Капітан далекого плавання

— Кохана, просто гидко тебе слухати. Облиш. Чи ти хочеш, щоб тебе мучили кошмари? Хочеш пережити мої муки, мої страждання?

— Дорогий мій, може, природа пожартувала зі мною так само, як і з тобою, але для того, щоб вчинити злочин, я не шукатиму якогось іншого, давнього життя. Якщо мені схочеться когось убити, то я вб'ю тебе.

— Чому саме мене?

— Дурненький, бо я тебе кохаю. Це найповажніша причина. А крім того, на мене впало б підозріння. Я спробувала б смак страху і небезпеки бути викритою.

— Облиш, Малло, це огидно. Маєш щастя, що я все це сприймаю за жарти.

— Коли я вирішу тебе знищити, то зроблю те мовчки, тобі не доповідатиму. Але, мабуть, я тебе не вб'ю.

— Чому ж, кохана? Коли якогось дня ти не зможеш опиратись спокусі відчути смак убивства, то вибирай за жертву мене. Ти ж знаєш, що всяке твоє бажання для мене закон.

— Які ти дурниці верзеш інколи, — скривилась Малла. Потім до Раду: — Мабуть, ви мене вважаєте бридкою, пане. Така вже я. Люблю життя з небезпеками. Якби мій батько, власник риболовних суден, не розорився, ми б жили в Америці. Я стала б там першою жінкою-бандиткою і затьмарила б славу знаменитих гангстерів. Жаль, батько розорився, а то при його багатстві я жила б, як сама хотіла.

— Ходімо краще до вагона-ресторану та щось перекусимо.

Раду мовчки погодився.

У вагоні-ресторані він сів навпроти Малли, а Ольсон зайняв місце збоку.

— Пане Баділа, ми не знаємо ваших смаків, бо ні разу не були в Румунії, отже, ви самі замовляйте.

Малла замовила для себе й для свого коханця яєчню з салом, масло, мармелад і каву. Раду попросив варених яєць, шинку і теж каву. За мить усе було подано на стіл.

— Милий, хто це нам казав, що Румунія чудова країна?

— Не пам'ятаю. Здається, лорд Вільмот.

— Так, мабуть, лорд. Здається, він колись був у Румунії. Сподіваюся, колись лорд переконає Йогана, і ми теж відвідаємо Румунію.

«Може, ви туди й заїдете, та чи вдасться вам звідтіль вибратись», — посміхнувся в душі Раду, а вголос мовив:

— Якщо ви колись вирішите відвідати мою вітчизну, то не пожалкуєте.

— Милий, ти не вважаєш, що між румунами й італійцями є багато спільного?

— Звісно, якщо румуни схожі на нашого приятеля, — відповів Ольсон, мацаючи по кишенях. — Біс забирай! Здається, забув цигарки в купе. Малло, в тебе не знайдеться цигарки?

Та заглянула в сумку:

— Я теж забула.

— Куріть мої,— запропонував Раду.

— Ні, дякую, хоча ваші цигарки й пахучі, але після закуски мені приємно викурити цигарку, до якої звик, — увічливо відмовився Ольсон і, попросивши пробачення, подався в купе.

«Знайшов-таки привід, щоб понишпорити в моїх речах, — подумав Раду, вдаючи, що уважно слухає Маллу. — У всякому разі, коли він полізе до замків, я знатиму». В один із замків він уклав нитку, яка при відкриванні замка обов'язково порветься.

— Ви дуже приємний компаньйон, пане, — всміхнулася Малла.

— Дякую, пані. Мені здається, ви це кажете просто з люб'язності. Я взагалі людина товариська. Ви ж настільки вродлива й мила жінка, що так і хочеться сказати вам щось дуже приємне.

— О, прошу вас ці слова сказати, коли повернеться Йоган.

— Для чого? Щоб викликати в нього ревнощі?

— Ви наївна людина, коли думаєте викликати ревнощі в Йогана.

— Та я б на його Місці…

— Ревнували б мене до когось?

— Будь-який чоловік на його місці був би ревнивим.

