Страница 89 из 98
Атол Факаофо завжди є для мене прикладом могутності людини і її влади нам морем. І я розповів про цей атол, щоб показати, чого можна досягти найпростішими засобами. Невже ж ми, озброєні могутньою сучасною наукою і технікою, не доб’ємося остаточної перемоги над океаном — влади над його глибинами!
Оце все, що я хотів вам сказати. Дозвольте мені сподіватися, що дехто з вас винесе хоч мрію про підкорення глибин океану. А мрія розумної і сильної людини — це вже дуже багато…
* * *
Вітер розганяв дрібний дощ, і він поривами налітав на корабель. Горизонт швидко наближався. Світло померкло, наче в повітря витрусили величезну кількість попелу. Надходила ніч.
Корабель плавно гойдався, рівномірно здригаючись од роботи машин. Вахтовий задраював ілюмінатори в штурманській рубці. Яскраво спалахнув топовий вогонь. Ганешин неквапливо походжав по містку. Головний біль вгамовувався, ніби розчиняючись у вологому й холодному океанському вітрі. Цей біль, наслідок поранення в дні Великої Вітчизняної війни, час од часу мучив його ще й тепер, по кількох роках. Ганешин прихилився до поручнів, вдивляючись у темряву. В тьмяному поєднанні мороку з судновими вогнями проступали білі надбудови корабля.
Грюкнули двері. Настил містка розсікла широка смуга світла і зникла. Хтось вийшов з рубки, мабуть, приглядався до темряви. Побачив Ганешина і звернувся до нього:
— Товаришу капітан першого рангу, знову гостра зазубрина. Хочете подивитись…
— Слухайте, капітане другого рангу, тобто Федоре Григоровичу, — перебив Ганешин, — годі тобі мене величати, казав уже не раз!..
— Згоден, Леоніде Степановичу, згоден! — засміявся Щитов, командир гідрографічного судна. — Все ще живуть звички воєнного часу.
Офіцери зайшли в яскраво освітлену рубку, що сяяла полірованим деревом, приладами, дзеркальними шибками. Перехід з холодної темряви і безмежності моря в теплий затишок рубки був приємний. Відчуття посилювалося тихими звуками мелодії, що линула з репродуктора в кутку рубки. Мічман, який стояв перед великим циферблатом ехолота, оглянувся і, побачивши Ганешина, виструнчився. Ганешин знову посміхнувся: він ніяк не міг звикнути до шанобливої уваги товаришів по роботі. Тепер, у мирних умовах, це здавалося йому зайвим.
— Робіть свою справу, мічмане! — Ганешин зняв дощовик, зюйдвестку і дістав люльку.
Мічман зніяковів, тихо відповів:
— Я… я, власне… просто милувався ним…
— Ага, так вам подобається наш новий ехолот, — схвально подивився на юнака Ганешин. — А чим, по-вашому, він кращий за х’юзівський, останньої моделі?
— Та хіба ж можна порівнювати! — вигукнув мічман. — По-перше, діапазон глибин — наш бере будь-яку без найменших кутових зміщень; величезна чутливість; дуже точна автоматична вибірка поправок, а головне, головне… сухий запис ехографа, і тут же на стрічці курсові позначки…
— Дуже добре! Я бачу, що ви вже цілком ознайомилися з нашим приладом.
— Товариш Соколов — ентузіаст глибоководних вимірювань, — втрутився Щитов. — Одначе на зубчик треба глянути, а то стрічка сховається.
Ганешин вийняв з рота люльку і підійшов до великого диска, в центрі якого горіло оранжеве вічко і тремтіла тоненька стрілка, оточена потрійним кільцем поділок і цифр. Це був покажчик глибин ехолота, а під ним, у чорній прямокутній рамці, за блискучим склом повільно, майже непомітно повзла блакитна стрічка ехографа — приладу, який креслив безперервний профіль дна під час руху корабля.
Звукові коливання високої частоти, випромінювані з днища судна, летіли вниз, у недосяжні глибини океану, і, повертаючись через складну систему підсилювачів, примушували стрілку коливатись і креслити профільну лінію. Мічман квапливо показав відповідне місце на стрілці. Тут, між товстою рискою дна корабля і скісними позначками пройденої відстані та змін курсу, йшла плавна лінія спадистого дна, яка раптово переривалася різким зламом: загострена підводна вершина піднімалася майже на два кілометри з чотирикілометрової плоскодонної западини океану.
Ганешин вдоволено всміхався:
— За рейс чотирнадцять “зубчиків” уже знайшли! Недаремно пішов я з вами…
— Леоніде Степановичу, признайся мені по щирості, — почав командир судна, — оці підводні “зубчики” тобі для нового приладу потрібні?
