Страница 5 из 36
— Так, сума солідна, — погодився Раду.
— Якогось вечора він сказав мені, що їде з делегацією до Решіци, і попросив отримати на своє ім'я пакунок з його працями від колишньої дружини. На домашню адресу він не хотів отримувати, бо, мовляв, не розрахувався з господарем за квартиру. Відмовити йому я не міг, хоч і відчував, що тут щось не гаразд. Але слухайте, чим все те скінчилося. Три дні тому дістаю від Бораша листа. Він пише, що його колишня дружина, проїжджаючи через Бухарест, хотіла вручити пакунок мені особисто. Шукала мене за адресою, але, не заставши ні мене, ні матері вдома, залишила пакет у камері схову на Північному вокзалі. Він просив мене забрати пакунок і зберігати в себе до його повернення. В листі була відповідна квитанція.
— Пробачте, а з якого міста він вам написав?
— Не пам'ятаю. Якось не догадався глянути на штамп. Мабуть, з Решіци, бо він казав, що їде туди.
— А той лист у вас? — спохмурнів Раду.
— Нема.
— А де ж він?
— Віддав йому назад.
— Нащо?
— Бо, повернувшись, він попросив…
— А з пакунком що? Отримали?
— Звісно, отримав, але то був не пакунок, а невеличка валізка з чорної шкіри.
— Ви її, бува, не відчиняли? — поцікавився майор.
— Ні, вона була замкнена. Я її отримав позавчора після обіду. А вчора приходить білява пані та й каже:
«Я прийшла від Ківу». Ввійшла до кімнати, але сісти відмовилась. «Дуже поспішаю, — сказала. — Мене прислав Бораш за валізкою». І я віддав. А сьогодні вранці на зупинці тролейбуса я зустрів Ківу, який ніби спеціально мене чекав. «Ти отримав валізку?»—запитав він. «Так, і вже віддав тій пані, що ти прислав», — відповів я спокійно, хоч уже мав якусь підозру. Боже, якими очима він глипнув на мене! Скільки живу на світі, не бачив такого лютого погляду. В мене мороз пішов по спині. «Вона тобі сказала, що я послав?» — просичав Ківу. «Сказала…» — «Бовдур!» — кинув він мені в обличчя, зупинив таксі, сів у нього й поїхав.
— Ви не примітили, бува, номера тієї машини?
— Ні, просто не подумав.
— Жаль, юначе.
— Звісно, жаль, але я дуже розсердився, коли він назвав мене бовдуром. Наче я щось винен. Мене не залишали думки про ту пригоду з валізкою: «А якщо Ківу не повірив мені про валізку й заявить на мене в міліцію». Потім подумав: «Якби не повірив, то схопив би мене зразу, а так помчав шукати біляву пані». Потім мене охопив страх: «А що, коли та валізка крадена?» Я вже казав, що навіть смерті так не боюсь, як міліції, а особливо тепер… Тому й прийшов до товариша інженера, як до хорошого друга, за порадою… То, може, ви щось скажете? Клянусь богом, я нічого не винен.
— Що я можу?..
— Кажете, ніби ваш двоюрідний брат служить у міліції?
— Це так.
— А чи не повели б мене до нього?
— Не знаю… Я спитаю родича, і коли він знайде за потрібне — підемо до нього.
— Гадаю, тут щось не чисто.
— Мені теж так здається, — зауважив Раду.
— Біс його забирай! Коли б знав, зроду не пішов би на станцію по ту валізку.
— Скажіть, будь ласка, ви читали квитанцію?
— Ні.
— А вам не спало на думку таке: як могли з камери схову видати вам чужу валізку?
Тут Бачіу ляснув себе долонею по лобі.
— Тепер мені ясно. Мабуть, квитанція була виписана на моє прізвище, так?
— Так. Вас просили пред'явити паспорт?
— Авжеж.
— Ви коли-небудь давали Ківу свій паспорт?
— Ні.
—І він ніколи не тримав його в руках?
Бачіу замислився.
— Так, так… Одного вечора в ресторані паспорт випав у мене з кишені, Ківу його підняв…
— Мабуть, тоді він запримітив номер. Коли це було?
— Тоді, як він сказав, що їде з делегацією.
— Може, ви знаєте, де працює той Ківу?
— Казав, що в міністерстві зв'язку.
— В якому відділі?
— Не знаю.
— А не давав номера телефону?
— Ні.
— Як же ви зустрічалися?
— Він мене знаходив сам.
— Це все?
