Туманність Андромеди

Радянське судно, наче нічого й не було, прямувало вперед, розсікаючи тихоокеанські хвилі. Ганешин стежив за тим, як укладали телевізор, і мріяв про м’яку постіль: врятування американської батисфери далося йому взнаки. З містка почувся голос Щитова:

— Леоніде Степановичу, іди сюди, викликають американці. — В словах капітана чулася дружня насмішка: — Техніка все одно знайде тебе, навіть на дні океану.

Американці викликали “Аметист” на ім’я, без позивних, і назва коштовного каменя настійливо звучала в ефірі. Радіоапарат вистукував люб’язні слова вдячності, прохання повідомити прізвище командира, який керував операцією по врятуванню батисфери, захоплення безприкладною роботою російських моряків, чудовим винаходом. В сухе потріскування радіо з “Ріковері” раптом втрутилося різке клацання позивних “Аметиста”, характерне для потужної радіостанції нового лінкора. Радист простукотів відповідь, і Ганешин почув чіткі сигнали, які несли привіт американській експедиції і поздоровлення особовому складу “Аметиста”. З особливою приємністю адмірал відзначив Ганешина. Відповівши командуючому, Ганешин наказав радистові:

— Передайте на “Ріковері” начальникові американської океанографічної експедиції Мілльсу: “Командуючий радянським Тихоокеанським флотом щойно поздоровив вас з урятуванням і побажав успіхів у вашій відважній роботі”.

Через п’ять хвилин Ганешин міцно спав у своїй каюті.

* * *

Осінній владивостоцький дощ безупинно лив, як з відра, періщив у шибки високого вікна в кабінеті Ганешина. Моряк перечитував, збираючись давати відповідь, листа від обох врятованих ним півтора місяця тому американських учених. Догадливі люди адресували листа на ім’я командуючого з просьбою передати його Ганешину, розшукати якого адміралові було зовсім неважко.

“Тільки той, хто провів у повній безнадії і відчаї шістдесят годин на недоступному океанському дні, може зрозуміти, що зробили ви, — писали вчені. — Протягом кількох годин, задихаючись і обливаючись потом в крижаному холоді батисфери, ми з усієї сили намагалися з допомогою гвинтового преса відокремити баласт, який присмоктався до кулі. Важко висловити, що пережили ми, вже охоплені тупою байдужістю перед лицем невмолимої долі, коли побачили світло через ілюмінатори і зрозуміли ваші сигнали. З тієї незабутньої хвилини ми живемо з непохитною вірою в безмежну силу людини, в її світле майбутнє, в те, що немає самотності навіть у найсміливіших шуканнях, котрих ще не збагнув світ…”

Перечитавши листа, Ганешин почав писати відповідь: “На питання, як я досяг таких наслідків у завоюванні океанських глибин, мені важко відповісти. Мабуть, головне полягало в точному спрямуванні поставлених завдань і, звичайно, у величезних матеріальних можливостях. Перше мені дав наш старий вчений, який кілька років тому закликав нас, моряків, допомогти науці знайти “очі” й “руки”, що могли б дістати океанське дно. Він показав нам, на що здатна людина в боротьбі з морем, розповівши про чудовий атол Факаофо. Друге дала мені рідна країна.

Я тільки розвинув ідею, відмовившись поки що від необхідності спускати людину в пучину океану і замінивши її приладом, що не потребує повітря і не боїться страшного тиску. Так з’явився мій телевізор — “око” людини, спущене на дно, такими будуть мої бурильні прилади — ці простягнуті на дно “руки”, які з океанського дна братимуть корінні породи. Пригадайте глибоководних тварин. Деякі з них мають очі на довгих стеблинах; це наштовхнуло мене на думку використати телевізор…”

Ганешин якийсь час ще писав, потім замислився і швидко закінчив: “Тому я вважаю, що ваша подяка має бути адресована не мені особисто, а моїй країні, моєму народові. Підтримка, допомога уряду, величезного флотського колективу, багатьох людей, від ученого до слюсаря, — словом усього того, що є для мене Батьківщиною, — ось що привело до тих досягнень, які здалися вам майже надприродною силою. І це тільки початок, ми будемо продовжувати…”

Ганешин дописав листа, підвівся і підійшов до вікна. По шибках струменіла вода, крізь яку, наче дуже далеко, бовванів зарослий дубами скелястий мис.