— Дурниці. Йоган знає, як я його кохаю.

— Він вас теж любить.

— Він мене обожнює.

— Все ж закоханий чоловік завжди побоюється, що його жінка може стрітись з іншим чоловіком і віддати йому перевагу. Правда, деякі вважають ревнощі зневагою до коханої жінки. Особисто я іншої думки.

Раду хотів дати зрозуміти Маллі, що вона йому подобається і може робити з ним усе, що захоче.

— Захищаючи ревнивців, ви, бува, не маєте на увазі власні справи?

— На місці пана Йогана, я згорів би від ревнощів.

— Йоган якраз не ревнивий, коли б я йому зрадила, він би просто відступився від мене, щоб не вчинити злочину. Так, але ж чому він не несе цигарок?

— Закуріть поки що мої. Гадаю, вони вам сподобаються.

— Дякую.

Запаливши цигарку й міцно затягнувшись, Малла вела далі:

— Бідний Йоган дуже забудькуватий. Оце, мабуть, по дорозі зустрів когось, забалакався, а про нас забув.

— Коли не заперечуєте, щоб залишити вас одну, то я пішов би за вашими цигарками.

— Ви дуже люб'язні, але не треба. Бачите, я ж курю. А потім мені не подобається залишатись тут одній, коли прийшла в товаристві двох мужчин, та й Йоган ось-ось з'явиться. Де це ти так довго ходив?

— Хіба довго? — здивувався Йоган, обертаючись до Раду.

— Пані захотіла курити, і їй видалась надто довгою ваша відсутність.

— Та по дорозі мене зупинив якийсь француз і запитав, чи я не синьйор Ленграж, з яким він колись навчався. Тепер той пан став відомим математиком. Це дуже смішно, бо я ледве знаю таблицю множення.

Незабаром усі троє повернулись у свій вагон. Ольсон здавався ніби чимось засмучений. Проте весь час, походжаючи по коридору, говорив, що у Відні мають зійти й доведеться розлучитись з такою приємною людиною.

Раду хотілося скоріше дізнатися, чи рився він у його речах. Ледь стримувався, щоб не піти в купе й перевірити.

Нарешті у Відні Ольсон із Маллою вийшли з вагона. Ще й на пероні вони висловили жаль з приводу розлуки.

— Ви будете також і в Парижі, пане Баділа?

— Сподіваюся.

— Може, там ще зустрінемось. Ми десь на цьому тижні теж туди прибудемо. Ви в Парижі в якому готелі зупиняєтесь? — в голосі Ольсона відчувалася неприхована іронія.

— Я не бував ніколи в Парижі, тому й не можу сказати, в якому саме готелі доведеться зупинитись.

— А ми завжди зупиняємось в «Рітзі». Було б мило з вашого боку, якби ви теж там зупинилися. Коли ж знайдете інше місце, то ми будемо безмежно раді й вдячні вам, якщо нас відвідаєте або ж подасте про себе вісточку.

Та ось потяг рушив. Раду помахав їм рукою і ввійшов до купе.

«Біс їх знає, чого вони хочуть», — подумав він і взявся оглядати речі. На сумці позначка виявилася незачепленою, зате на валізі контрольна нитка була розірвана. Раду поспішно відімкнув валізу. На речах побачив крихти тютюну, але все було на місці. Мабуть, Ольсон відкрив валізу, але в останню мить відмовився від наміру порпатися в чужих речах. Може, йому перешкодив провідник вагона, а може, помітив обірвану нитку? Нараз Раду здогадався: Ольсон шукав пластмасовий циліндрик, у якому Міка заховала мікрофільм. Він його відразу знайшов під замком, і відпала потреба нишпорити в речах. Раду лише не розумів, чому шпигуни так поспішають. Ольсон міг заволодіти тим мікрофільмом, наприклад, у Берна, де Раду мав намір зупинитися на кілька днів. Дивувало й те, що Ольсон зовсім не поцікавився вмістом дипломатичної сумки. В ній були «документи», які могли зацікавити не лише Ольсона.