— Все, товаришу Стамате. Може, ви також інженер, як і ваш брат?
— Ні, я вчитель… Викладач фізики.
— Гадаю, вам теж подобається футбол. За яку ви команду?
— Футбол мені не дуже подобається. Краще вже грати в кеглі.
— Хіба ж то спорт?
— Ось що, товаришу Бачіу, — вирішив припинити розмову, — я дуже стомлений, мені необхідно спочити. Потім провідаю свого родича, про все домовлюсь. Думаю, вам не варто хвилюватися. Проте запишіть номер телефону. Якщо вас шукатиме Ківу, хоч на те надії мало, то подзвоніть у будь-який час.
РОЗДІЛ 3
Богдан тричі уважно переглянув фільм, на якому було знято весь шлях Лучіана Фіуреску, від його квартири до зоологічного парку, але нічого цікавого не виявив, та було ясно, що Лучіан ходив туди не для розваги. Про це думав і Раду. Виникало безліч припущень, але потрібні були докази. Переглядаючи фільм, Раду теж помітив, що там бракувало кадрів про те, як Фіуреску розважався біля кліток з мавпами. Якщо по дорозі він ні з ким не зустрічався, то чи не там пощастить встановити якийсь зв'язок? Раду попросив оператора доповнити фільм потрібними кадрами. Через два дні Раду й Богдан могли подивитися новий фільм. Цього разу плівка зірвала маску з Фіуреску. Коли біля нього зосталося лише кілька дітей, Лучіан почав щось балакати, наче розмовляв з мавпами.
— Тобі не видається дивною його мова? — спитав Раду.
— Він спеціально спотворює слова. Тут основне — міміка.
Це було відкриттям.
За чверть години вони були вже в зоопарку.
В мавпячій клітці, крім отвору, яким влазили тварини, було невеличке віконце. Оглянувши все, Раду з Богданом пішли шукати директора зоопарку.
— Чим можу бути корисним? — поцікавився той, коли офіцери пред'явили йому свої посвідчення.
— Скажіть, будь ласка, хто у вас доглядає мавп?
— У нас нема спеціаліста.
— Ви знаєте всіх працівників зоопарку?
— Звичайно, знаю.
— Серед них є хто-небудь з особливими прикметами?
— Ви хочете сказати, з фізичними вадами?
— Саме так.
— Тут є один глухонімий.
— Давно працює?
— Близько року.
— Як його прізвище?
— Марчел Коруз.
— Як би нам його побачити?
— Зараз я когось пошлю за ним.
— Не треба, щоб він знав, що ним цікавляться. Скажіть, де він, і ми знайдемо його самі.
— Знаєте, дё павільйон плазунів?
— Так.
— Він там.
— Дякуємо, товаришу директор. Сподіваємося, пре нашу розмову ніхто не знатиме.
— Запевняю вас.
Сонний і байдужий, Марчел Коруз сидів на лаві й стежив, щоб діти не перелізли через огорожу.
— Раду, ти знаєш, хто цей Коруз? — тихо спитав Богдан.
— Звідки мені знати?
— Так це ж «заєць».
— «Заєць»?
— Авжеж. Я все місто обнишпорив, шукаючи його слід, а він ось де вештається. І навіть не хвилюється, що бідний Пічоруш через нього не їсть і не спить. Ти поглянь, яка бандитська пика! Мабуть, не одне життя на совісті цього негідника. Хитрий пройдисвіт отой Фіуреску. Додумався залучити в шпигуни глухонімого. Завдасть нам мороки цей негідник. Зразу видно школу обер-шпигуна Канаріса.[3] Однак не такий страшний чорт, як його малюють. Хіба ми не старі розвідники? Та й досвід вже маємо.
— Досвід є,— погодився Раду. — Марчел Коруз, мабуть, кінець нитки, яка приведе нас до клубка.
— Правильно! Тобі непогані речі спадають на думку. — Це ж ти помітив, що Фіуреску не говорить, а лише щось показує на мигах.
— Невже німий встиг уже передати комусь отримані від Фіуреску шпигунські донесення? — помовчавши, спитав Богдан.
— Може й так. Адже минула ціла доба.
— Цікаво, від кого ж Фіуреску дістає завдання? А чи не він сам керівник шпигунської банди?
— Не думаю, Богдане, хоча нам дещо й відомо. Пригадай зустріч Фіуреску з Корузом в кав'ярні. При такому надійному зв'язку щось спішне примусило їх побачитись…
3
Вільгельм Канаріс — шеф німецької військової розвідки.