БУХТА РАЙДУЖНИХ СТРУМЕНІВ

Вийшовши з бібліотеки, професор Кондрашев піднявся поверхом вище і попрямував до своєї лабораторії. У довгому напівосвітленому коридорі з безліччю білих дверей по обидва боки було тихо. Лише кілька працівників затрималися в інституті, кінчаючи термінову роботу.

Професор підійшов до столу, затиснутого між двома стойками, і втомлено сів у крісло. Газові пальники ледве чутно шипіли, колби й склянки сяяли хімічною чистотою, що наганяли трепет на необізнаних. Бездоганність приміщення, пристосованого для роздумів і дослідів, заспокоювала, і гіркуватий осадок в душі професора, що виник при читанні відзиву про свою роботу, зник. Професор ще раз в думці перебрав основні положення своєї останньої опублікованої книжки, намагаючись безсторонньо оцінити критичні зауваження, які йому зробили.

У цій книжці професор Кондрашев відстоював необхідність широко вивчати приховані властивості різних рослин, особливо стародавніх форм рослин, які є пережитками, реліктами ще більш давніх епох існування Землі. Такі рослини, що живуть тепер у тропічних і субтропічних країнах, можуть бути носіями дуже важливих і цінних властивостей, які виробилися в процесі пристосування до інших умов існування десятки мільйонів років тому. Як приклад, професор наводив рослини, що мають дуже цінну деревину і є пережитками древньотретинної епохи (шістдесят мільйонів років тому): у нас, на Закавказзі, — самшит і “залізняк”, у південних країнах — тик, грінхірт, чорне африканське дерево, японське гінкго з його ще не вивченими цілющими властивостями, яке існувало понад сто мільйонів років тому.

Ця робота професора Кондрашева зазнала різкої критики в боку авторитетних учених, і тепер у похмурому мовчанні професор визнав, що його критики багато в чому мають слушність. Положення роботи ґрунтувалися здебільшого на гарячому переконанні, а фактичного матеріалу, якого вимагають залізні закони наукового мислення, на жаль, було малувато.

У той же час професор Кондрашев був певен, що його положення правильні. Так, більше переконливих фактів… От коли б мати в руках докази справжнього існування “дерева життя” середніх віків! У шістнадцятому і навіть сімнадцятому століттях ще знали це дерево з чудодійними, незрозумілими властивостями. Чаші чи бокали, зроблені з нього, перетворювали налиту в них воду на чудовий блакитний або вогняно-золотистий напій, який виліковував багато хвороб. Походження цього дерева і вид рослини залишалися неясні. Таємницею дерева володіли єзуїти. Вони дарували чарівні дерев’яні чаші королям, добиваючись од них пожертвувань і привілеїв.

Це дерево в стародавніх творах Монардеса, виданих у Севільї в 1754 році, а також у Атаназіуса Кіхеріуса зветься по-латині “лігнум віте”, або “лігнум нефрітікум”, що означає “дерево життя”, або “ниркове дерево”.

За одними відомостями, воно походило з Мексіки, за іншими — з Філіппінських островів. Справді, ацтеки знали чудодійне цілюще дерево під назвою “коатль” (“зміїна вода”). Професор пригадав опубліковані досліди з чашею з ниркового дерева, які провів славнозвісний Бойл, і описав явище голубого світіння налитої в чашу води і тоді ж відзначив, що це не фарба, а якесь ще не з’ясоване фізичне явище.

— Можна, Костянтине Аркадійовичу? — почувся знайомий жіночий голос, і в дверях майнули світлі кучері і кирпатий носик Жені Панової.

Здібний науковий працівник і в той же час вродлива жінка, Панова мала успіх не тільки серед молоді, а й серед поважніших за віком працівників інституту. Професорові Конд-рашеву, невідомо з яких причин, вона особливо симпатизувала.

— Послухайте, дорогий Костянтине Аркадійовичу, не журіться… Я знаю, чим ви так засмучені… Але, мені здається, ви занадто обганяєте той рівень науки, який визначається наявним фактичним матеріалом.

— Знаю сам, що я нетерплячий! — буркнув Кондрашев, трохи ображений зауваженням і невдоволений втручанням. — Ви собі можете чекати, а в мене вже мало часу лишилось. А чудес, раптових відкриттів у світі не буває. Тільки повільний труд пізнання, часом нудний…