Страница 33 из 36
— Давайте все разом.
Ті четверо, граючи в карти, навіть не дивились на новоприбулих.
— Пити щось будете? — спитав адміністратор.
— Якщо е, дайте коньяку.
Хазяїн поставив перед ними пляшку:
— Пийте скільки хочете.
— Краще скажіть, скільки можемо.
— Ви ж не панянки…
Поки вони вечеряли, ті четверо вклалися спати.
Швидко заснули й Фіуреску зі своїм супутником, але спали сторожко, як зайці.
Вранці, коли Фіуреску прокинувся, чотирьох туристів уже не було. Він штовхнув товариша під бік:
— Вставай!
Коруз потягнувся й смачно позіхнув:
— Уже ранок?
— Хіба не бачиш? Нам слід підготуватися завчасно. Не кваплячись умились, поголилися.
— Що нам запропонуєте на сніданок, хазяїне? — спитав Фіуреску, сідаючи за стіл у прекрасному настрої.
— Може, для початку свіжого сальця з цибулькою?
— Ще що?
— Яєчня, свіжа бринза…
Наївшись досхочу, попросили рахунок. Покурюючи цигарки, розпитували адміністратора про дорогу до озера. Той порадив звернути трохи вбік і помилуватися водоспадом.
Недалеко від турбази Фіуреску з Корузом заховалися так, щоб добре було видно кам'янисту стежку.
— Місце, здається, непогане. Як по-твоєму? — спитав Фіуреску в Марчела.
— Так. Нема чого йти далі, поки «професор» теж не підніметься сюди.
Сонце, нарешті, прорвало суцільну запону хмар і сипонуло промінням. Чекати довелося недовго.
— О, виповз сам «професор»…
Стежкою від хатини лісника піднімались «професор», Спіру і шофер. За ними провідники вели нав'ючених коней.
— Тепер ми можемо бути спокійні за дорогу, — сплюнув Коруз.
— Невже? — примружив очі Фіуреску.
— Ти вмієш орієнтуватися по карті?
— Вмію.
— Отже, не заблудимо.
— Але я не знаю, в якому напрямку вони рушать.
— То хай вони йдуть уперед, а ми непомітно слідом за ними.
Група «професора», зробивши коротку зупинку на турбазі, рушила в гори. Невдовзі вона була вже в кам'яній западні. Ні «професор», ні його супутники не милувались дикою навколишньою красою. Чим далі «професор» проникав у гори, тим більше замислювався.
— Чи не можемо ми рухатись швидше?
— Не можна, товаришу професор. На такій важкій дорозі коні попадають, — відказав провідник.
Під час відпочинку «професор» нетерпляче вдивлявся крізь бінокль вдалину, де вимальовувались береги гірського озера Букура. Потім люто зиркнув на людей, що полуднували:
— Чи не можна швидше?
— Кінчаємо, — відповів провідник і додав: — Хоч ви й учений, але в нас старі люди кажуть: в горах ніколи не поспішай.
Через півгодини попрямували до озера. Ідучи звивистим плоскогір'ям, незабаром досягли південного берега.
— Ось тут і станемо табором! — проказав «професор».
Нап'яли намети. Швидко змайстрували пліт. Працювали завзято, тільки «професор» сидів на похідному стільчику й вивчав карту.
Вода в озері здавалась чорною, нерухомою, а коли з-за хмар виринало сонце, вона вигравала різними барвами.
Коли пліт був готовий і погойдувався на воді, Спіру підійшов до «професора»:
— Ви впевнені, товаришу професор, що саме тут треба шукати?
— Ніхто не може бути на цьому світі впевнений, однак, за всіма ознаками, слід шукати саме тут, Спіру.
— То й почнемо звідси.
— Коли ти маєш намір зануритись?
— Сьогодні ні в якому разі, вже вечоріє.
— Гаразд, почекаємо до завтра.
Наступного дня тільки перед обідом Спіру Тофан нарешті зібрався йти під воду. Водолазний костюм з кисневими балонами та телефоном надійно захищав його від усяких випадковостей.
— Щасливо! — побажав шофер.
— Хай бог помагає! — усміхнувся Спіру, занурюючись в озеро.
«Професор» не мовив жодного слова, лише хижий блиск очей та розпашілі щоки виявляли його хвилювання.
Коли Спіру зник під водою, провідник ніяковіючи підійшов до «професора» і ввічливо запитав:
— Скажіть, що ви шукаєте в озері?
