Страница 21 из 31
Яруга (ричить):
— З ким? З ким, хай йому чорт!
Ведмідь:
— З кимось у вас в УБ.
Яруга крикнув секретарці:
— Налийте йому склянку чаю, та крутого!
Секретарка принесла майже чорпий чай. Яруга сам підтримував склянку, поки арештований пив.
Яруга:
— З ким у повітовому УБ Зенка має контакт? Які інструкції вона привезла вам тоді?
Ведмідь:
— Вона сказала, що в місті крутиться якийсь убек з Варшави, на ім'я Міколай. Він зав'язував знайомства, підкупив декого з наших. У кожному разі, здається, пронюхав дату й годину нашого нальоту на місто. Він прийшов в УБ і попередив. Але попередив він саме того, хто мав контакт із Зенкою. Той, у свою чергу, повідомив Зенку, а вона примчала до нас, щоб Міколая ліквідувати… Справа була пильна, чекати наказу Рокити я не мав права. Я вирішив сам упоратися з цим типом і виїхав з Куріпкою в місто. Зенка навела нас на нього, а Куріпка його вколошкав.
Ведмідь замовк. У кімнаті запанувала цілковита тиша, нервово поскрипувало тільки перо Яруги, який вів протокол.
Яруга:
— Скажіть, хто в повітовому УБ був членом вашої організації або співробітничав із нею?
Ведмідь:
— Не знаю. Контакт із цими людьми підтримувала Зенка.
Яруга:
— Опишіть її зовнішність або назвіть адресу чи місце, де її можна зустріти.
Ведмідь:
— Мені її адреса невідома. Не знаю я і де можна з нею зустрітися. Зенка — співробітник нашої розвідки, а діяльність розвідки повністю законспірована.
Яруга:
— Опишіть її зовнішність.
Ведмідь:
— Низенька, рудоволоса, блакитноока. Років їй, мабуть, близько двадцяти. Востаннє я бачив її в чорному костюмі. Хто з УБ із нами співробітничав, не знаю; мені відомо тільки, що їх було двоє чи троє. Один з них служить у вас караульним, другий сидить набагато вище. Саме до нього й звернувся отой ваш поручник, що його довелося потім убити. Напевно, він має неабияку владу, коли… зміг випустити з тюрми Романа, тодішнього ад'ютанта Рокити. Роман улип здуру. У нього знайшли сургуч і печатку нашої організації. Звільнили його майже відразу ж.
Яруга:
— Коли це було?
Ведмідь:
— Коли? У січні. Більше нічого не знаю.
Яруга викликав вартових і наказав відвести арештованого.
Наступного дня відбувся урочистий похорон дванадцяти жертв нічного нальоту Рокити. Убитих везли через усе місто на трьох військових вантажних машинах з опущеними бортами, в трунах, обтягнутих кумачем… Жалобну процесію — кілька тисяч мешканців містечка — очолював почесний військовий ескорт у складі роти. На похорон прибули представники воєводського комітету партії.
Спочатку відкриті домовини встановили для громадянської панахиди в залі засідань при канцелярії старости. Звідтіля процесія рушила вулицями на кладовище за містом. Альберт майже цілу дорогу йшов зовсім самотньо. Біля кладовищенської брами він побачив коло себе Лігензу. Вона була в елегантному чорному костюмі, який щільно облягав її струнку постать. У сліпучому сяйві полуденного сонця ще виразніше впадали у вічі фіолетові сліди опіку на її обличчі.
— Я боюся за вас, майоре, — мовила вона.
— Майоре? Вам і про це вже відомо? Мене вражає ваша обізнаність з усім.
— У нашому маленькому містечку усе про всіх знають.
— Справді?
— Люди твердять, що в Яруги довгі руки. Вам краще не ставати йому на дорозі. Тим хлопцям, яких він схопив, уже нічим не допоможеш. Мені жаль їх. Жодному з них більше не судилося відчути всю насолоду свободи.
Альберт не відповів. Ішов довгою кладовищенською алеєю, обсадженою сумними туями. Лігенза зачіпала його плечем — на вузькій алеї було дуже тісно.
