яке й нині можна побачити в Британському музеї.
І знову травень. По-літньому спекотливі дні. Такі ж жаркі травневі дні майже чотириста років тому нотує в своєму щоденнику магістр Ді.
На подвір'ї, де ростуть старі граби, пізні сутінки студять землю, натомлену спекою. У кляшторному саду духмяніє бузок. Його аромат п'янить і збуджує. З розчинених дверей костьолу тягне запахом ладану.
А в келії, як і того разу, стоїть холод. Тхне затхлістю, неначе в склепі. Величезне дерев'яне розп'яття цвіте пліснявою. Під стіною та сама лава з солом'яним матрацом, тиша, порушувана стукотом сандалій по кам'яній підлозі галереї.
— Сповістіть сестру Анастазію, що прибув Альберт, — сказав він сестрі-економці.
— Вона вже знає. Просила хвилинку зачекати.
Знову треба було ждати. Він з огидою простягся на матраці, підклавши під голову руки, і втупився очима в запилену лампочку, що жевріла під стелею.
Якими словами зустріне його Анастазія? Що він відповість їй? Чи буде вона просити, чи теж почне наказувати? А що станеться потім? Це «потім» уявлялося таким невідомим, а через те й страшним, що Альберт знову полинув думками в спокійні часи пригод Джона Ді…
«…Якось під час зупинки в кляшторі норбертанок у Домброві,— занотував у своєму щоденнику магістр Ді,— ми втрьох сиділи після обідньої трапези — Ласський, Келлі і я, розмірковуючи про деякі справи. Зненацька над головою Ласського, біля Келлі, явився янгол, тримаючи білу корону. Я почув глас:
— Auditive victores estis.[26]
Після цього, коли ми почали вдивлятися в кришталеве дзеркало, Келлі голосом духа промовив:
— Я викликав тебе до особи Стефана і віддаю його під твою опіку… Чи жадаєш ти, щоб на твоїх очах я знищив Стефана за його гординю, чи хочеш, щоб я вразив його невиліковною проказою або, навпаки, зцілив, дозволив йому стати твоїм благодійником?
Ласський просить духа тільки про одне: у присутності Стефана Баторія говорити по-угорському. Марно! Як твердить Келлі, дух святий ненавидить угорську мову і звернеться до короля латиною…»
Альберт усміхнувся, пригадавши цю сцену. У нього несподівано з'явився веселий, безтурботний настрій, клопіт і небезпеки, які на нього чекають, здалися Альбертові не такими вже страшними. Та враз настрій знову змінився від наглого удару дзвона.
«Дзвонять, як на похорон, — здригнувся він. — Цікаво, на чий?»
Він заспокоїв себе думкою, що на його похорон ніхто не битиме в дзвони.
За хвилину, неначе з-під землі, долинув понурий, монотонний голос, одноманітне гугняве бурмотіння, в якому час від часу виразно чувся який-небудь стих із Псалмів Давидових.
На галереї загупотіли ковані чоботи. У двері його келії постукали. Альберт підхопився з лави.
— Анастазія!..
Він дивився на неї приголомшено. Анастазія, котра ввійшла зараз у келію, здавалося, не мала нічого спільного з тією колишньою Анастазією у білому вбранні черниці. Тепер вона була більше схожа на жінку з поїзда. В офіцерських, з високими халявами чоботях, у широкій спідниці, що відкривала коліна, в шкіряній льотній куртці, з-під якої видно було вовняний светр і пістолет у кобурі на широкому поясному ремені. Волосся, що недбало спадало на плечі, відтіняло її обличчя з білою шкірою черниці, орлиний ніс і тонкі, ледь підфарбовані губи.
— Я викликала вас на прохання Рокити. Він хотів би з'ясувати, чи збираються наші англійські друзі бодай трохи допомогти йому. Момент зараз винятковий, вам, певне, це прекрасно відомо. Гадаю, ви дісталися сюди без особливих труднощів?
Альберт насупився.
— Ви, здається, забули, що я прибув сюди, якщо так можна висловитися, інкогніто.
— О, не турбуйтесь. Таємницю гарантуємо, — відповіла вона з іронією.
— А крім того…
— Крім того? — підхопила вона.
— Чому ви кажете: йому, Рокиті? Мені здається, що допомога потрібна передусім вам. Ви повинні виїхати за кордон.
Вона знизала плечима.
— Чому саме я, а не Рокита чи хто-небудь із його людей?
— Бо ви красива жінка, — відповів він. Її оголені коліна вабили його знову, як тоді в поїзді.
Вони сіли на лаву.
— Я вже своє відспівала!
— Він теж.
Анастазія підхопилася розгнівана, стиснувши кулаки. Заговорила швидко, майже істерично:
— Доти, доки він був сильний, здобував перемоги, ви розхвалювали його в своїх радіопередачах і газетах. Бо вам це було вигідно. Тепер же, коли він зазнає поразок, ви кидаєте його напризволяще. Тепер він для вас став тягарем, бо втратив колишню силу і потребує вашої допомоги.
Альберт поліз до кишені по сигарети. Його розважала ця розмова.
— Ви, звичайно, маєте рацію, — промовив він, видихаючи дим. — Але не слід забувати, що ми не почуваємо себе в боргу перед людьми, котрі щодо нас не завжди були лояльні. Я маю на оці особу Перкуна. Мені добре відомі його накази, в яких він проклинав емігрантську «кліку», що немовби торгує кров'ю його солдатів. Він прагнув до незалежності. Ту саму політику провадив спершу й Рокита. Тільки тепер, коли йому загрожує остаточна загибель, він оглядається на своїх друзів. А втім, усе це не моє діло. Я прибув сюди з іншою метою. Звичайно, в Польщі є людина, яка може допомогти Рокиті. Я міг би їх звести.
26
Скоряючись, дістанеш перемогу (лат.).