Страница 21 из 36
Раду всміхався крізь сон. Міка підійшла до нього, вкинула ключ у кишеню і попрямувала до сусідньої кімнати. Роздягнувшись, відчинила вікно. «Свіже повітря його скоро розбудить», — подумала, глянувши на гостя.
Хвилин через десять Раду заворушився, але очей не розплющував. Гуло у вухах, пересихало в роті, хотілося пити.
Нарешті розплющив очі. Міка лежала на дивані й читала книжку.
— Ти вже прокинувся?
— Котра година?
— Коло восьмої.
— Виходить, проспав майже годину. Мені соромно. Я здаюсь тобі смішним?
— Чому? Ти був дуже стомлений…
— Мені пора.
— Ти справді йдеш додому, Радуле? — спитала його вже у вестибюлі.
— А куди ж мені ще?..
Коли він сідав у машину, хтось раптом вийшов із тіні дерев і наблизився до нього:
— Чи не знайдеться у вас прикурити?
Раду впізнав одного з оперативної групи. Вдаючи, що шукає сірники, тихо запитав:
— Щось трапилось?
— Все в порядку, товаришу майор.
— Гм… Здається, не дуже в порядку.
— В мене, товаришу майор…
— Гаразд, хлопче, йди, бо та мавпа може слідкувати крізь вікно.
Раду, звичайно, не подався додому, як обіцяв Міці, а негайно з'явився до полковника Жолдіша.
«Хай мене полковник зітре на порох, та нічого не вдію. Звідки я міг передбачити, що та клята аферистка так обкрутить мене?»
— Ну, як справи, товаришу майор? Що нового? — спитав полковник.
Раду доповів йому про свою пригоду. Той же повідомив про те, що пункти спостереження зафіксували роботу таємної рації, яка передавала в ефір радіограму.
— А про що в ній мовиться, товаришу полковник?
— Мені здається, що це їхній перший вихід в ефір.
— Мабуть, шпигуни не хотіли раніше ризикувати або ж ми просто проґавили їхні попередні передачі.
— Це виключено! — нахмурився полковник. — За ефіром ми ведемо ретельне спостереження.
— Мабуть, вони передали щось дуже термінове й важливе.
В розшифрованому тексті писалось:
«16–51 ліквідовано. Нещасний випадок. Поки що нічого про Бернхарда. Дві невдалі спроби. Розраховуємо на одного працівника Міністерства закордонних справ. Чудова нагода передати через нього. Через десять днів їде як дипломатичний кур'єр: Вийду в ефір через шість днів у цей же час. Резидент».
— Тепер тобі ясно, для чого Міці був потрібний «Рекорд?»
— Ясно, товаришу полковник.
— Богдан Тудорашку тут?
— Не знаю, я до канцелярії не заходив.
Полковник натиснув кнопку дзвінка.
— Хай зайде до мене капітан Тудорашку.
За мить з'явився Богдан.
— Прочитай, капітане, ще й ти, — кинув полковник на текст радіограми.
— Заворушилися шпигуни, товаришу полковник. Вийшли в ефір, мають намір використати Раду, коли він поїде за кордон. До цього часу нас плутало те, що ми не знали наміру ворога. Залишмо їх, нехай «використовують» Раду. Дізнавшись, які матеріали вони передадуть за кордон, ми їх відразу схопимо.
— Хто ж резидент?.. — задумався полковник.
— З тих, кого ми знаємо, резидентом може бути Фіуреску, — кинув Богдан.
— А ще хто?
— Тітка Аспасія. Може, Фреді.
— А може, Коруз, — посміхнувся Раду.
— Не думаю… — не помітив іронії Богдан. — Скоріше Лотте Данкнер.
— А Міка ні в якому разі. Так?
— Та мавпа? Ніколи в світі!
— Отже, хтось із цих чотирьох. Правда, для цієї ролі найбільше підходить саме Лотте Данкнер. Той пансіон — чудове місце, де можна збирати відомості від клієнтів.
— А чи маємо ми якісь докази про те, що Фіуреску, Лотте Данкнер або ж Аспасія вже когось завербували? — нахмурився Раду.
— Чому ні? А Міка? — глипнув Богдан.