Один з його односельчан, котрий весь час мовчав, сердито кинув:
— Нащо тобі те знати? Знайдуть — тоді побачиш!
«Професор» не проронив жодного слова.
Шофер не кліпаючи дивився у воду, де зник Спіру, наче міг там щось побачити.
— Знайдуть, якщо водолаза ніщо не вхопить, — промимрив сам до себе провідник.
— Чому ти таке кажеш? — стрепенувся «професор».
— Я думаю про русалок.
— Про яких?
— Про водяних. Хіба ви ніколи не чули?
— Які ще там русалки? — глипнув шофер.
— Водяні духи, — пояснив провідник.
— Ой, дурні ж ви ще та тупі! — зареготав шофер.
— А ти не смійся. Коли водолаза зустрінуть русалки, то він уже не вирине ніколи.
— Вам ні про що говорити? — грубо обірвав їх «професор».
Провідник співчутливо глянув на нього і тяжко зітхнув.
Нетерпіння «професора» наростало з кожною хвилиною. Його обличчя стало буряковим, очі неприродно блищали. А коли Спіру попросив по телефону, щоб підняли його на поверхню, «професор» зблід — це означало невдачу.
Ледве водолаз показався з води, як «професор» кинувся до нього.
— Нічого нема?
— Нічогісінько…
— А чому ти так швидко виліз?
— Мені стало погано. Я давно вже не ходив під воду… Пірну раз, другий — і все буде гаразд.
Спіру спускався під воду ще тричі й кожного разу безуспішно. Четвертий раз лізти не захотів:
— На сьогодні досить…
В таборі посмутніли. Після вечері всі розмістилися в наметі, лише «професор», курячи цигарку, зажурено бродив по березі.
Вранці Спіру Тофан знову спустився під воду. Як і напередодні, «професора» охопила страшенна нетерплячка.
Шофер тихо, щоб не чув провідник, спитав:
— А коли не знайде, що тоді?
— Мусить знайти…
— А якщо все-таки не знайде?
— Тоді будемо шукати в іншому озері.
— В якому?
«Професор» не встиг відповісти, бо задзвонив телефон, і Спіру Тофан повідомив: «Все в порядку, витягайте!» Аж підстрибнувши з радощів, «професор» вхопився за мотузок.
— Порядочок… — самовдоволено вишкірився Спіру, знявши скафандр.
— Знайшов?
— Чотири штуки.
— Лише чотири?
— А ви думали, більше?
— Ні, все-таки… Хто його знає…
— Зараз полізу й зв'яжу ті ящики по два. Поки ви тягнутимете — ще пошукаю.
— Давай!
Через чверть години Спіру передав:
— Тягніть, тільки обережно!
З води виринули два зв'язані ящики. Потім ще два.
Кілька хвилин усі п'ятеро мовчки дивилися на дивну знахідку. Один з провідників дивився на знахідку здивовано, два інші були байдужі. А в очах «професора» світилася невимовна радість, хоча шофер лише знизував плечима.
Спіру по телефону попросив підняти його на поверхню.
— Тепер ти вже зможеш промочувати свою горлянку скільки захочеш, — сказав «професор», коли той вигулькнув з води.
— То як? — гордо спитав водолаз, знявши скафандр.
— Ти майстер своєї справи!
— Колись був майстром. Тепер годі! У мене виснажені легені й серце. Зносився, мов стара калоша. Від сьогодні більше ніколи не піду під воду, хоч би мені платили золотом.
— То де ж твої русалки? — глумливо звернувся до провідника шофер.
— Розказували старі люди. Добре, що їх нема в цьому озері…
«Професор» став усіх частувати коньяком. І поки Спіру цокався з провідниками, відвів шофера вбік.
— Здається, справу закінчено?
— Закінчено, товаришу професор.
— Як я вже казав тобі в Бухаресті, ця справа таємна, і ніде не слід молоти язиком.
— З мого боку, товаришу професор…
— За тебе я не боюсь. Мене турбують оці селюки. Вони можуть роздзвонити про нашу експедицію.
— А ви їм скажіть, що це державна таємниця.
— По-твоєму, цього досить? Я вже їх добре вивчив, бо мені не вперше доручають таємні справи. Отже, виїжджаючи з Бухареста, прихопив з собою про всяк випадок спеціальні бланки, на яких вони своїми підписами зобов'яжуться зберігати таємницю.
— Оце правильно, товаришу професор.
— Правильно, та не зовсім. Я скажу їм, що ти з органів державної безпеки і вимагаєш від них письмових зобов'язань. Гаразд?