Страница 17 из 18
Лютц схилив голову, він розгубився через таємниче мовчання старого. А потім зосередився і раптом знову перетворився на ввічливого, старанного чиновника. Прокашлявся і почервонів, подивившись на все ще збентеженого фон Швенді. А потім вони разом із полковником пройшли у темряву одного з коридорів і залишили Берлаха самого. Трупи лежали на марах, накриті чорними простирадлами. Із голих сірих стін облущувався тиньк. Берлах підійшов до середніх мар і відкинув простирадло. Це був Ґастманн. Берлах нахилився над ним, тримаючи простирадло лівою рукою. Мовчки роздивлявся воскове обличчя мерця, губи ще продовжували посміхатися, але очні яблука вже провалилися глибше, і з них більше не струменіло нічого жахливого. Так вони і зустрілися востаннє, мисливець та його жертва, яка мертвою лежала біля його ніг. Берлах розумів, що завершилося життя їх обох, і знову подумки озирнувся на всі минулі роки, ще раз пройшов таємничими лабіринтами, на які було схоже життя кожного із них. І ось між ними не залишилося нічого, окрім безмежності смерті, цього судді, чиїм вироком є мовчання. Берлах продовжував стояти, нахилившись, і тьмяне світло кімнати падало на його обличчя, на руки, на труп, це світло стосувалося їх обох, було створене спеціально для них, прикрашало кожного з них. Мовчання смерті опустилося на нього, проникло в нього, але не дало йому такого спокою, як тому, хто лежав перед ним. Мертві завжди мають рацію. Берлах повільно накрив обличчя Ґастманна. Він бачив його востаннє. Тепер його ворог спочине в труні. Багато років його переслідувала одна-єдина думка, бажання знищити його, знищити того, хто тепер лежав біля його ніг у порожній сірій кімнаті, на нього сипався тиньк, ніби легенький, ледь помітний сніг. І ось комісарові не залишилося нічого більше, як тільки втомлено накрити його обличчя і сумовито сподіватися на забуття, цю єдину втіху, яка може пом'якшити його серце, що палає в лютому вогні.
Того самого вечора, рівно о восьмій, до будинку комісара в Альтенберзі увійшов Чанц. Старий прохав прийти саме о цій порі. На його подив, двері відчинила юна служниця в білому фартушку, а увійшовши до коридора, він почув із кухні запахи страв та дзеленчання посуду. Служниця взяла в нього плащ. Його ліва рука була перебинтована, але попри це він приїхав на автомобілі. Служниця відчинила йому двері вітальні, і Чанц вражено зупинився: стіл був святково накритий для двох осіб. У підсвічнику горіли свічки. В одному кінці столу, на тлі червонуватого полум'я свічок, сидів у кріслі Берлах і був схожий на втілення спокою.
— Сідай, Чанце, — запропонував комісар своєму гостеві і показав на друге крісло біля столу.
Чанц, не мовивши ані слова, послухався.
— Я не знав, що запрошений на вечерю, — сказав він.
— Треба відсвяткувати твою перемогу, — спокійно відповів старий і відсунув підсвічник трохи вбік, щоб вони могли бачити обличчя одне одного. Потім сплеснув у долоні. Двері відчинилися, і ставна повновида жіночка принесла тацю, заставлену сардинами, крабами, салатами, огірками, помідорами, горошком, присмаченими майонезом та яйцями, а поміж ними — шматочками шинки, курячого м'яса і лосося. Комісар поклав собі всього потроху. Чанц, побачивши, яку велетенську порцію збирається з'їсти хворий на шлунок, здивовано поклав собі тільки трохи картопляного салату.
— Що будемо пити? — спитав Берлах. — Лігерцьке вино?
— Гаразд, хай буде лігерцьке, — відповів Чанц, почуваючи себе немов уві сні.
Підійшла служниця і налила йому в келих вина. Берлах почав їсти, взяв собі хліба, проковтнув лосося, сардини, м'ясо червоних крабів, шинку, салат, майонез і холодну м'ясну печеню, сплеснув у долоні і велів повторити. Чанц, який заціпеніло спостерігав за цим, не з'їв ще навіть свого картопляного салату. Берлах наказав наповнити собі келих утретє.
— А тепер паштети і червоне ноєнбурзьке, — вигукнув він.
Тарілки поміняли, Берлах поклав собі на тарілку три порції паштету, начиненого гусячою печінкою, свининою і трюфелями.
