Туманність Андромеди

Усе далі й далі прямував літак, пересікаючи небезпечну зону. Змінили курс. Узявши на південь, Сергієвський збільшив швидкість. Ще трохи — і літак досягне океану, лишивши позаду район дій противника. Здавалося, літак зупинився над безмежною гладінню океану — таке одноманітне було все навкруги. З семикілометрової висоти хвиль не було видно, матова блискуча поверхня води здавалась опуклою. Попереду простягався фронт хмар, і це загрожувало порушити спокійну досі обстановку польоту. Проте зміни сталися раніше.

Кількість пройдених кілометрів становила вже понад три тисячі, коли в повітрі знову виникли загрозливі чорні рисочки, а далеко-далеко внизу з’явилися крихітні силуети військових суден. Два ворожі літаки, задерши носи, почали набирати висоту, а третій тримався на певній відстані попереду, біля вигнутого краю густої довгої хмари. Час ніби спинився.

Усе, що сталося потім, відбулося ніби в одну секунду неймовірного напруження. Кулеметні черги полоснули літак поперек фюзеляжу, але глухі звуки пострілів були майже нечутні через шум моторів. Сергієвський нахилив машину і різко кинув її вліво. В ту ж мить зацокотіли кулемети обох турелей. Ще поворот — перед вікном промайнув “мессер-шмітт”, що боком падав униз, потім “альбатрос” понісся з наростаючим ревом униз в пологому піке, швидко зближаючися з третім ворожим літаком. Знову зацокотіли кулемети — повз обличчя Сергієвського пролетіло щось гаряче, бризнули на всі боки осколки, — і “альбатрос” пірнув у густу білясту імлу.

Сергієвський відчув на обличчі майже твердий струмінь холодного повітря і зрозумів, що в носі кабіни пробоїна. Літак і далі мчав крізь непроглядну хмару, мотори, як і раніше, гули свою переможну пісню. Ось, викликаючи тривогу, сяйнуло яскраве сонячне світло, але назустріч насувалася нова стіна хмар. Знову й знову спалахувало і зникало сонячне сяйво, поки літак остаточно не занурився в глибину багатокілометрової товщі хмар, що високо над океаном ішли з заходу. Літак почало гойдати: повітря було неспокійне, воно ніби намагалося скинути багатотонну вагу корабля.

Скорчене від напруження тіло Сергієвського розслабилося. Він вирівняв літак, кинув погляд на гірокомпас і застиг од подиву: вся верхня частина стойки з приладами являла собою нагромадження знівеченого металу. Сергієвський озирнувся. Злива бронебійних розривних куль, розбивши передню частину кабіни, промчала, мабуть, далі — між пілотами — і вдарила в основу стойки турелі, де було змонтовано радіоустановку. Радист лежав на розбитому апараті, притиснувши руку до щоки. Механік, не звертаючи уваги на кров, що просочувалась у нього на плечі, зосереджено гасив якісь тліючі уламки, а другий пілот Ємельянов похмуро обмацував руку крізь розірваний рукав комбінезона. Почало стукотіти у вухах, стало важко дихати — тиск у пошкодженій кабіні понизився, зрівнявшись із розрідженим висотним повітрям, і без кисневих апаратів довго протриматися на цій висоті було неможливо.

Поки товариші забивали широку пробоїну в передній частині кабіни і перев’язували поранених, Сергієвський, упевнившись, що товща хмар досягає такої висоти, на якій літак з пошкодженою кабіною триматися не може, пішов на зниження.

Становище літака внаслідок пошкодження основних ведучих приладів та радіоустановки було тяжким. Летіти без сонця над позбавленим орієнтирів океаном — це майже все одно, що летіти сліпим польотом. Поки налагоджували вцілілий магнітний компас, Сергієвський мріяв про пташине відчуття напрямку. Яке особливе чуття веде птахів під час їхніх тривалих перельотів у дощ і туман над морем? Чи виробиться таке чуття у людини, яка теж стала птахом?

Магнітний компас, незважаючи на те, що девіація під час такого струсу і зміщення напевне змінилася, все ж міг давати, бодай у межах чверті горизонту, той напрям, без якого навіть найдосконаліший майстерний сліпий політ перетворюється на небезпечну і непевну гру…

Довкола почало темніти. Насувався шторм. Ось на вікнах заструмувала вода; цілі потоки її періщили по літаку, легкий прозорий туман змінився мутною, сірою водяною завісою. Ємельянов з штурманом, втративши надію полагодити радіоустановку, витягли й почали припасовувати аварійну. Механік, балансуючи на правому кріслі, пробував полагодити прилади, які вціліли, але не діяли.

