Страница 6 из 18
Полковник був ошелешений.
— То ви з поліції? — сказав він. — Це вже зовсім інша річ.
Радник попросив вибачити його, бо сьогодні був обід у турецькому посольстві, після обіду його обрали головою «Об'єднання швейцарських лицарів», а після всього цього йому ще довелося підняти почесний кубок у кнайпі, де збирається Товариство гельветів [6]. Окрім того, вранці він був на позачерговому скликанні фракції своєї партії, а тепер ось цей прийом у Ґастманна, на який запрошено всесвітньо відомого піаніста. Він страшенно втомився.
Берлах ще раз спитав, чи могли б вони побачити пана Ґастманна.
— А що ви хотіли від Ґастманна? — поцікавився фон Швенді. — Що він має спільного із убитим лейтенантом поліції?
Минулої середи Шмід був у нього в гостях, а дорогою додому його вбили.
— Ось вам, будь ласка, і перші неприємності, — відповів фон Швенді. — Все через те, що Ґастманн запрошує всіх підряд, а потім починається ось таке.
Він замовк і замислився.
— Я адвокат Ґастманна, — врешті продовжив він. — Але чому ви прийшли саме цієї ночі? Можна ж було принаймні зателефонувати.
— Ми щойно довідалися про зв'язок убивства із Ґастманном, — пояснив Берлах.
Але полковник і далі виглядав невдоволеним.
— А що трапилося з псом?
— Він кинувся на мене, і Чанц змушений був вистрелити.
— Тоді все гаразд, — досить привітно сказав фон Швенді. — Із Ґастманном зараз справді неможливо поговорити, навіть поліція мусить часом рахуватися із певними світськими формальностями. Я завтра приїду до вас і ще сьогодні переговорю із Ґастманном. У вас часом немає фото Шміда?
Берлах витяг із портмоне фотографію і дав її фон Швенді.
— Дякую, — сказав радник, кивнув і пішов до будинку.
Берлах і Чанц знову опинилися самі перед заіржавілими ворітьми саду, у будинку нічого не змінилося.
— Проти національного радника нічого не вдієш, — сказав Берлах. — А якщо він, окрім того, ще й полковник і адвокат, то це три чорти в одному тілі. Ось ми застрягли на місці з нашим вбивством і не можемо нічого зробити.
Чанц мовчав і напружено думав. Потім сказав:
— Дев'ята, комісаре. Мені здається, що зараз найкраще було б поїхати до дільничного поліцейського Ламбуена і поговорити з ним про цього Ґастманна.
— Хороша ідея, — відповів Берлах. — Так і зробіть. Спробуйте з'ясувати, чому в Ламбуені нічого не знають про візит Шміда до Ґастманна. А я піду до невеличкого ресторану поблизу міжгір'я, щоб задобрити чимось свій шлунок, і зачекаю на вас там.
Вони повернулися до машини тією ж стежкою. Чанц завів мотор, і за кілька хвилин вони були вже в Ламбуені.
Поліцейський сидів у кнайпі за одним столом із Кленіном, який приїхав із Тванна. Вони розмістилися трохи осторонь інших відвідувачів, мабуть, їм потрібно було поговорити. Поліцейський Ламбуена був невисоким, товстеньким і рудим. Його звали Жан Р'єр Шарнель.
Чанц підсів до них, і невдовзі їхня недовіра до бернського колеги розтанула. Шарнелеві не подобалося лише те, що замість французької йому доводилося говорити німецькою, якою він володів значно гірше. Вони пили біле вино, і Чанц замовив до нього хліб і сир. Він не сказав, що вони побували у Ґастманна, а запитав, чи мають його колеги вже якийсь слід.
— Ні, — сказав Шарнель, змішуючи німецькі слова з французькими. — Ніякого сліду вбивці. Поки ще нічого не знайшли.
На його думку, єдиним підозрюваним у всьому селі може бути хіба що пан Ґастманн, він купив будинок Рольє, і до нього завжди приїздить багато гостей, а в середу він влаштував великий прийом. Але Шміда серед них не було. Ґастманн навіть не чув такого прізвища.
— Non, Шміда у Ґастманна не було, це аж ніяк impossible. Зовсім неможливо.
Чанц вслухався у цю суміш двох мов і відповів, що варто було б також спитати в інших гостей, які того дня були у Ґастманна.