— Але ж ви хворі, комісаре, — врешті несміливо мовив Чанц.
— Не сьогодні, Чанц, не сьогодні. Я святкую те, що нарешті викрив убивцю Шміда!
Він випив другий келих червоного вина і почав їсти третю порцію паштету, їв не зупиняючись, жадібно поглинав смачні страви, старанно перетираючи щелепами, як демон, який намагається втамувати свій ненаситний голод. Тінь, що її відкидала його постать, показувала на стіні збільшені вдвічі контури його фігури, різкі рухи ліктів, схилену голову — здавалося, той, що на стіні, виконує танець негритянського вождя. Чанц із жахом спостерігав за цим театром смертельно хворої людини. Він нерухомо сидів на місці, нічого не їв, не міг проковтнути найменшого шматочка, навіть не надпив зі свого келиха. Берлах замовив собі телячі відбивні, рис, смажену картоплю і зелений салат, а ще — шампанське. Чанц тремтів.
— Ви не хворі, — прохрипів він. — Ви тільки придурювалися!
Відповідь прозвучала не відразу. Спершу комісар просто посміхнувся і продовжував зосереджено поглинати салат, насолоджуючись кожним листком. Чанц не наважувався спитати вдруге, старий лякав його.
— Так, Чанце, — нарешті сказав Берлах, і його очі спалахнули. — Я все це вигадав. Я ніколи не був хворим.
Він поклав до рота ще один шматок телятини і продовжував невпинно їсти, тамуючи ненаситний голод.
І тут Чанц збагнув, що потрапив у хитро розставлену пастку, двері якої вже зачинилися за ним. У нього на спині виступив холодний піт. Страх охопив його своїми сильними руками. Він надто пізно все збагнув, шансу на порятунок більше не було.
— Ви все знаєте, — тихо сказав він.
— Так, Чанце, я все знаю, — відповів Берлах твердо і спокійно, але не підвищуючи голосу, ніби говорив про щось другорядне. — Шміда вбив ти.
Потім він схопив келих із шампанським і спорожнив його одним духом.
— Я завжди здогадувався, що ви все знаєте, — майже нечутно прошепотів Чанц.
Комісар продовжував сидіти із незворушним виразом обличчя. Здавалося, його не цікавить ніщо у світі поза цією їжею. Він безжально наповнив собі тарілку ще раз рисом, полив усе соусом, а зверху поклав шматок телятини. Чанц зробив ще одну спробу врятуватися від цього страхітливого ненажери.
— Куля походить із револьвера, знайденого в руці слуги Гас-тманна, — вперто сказав він. Але голос його тремтів.
У примружених очах Берлаха промайнула зневага.
— Дурниці, Чанце. Ти чудово знаєш, що револьвер, який тримав у руці слуга, був твоїм. Ти сам вклав його в руку мертвого. Викрити це завадило тільки те, що Ґастманн виявився злочинцем.
— Ви ніколи цього не доведете, — без надії в голосі сказав Чанц.
Комісар випростався у своєму кріслі, він уже не виглядав хворим і розбитим, а навпаки, владним і розслабленим, втілював надлюдську вищість і перевагу над усіма, був схожий на тигра, який бавиться зі своєю жертвою. Випив рештки шампанського. Потім служниця, яка постійно снувала сюди-туди, принесла сир. До сиру подали редиску, квашені огірки і мариновану цибулю. Старий поглинав усе нові й нові страви, так, ніби куштував усі ці земні дари востаннє.
— Ти все ще не збагнув, Чанце, — врешті сказав він, — що ти сам давно довів мені свій злочин? Револьвер — твій; куля, яка влучила у пса Ґастманна, коли ти рятував мені життя, довела це, бо її було випущено з тієї самої зброї, з якої вбили Ґастманна, з твоєї зброї. Ти сам додав доказів, яких мені бракувало. Ти зрадив себе, коли врятував мені життя.
— Коли врятував вам життя! Тому я потім не знайшов пса на місці, — механічно завважив Чанц. — Ви знали, що у Ґастманна такий лютий пес?
— Так, я обгорнув свою ліву руку ковдрою.
— Тобто це також була пастка для мене, — майже безбарвним голосом сказав убивця.
— Також. Але перший доказ ти дав мені тоді, коли в п'ятницю повіз мене до Лігерца через Інс, щоб розіграти переді мною комедію із синім Хароном. У середу Шмід їхав через Цоллікофен, я знав це, бо він тієї ночі зупинявся там в гаражі.