— Угадав, угадав, Федоре Григоровичу! — обернувся до Щитова Ганешин. — Сядьмо, а то я по містку кілометрів двадцять виходив. Мій новий прилад уже пройшов усі перевірки, і ми з тобою пробуватимемо його в роботі одразу, тільки-но повернемося. Можу зараз розповісти — нехай і мічман послухає; принцип побудови приладу ми не приховуємо. Мій прилад пристосований для того, щоб бачити під водою на найбільших глибинах за принципом телевізора. Основна трудність при розв’язанні цього завдання полягає в освітленні досить великих просторів, щоб через величезне поглинання світлових променів у багатій на кисень глибинній воді телевізор не був подібний до ока дуже короткозорої людини. Я домігся добрих наслідків тим, що створив “нічне око” — прилад дуже чутливий до світлових променів. Навіть при невеликій кількості світла він дає зображення. Потім я застосував подвійний прожектор з двома однаковими за розміром пучками променів: один з них багатий на червоні та інфрачервоні промені; другий — на сині та ультрафіолетові. Ви знаєте, що вода найшвидше поглинає червоні довгохвильові промені; промені короткохвильові йдуть значно глибше (ультрафіолетові досягають тисячі метрів од поверхні океану). Але зате каламутна вода розсіює світло і легко вбирає короткохвильові промені, тоді як довгохвильові краще пробивають товщу такої води. Якщо відповідно комбінувати найбільш короткі і найбільш довгохвильові промені на глибині у пучку світла мого прожектора, то їх можна застосувати в найрізноманітніших умовах. Такий апарат, опущений у глибину, передає по кабелю нагору електричними хвилями зображення, яке відтворюється на спеціальному екрані. Кут освітлення і кут зору мого апарата дуже широкі; подвійні об’єктиви, що розсуваються, як у далекомірі, дають глибоке стереоскопічне зображення. Прилад бачить ширше й різкіше, ніж людське око… Щось ти ніби розчарований, Федоре Григоровичу, — посміхнувся Ганешин. — Ти гадав, мій винахід щось інше?
— Ні, ні! — винувато почав виправдовуватися Щитов. — Я тільки не зовсім розумію, що можна зробити ним на великих глибинах. Для різних рятувальних операцій таке “око”, звичайно, важливе. Але в цих випадках глибини незначні, і така складність ні до чого… Ну, опустили, оглянули скелю чи рибину, і все.
— Для початку і цього досить, Федоре Григоровичу.
— Так-то воно так, а далі?
— А далі — руки.
— Що? — не зрозумів капітан.
— Спершу очі, а потім і руки, кажу, — повторив Ганешин.
— Але ж рук ще немає?
— Ні, є, але ще тільки в кресленнях…
— Еге, — зрадів Щитов, — добре мати такий клотик, як твій! І я б не відмовився.
— Не знаю, Федоре Григоровичу, іноді важко, коли роками б’єшся над виконанням… — замислено відповів Ганешин, підводячись і потягуючись. — Задумати — одне, а виконати… Іноді дрібниця до божевілля доводить… Ну, я пішов. — Ганешин накинув плащ.
— Хвилиночку, Леоніде Степановичу! — зупинив його Щитов. — Незабаром Ближні острови, а ти хотів захопити західний край Алеутської пучини. Острів Агатту вже близько. Де ж повертати?
— Зараз не пригадаю, — подумавши, відповів Ганешин, — де в них береговий вогонь. Здається, на мисі Дог? Видимість його…
— …вісім миль, — підказав Щитов.
— Ну, це близько… Тоді, за численням, не доходячи двадцяти п’яти миль.
Двері за Ганешиним зачинилися. Щитов і мічман лишились удвох. Минуло близько години. Стрічка ехолота повільно повзла. Дно поступово знижувалося: вже п’ять кілометрів глибини було під кілем судна. Механіки з точністю годинника держали хід, від рівномірності якого залежала точність одержуваного профілю дна.
Щитов довго курив, міркуючи про особисту долю людей, яких колись згуртувала велика війна. Може, тютюн був заміцний, а може, курив він так нещадно, але незабаром Щитов відчув знайомий біль у грудях і вийшов на місток. Дощ усе ще не вщухав, пориви вітру, як і раніше, зривали й спінювали гребені хвиль. Раптом Щитову здалося, що далеко попереду, прямо перед носом корабля, щось блиснуло і тієї ж миті щезло. Майже одночасно почувся хрипкий голос вахтового: “Вогонь прямо по носу!..”