Він узяв її під руку й нахилився до самісінького вуха:
— Буває й так, що людина, якій начебто ніколи більше не судилося відчути насолоду свободи, враз опиняється на волі. Трапляються ж втечі навіть з-під шибениці. Але часом невідомо, що ж усе-таки було краще: могила чи свобода. Одне певне — мовчать тільки мертві. Іуда, як вам відомо, мав мішок. Розповідають, що мішок цей був пошитий не лише з ягнячої, а й з левової, рисячої та… лисячої шкур. Із шкури ласки-лисиці, яка висмоктує кров крізь манюсіньку, майже непомітну ранку. О, повірте, в цьому місті теж є іудин мішок. І іуд тут хоч греблю гати. До речі, можна пошити мішок і з… ведмедячої шкури, — голосно розсміявся він, так, що люди, котрі йшли поруч, з обуренням поглянули на нього.
— Ведмідь? — стривожилася вона.
Над могилами стояло повно народу. Солдати знімали домовини з машин і несли їх на плечах через кладовище.
Альберт помітив Рамузову дочку, спробував проштовхатися до неї, але передумав. Почалися промови.
Представник воєводського комітету партії, маленький, рудий, з борідкою, зупинився передусім на особі покійного вчителя:
— Рамуз не був комуністом. Він належав до нашої ліберальної інтелігенції, з якою комуністам не завжди легко знайти спільну мову. Він був, одначе, справжнім педагогом, істориком і, хоч не був марксистом, виховував своїх учнів в атеїстичному дусі, прищеплював їм уміння об'єктивно осмислювати історію і сучасні діяння нашого народу. Він застерігав від гарячковості і чвар, учив розумно мислити, закликав до терпимості й неупередженості. Колишній друг Перкуна, він розвінчував в уявленнях молоді всі поширювані про нього легенди. Рамуза зненавиділи клерикали, він іще одна жертва фашизму. Зброя, яка його вбила, була націлена по тільки в справу соціалізму, вона вдарила і в ліберальну інтелігенцію. Наша інтелігенція ще раз пересвідчилася, хто її справжній ворог: не комуністи, а діячі підпілля, котрі неминуче скочуються на позиції фашистського терору, прагнучи задушити будь-яку сміливу думку.
Потім промовець сказав про Крихняка:
— Він загинув на полі бою, скошений зрадницькою кулею бандита, захищаючи народну владу й соціалізм.
Коли до червоного полотнища, яке вкривало труну Крихняка, приколювали Хрест Відваги, хтось легенько торкнув Альберта за плече.
— Це теж треба вміти, майоре, — мовив йому Яруга.
— Що саме?
— Умерти вчасно. Я от роздумую: проживи він бодай на день довше, чи не довелося б його ховати, як собаку, під парканом? Найгірше, однак, те, що годину тому втік Ведмідь. Я наказав знову доправити його на слідство, але дорогою він утік. З машини. Ніхто не розуміє, як це могло статися.
— Он як? — не дуже щиро здивувався Альберт.
Над відкритими трунами тривали промови. Від могил тягло свіжою землею. Вдова Крихняка нестримно ридала.
Кладовище поступово порожніло. Альберт чекав Рамузову дочку за рогом якогось величезного магнатського склепу. Дівчину супроводжували додому кілька літніх тіток. Побачивши Альберта, вона залишила їх і повільно, ніби вагаючись, наблизилася до нього. Вона швидко викидала з себе слова, немовби розмова з Альбертом була для неї неприємною.
— За день до смерті батько приготував для вас свої нотатки. Прошу прийти по них завтра або післязавтра.
— Вони вже мені не потрібні,— з жалем промовив Альберт.
— Он як? Вони потрібні були вам, поки батько був живий. Тепер, коли він загинув, ваші інтереси змінилися? Навіщо ви приїхали в наше місто? Чого ви тут шукаєте? Ви з'явилися сюди як злий дух. Може, вам потрібні були не нотатки й папери мого батька, а його життя?
— Ви думаєте, що я якимось чипом причетний до смерті вчителя?
— Не знаю! Не знаю! Я нічого не можу збагнути! Всього за кілька днів я втратила нареченого і батька…
— Гаразд, я прийду післязавтра, — пообіцяв Альберт.
Вона повернулася до своїх тіток, які чекали її, збившись групкою, розглядаючи Альберта з недоброзичливою цікавістю.
На вулиці, коло кладовища, Альберта зупинив якийсь молодик.
— Ходімо, — сказав він, — вас викликає начальник.
— Ви мене викликали? — спитав Альберт, сідаючи біля столу й закурюючи.
Яруга рухом руки попросив своїх співробітників вийти з кабінету.