— Міка завербована раніше. Виникає питання, чому забули про портфель майора Васенфельса, про «Гриба» та Бернхарда, про ящик, який так невдало віз той Коруз та потрапив у аварію? Очевидно, в одному з ящиків мали бути не запасні частини, а щось інше. З невідомих причин того ящика не відправили. Отже, зараз важко сказати, хто з них резидент, — підсумував Раду. — Але повернемось до радіограми. В ній теж багато нерозгаданого. В першу чергу, хто криється за цифрами 16–51?
— Може, то Катіна? — вдався до здогадів Богдан.
— А чому не Пауліан? — спитав Раду.
— Але ж дантиста не ліквідовано.
— Так, він прямо не знищений, та хіба самогубство не може бути одним із способів ліквідації агента?
— Таке пояснення мене не задовольняє,— відзначив Богдан.
— Хай так. 16–51—не Пауліан, а, скажімо, якийсь ікс. Хто ж його знищив? Під ліквідацією агента в їхньому розумінні може бути й арешт. Правда, ми поки що нікого не арештовували. Отже, вони самі ліквідували небажаних агентів. Маємо два вбивства. Невже в того резидента стільки агентів, що він за два тижні знищив аж двох? Якби нам допомогла Міка, ми багато про. що дізналися б.
— Яким чином? — зацікавився полковник.
— Коли б вона мене завербувала…
Наступного дня пеленгатори зафіксували другу радіопередачу. В радіограмі передавалось:
«Є щаслива і певна перспектива завербувати працівника Міністерства закордонних справ. Його служба має важливе значення. Днів через десять поїде на два тижні як дипломатичний кур'єр. Чекайте щоденно в цей же час, щоб ми могли завчасно повідомити точну дату його від'їзду. Резидент».
Другий вихід в ефір не здивував розвідників.
— Мабуть, повторили радіограму для певності,— висловив здогад Богдан.
Раду з полковником помовчали.
РОЗДІЛ 13
— Товаришу полковник, мені потрібна окрема кімната.
— Хіба ти не маєш квартири? — здивувався той.
— Якщо я приведу Міку до себе додому, тітка Сабіна потовче її віником. Тітка народилася на околиці Глуму, їй не дуже подобаються такі мавпочки.
— А чому Міка має заходити до тебе на квартиру?
— За день-два до від'їзду хоче зібрати мене в дорогу і власноручно спакувати речі. Каже, що треба готуватись завчасно.
— Турбується про тебе… — пожартував полковник.
— Як би там не було, окрема кімната мені необхідна. Вона обов'язково повинна бути десь у центрі, бо я казав, що мешкаю недалеко від міністерства.
— Гаразд, поговоримо про це з Іонеску. Побачимо, хто з хлопців зможе уступити тобі свою кімнату. А дату виїзду сам собі призначай. Якщо вона поставила за мету тебе завербувати, то постарається зробити це до твого від'їзду.
Через чотири дні Богдан і Раду сиділи у «новій квартирі» й оглядали валізу з штучної шкіри. Обидва силкувалися зрозуміти, чим вона відрізняється від тієї, що її купив Раду з Мікою.
А події відбувалися так: на другий день після того, як Раду поселився у цій кімнаті, Міка прийшла до нього в гості.
— Отже, ти їдеш наступного четверга?
— Так.
— Залишилося ще шість днів. Речі в дорогу ти вже зібрав?
— Ще встигну.
— Не варто, милий, відкладати все на останній день. Залиши все це мені.
— Якщо тобі не набридне, будь ласка.
— Скільки валіз ти братимеш у дорогу?
— Одну. Якщо при поверненні виникне потреба в другій — куплю там.
— Мені хочеться глянути на валізу, з якою ти збираєшся їхати.
Раду показав їй стару, зачовгану.
— З таким мотлохом ти хочеш їхати?
— Вона ще міцна.
— Будь серйозніший. Хочеш зробити посміховисько з своєї країни? Там не знатимуть, хто ти насправді, а вважатимуть тебе за якогось туриста. Ні, негайно треба купити іншу.
— Гаразд, куплю.
— Для чого відкладати на колись? Машина внизу. Давай зараз поїдемо й купимо.
— Згоден.
Валізу Міка вибирала сама. Вже в кімнаті записала всі речі, які треба було брати в дорогу.
— Залиши мені запасний ключ від квартири. Я пакуватиму речі. Треба ж дещо випрати, випрасувати. Я маю досить вільного часу, — сказала на прощання.
— Ти чудова дівчина…
І ось Міка обміняла валізи.
— У всякому разі тут заховано щось дуже маленьке. Можливо, мікрофільм. Але ж де вона могла його так ретельно притулити?