Кленін вже так і зробив, поговоривши із одним знайомим письменником, який живе у Шернельці над Лігерцом, той письменник був у середу у Ґастманна. Він також нічого не знає про Шміда, не чув такого прізвища і гадає, що навряд чи хоча б один поліцейський коли-небудь бував у Ґастманна.
— Отже, письменник, — сказав Чанц і наморщив чоло. — Доведеться поговорити з цим типом особисто. З літераторами справа завжди виглядає сумнівно, але з цим гіперосвіченим я ще впораюся.
— Хто він такий, цей Ґастманн? — спитав він потім.
— Дуже багатий мсьє, — захоплено відповів поліцейський Ламбуена. — Грошей і кури не клюють. Аристократ. Він давати королівський чайові моя наречена, — і він гордо показав на кельнерку. — Але не тому, що вона подобатися йому. Impossible.
— А чим він займається?
— Філософ.
— Що ви маєте на увазі, Шарнель?
— Багато думати, нічого не робити.
— Але ж він мусить якось заробляти гроші?
Шарнель похитав головою.
— Він не заробляти гроші, він мати гроші. Він платити податки за весь Ламбуен. Це досить. Ґастманн найкращий у весь кантон.
— Виглядає, що ми мусимо-таки ґрунтовно допитати цього Ґастманна, — вирішив Чанц. — Я завтра поїду до нього.
— Увага на його пес, — застеріг Шарнель. — Він має дужий небезпека.
Чанц підвівся і поплескав поліцейського з Ламбуена по плечу.
— Не хвилюйтеся, йому я вже якось дам раду.
Уже була десята, коли Чанц попрощався із Кленіном та Шарнелем, щоб їхати до ресторану біля ущелини, де на нього чекав Берлах. Але в тому місці, де стежка вела від дороги до будинку Ґастманна, він ще раз зупинився. Вийшов і повільно рушив до воріт саду, а потім уздовж загорожі. У будинку скрізь було темно і самотньо, як і раніше, довкола височіли тополі, хилилися від вітру. Лімузини все ще стояли у парку. Але Чанц не обійшов будинок довкола, а зупинився біля місця, з якого було видно освітлену задню частину дому, там у жовтих шибах постійно з'являлися і зникали людські силуети, і Чанц притиснувся до загорожі, щоб його не побачили. Він подивився на поле. Але пса вже не було на землі, мабуть, хтось прибрав його звідси, залишилася тільки калюжа крові, яка виблискувала чорно у світлі вікон. Чанц повернувся до машини.
У ресторані над ущелиною Берлаха вже не було. Шинкарка сказала, що він пішов звідси ще півгодини тому в напрямку Тванна. Випив лише келишок горілки і витратив на це не більше п'яти хвилин.
Чанц розмірковував над тим, що надумав старий, але роздуми тривали недовго, бо вузька вулиця вимагала зосередження. Він проїхав міст, на якому вони перед тим чекали, а потім спустився до лісу.
Там довелося пережити дивну і трохи моторошну пригоду, яка змусила його замислитися. Він їхав швидко, і раптом у нього перед очима з глибини темряви зблиснула поверхня озера — нічне дзеркало посеред білих скель. Напевно, він уже доїхав до місця скоєння злочину. Тут від скелі відокремилася темна постать і махнула, зупиняючи машину.
Чанц мимохіть зупинився, хоча тут же пошкодував про це, бо нараз його пройняла думка, що зараз із ним відбувається те самісіньке, що і зі Шмідом незадовго до вбивства. Він сягнув до кишені пальта і схопився за револьвер, холодний доторк якого заспокоював. Постать наблизилася. Тепер Чанц розгледів, що то був Берлах, але це не зняло його напруги, навпаки, він зблід від потаємного жаху, не усвідомлюючи причини свого переляку. Берлах нахилився до нього, і вони втупилися одне одному в очі, здавалося, це тривало багато годин, хоча насправді йшлося про якісь секунди. Ніхто з них не вимовив ні слова, а їхні очі були кам'яними. Тоді Берлах сів у машину, а Чанц забрав руку з револьвера.
— Їдь далі, Чанце, — сказав Берлах, і його голос звучав байдуже.
Чанц здригнувся, почувши, що вони перейшли на «ти», відтепер комісар звертатиметься до нього тільки так.
Берлах перервав мовчанку аж після того, як проїхали Біль, і поцікавився, що Чанц дізнався в Ламбуені, «здається, ми зрештою будемо змушені називати це гніздо по-французьки».
6
Гельвети - плем'я, яке в давнину жило на території Швейцарії. Гельвеція — архаїчна назва Швейцарії.