Темрява густішала. Літак здригався від різких поштовхів. На висоті двісті метрів у вікнах посвітлішало: машина виходила з хмар. Ще п’ятдесят метрів — і внизу з’явилися звивисті білі гребені хвиль. Океан бушував. Під похмуро навислими хмарами, у вузенькій щілині між ними і велетенськими хвилями, літак, неначе справжній буревісник, з навальною силою прокладав собі шлях. Машину кидало й розгойдувало, уламки й неприкріплені предмети перекочувалися по кабіні.

Пориви вітру, які приглушувало ревіння моторів, з шаленою силою накидалися на літак і безсило спливали по гладеньких, полірованих, помітно вібруючих крилах. Чудова конструкція літака давала йому змогу сідати й на воду; але шаленство збурених вод було згубним навіть для літаючого човна. А втім, пілоти були заклопотані зовсім іншим: складні розрахунки можливих помилок ненадійного магнітного компаса, дрейф повітряного корабля, витрата пального…

Сергієвський передав управління Ємельянову (рана в другого пілота була незначною), а сам разом з штурманом схилився над розгорнутими картами. Аварійна радіоустановка чомусь ніяк не хотіла діяти, і серйозно поранений радист не міг допомогти льотчикам. Надходив вечір, туман над океаном густішав, а ще й досі жоден радіопеленг не пролунав у навушниках.

— Давайте англійську карту 2927! — наказав Сергієвський.

Зубчасті голубі, червоні лінії штормів і пасатів перехрещувалися з стрілками на квадратній сітці карти. Обчислення були не досить точні — дуже мало допомагали дані уцілілих навігаційних приладів. Проте гостинний берег — там, далеко попереду, — простягався на тисячі миль. Відхилитися так далеко на північ чи на південь, щоб поминути його, було неможливо. Зваживши все, Сергієвський заспокоївся.

Дві лампочки на стелі кабіни яскраво освітлювали розбиті щитки приладів. Океан зник, відступивши в темряву, і можна було тільки догадуватися про його небезпечну присутність. Уже тисячі кілометрів водної пустелі лишилися позаду, але внизу, як і раніше, були самі хвилі, тільки хвилі — вічне дихання неосяжної маси води.

Політ тривав більше як півдоби, і далека мета, незважаючи на затримку літака в бою і штормові умови, мала стати ближче.

Час спливав повільно, далеко повільніше, ніж посувалися стрілки покажчиків витрачання пального. Понад три тонни бензину лишилося ще в баках літака, але це було вже набагато менше, ніж половина початкового запасу. Втрата пального була дуже велика: зустрічний вітер заважав літаку рухатися з потрібною швидкістю.

Сергієвський намагався заспокоїти себе, що все одно нічого не вдієш — треба летіти й летіти, а там видно буде. Погода заважала визначити місце літака: область циклону позаду, але високі хмари закривали зірки. Ніч тяглася надзвичайно довго, часу для тривожних думок було більше ніж треба. Дев’ятнадцять годин у польоті — і досі ніякісіньких ознак берегових вогнів!

Тепер було ясно, що не тільки шторм затримав літак, а ще й відхилення од правильного курсу. Сергієвський повернув трохи на північ, сподіваючись виправити можливе відхилення на південь.

Чудові мотори працювали, як і в першу годину польоту, хоч зробили вже три з половиною мільйони обертів. Залишалося всього півтонни бензину.

Світанок настав швидко. Сонячний багрянець залив половину океану позаду літака. Прозорий ранок, здавалося, обіцяв надію і радість. А стрілки бензиномірів повзли й повзли вліво, до грізної для пілота цифри — білого кружечка нуля з товстою рискою, що підкреслювала страшний символ: пального більше нема!

Те, що земля не з’являлася, здавалося неймовірним, а проте було цілковитою реальністю. Ще трохи — і могутня сила моторів згасне, гвинти, що досі оберталися з шаленою швидкістю, зупиняться, і повітряний корабель безпорадно впаде у хвилі. А хвилі ніби чекали своєї жертви — плавно й розмірено здіймалися вони з глибини океану, зупиняючись на мить перед тим як осісти, наче пробуючи дотягтися до літака, що низько мчав над ними.