Страница 87 из 98
Почувся дзвінок головуючого. На кафедру рішуче зійшов середній на зріст, світловолосий офіцер з гострим обличчям. Орден Нахімова прикрашав його старанно випрасуваний кітель. Моряк окинув поглядом притихлий зал і почав говорити, від хвилювання часто й обережно торкаючись верхнього гаплика на комірі. Але згодом доповідач оговтався.
Ганешин не раз плавав у тих місцях і тому слухав Ткачова з особливим інтересом. Тільки-но Ткачов промовив: “Мій корабель п’ять діб патрулював далеко у відкритому морі, біля тридцять другого меридіана, по-нашому — в четвертому районі”, — перед очима Ганешина постало похмуре, свинцевого кольору море…
Водний простір не відчувався в холодному, мутному од вологи повітрі. Горизонт був близько і тому таїв у собі небезпечні несподіванки… Поява німецького підводного човна, що йшов повним ходом у надводному положенні, була цілковитою несподіванкою. Очевидно, німці не думали зустріти радянський сторожовий корабель так далеко від берегів, і поки човен занурювався, Ткачову пощастило підійти до ворога.
Над морем пролунали постріли, схожі на удари в гігантський бубон, і трохи попереду від того місця, де щойно зникла рубка підводного човна, здійнялися водяні стовпи, пронизані червоними блискавками і хмарками чорного диму. Це рвалися глибинні бомби, поставлені на незначне заглиблення. Досвідчений винищувач човнів Ткачов в одну мить визначив приблизпий сектор перебування ворога і почав закидати його бомбами.
Тим часом корабель досяг того місця, де занурився підводний човен. Ткачов наказав припинити скидання бомб і застопорив машину. Лейтенант Малютін подав Ткачову навушники гідрофонів, однією рукою обертаючи рукоятку підсилювача. Невиразний шум моря, що віддавався в гідрофонах, не виявляв присутності підводного ворога. Ткачов зрозумів: підводний човен, почувши, що гвинти над ним стихли, теж застопорив мотори.
Кивнувши лейтенантові, Ткачов рвонув ручку машинного телеграфу, машина почала працювати на повний хід, гвинти зашуміли в гідрофонах, як водоспади. Знову пролунав дзвінок телеграфу. Тієї ж миті машина зупинилась, і у відлунні руху корабля Ткачов уловив зникаючий, здавалося, дуже далекий шум гвинтів підводного човна.
— Ліво на борт!
Як і раніше, з глибини було чутно рівномірні глухі шуми. Ткачов уявив собі підводний човен там, унизу, як він нишком намагається вислизнути, виляючи на ходу і стопорячи свої електромотори. Через кілька секунд підводний човен знову зупинив свої мотори. Шум гвинтів затих. Але Ткачов уже знав пеленг, приблизну глибину і напрям, в якому тікав противник. Швидкі руки мінерів установили гідростатичні підривні капсулі на глибину дев’яносто метрів: вибух важких глибинних бомб ефективніше діє вгору, ніж в глибину. Ткачов поставив ручку телеграфу на “повний вперед”, судно рвонуло з місця, потужні машини збурили за кормою велетенський пінястий вал. Коли швидкість судна досягла п’ятнадцяти вузлів, Ткачов почав натискувати по черзі спускові важелі правого і лівого лотків. Кожна глибинна бомба, схожа на бочку для бензину, м’яко плюхалась своєю багатопудовою вагою в спінену за кормою воду, і на її місце поважно, неквапливо підкочувалась інша. А зверху, вздовж лотка безперервним ланцюгом котилися нові й нові чорні гладенькі бочки, такі невинні на вигляд.
Сторожовий корабель пройшов по широкій дузі, лишаючи за кормою зелені водяні стовпи, вже без вогненних проблисків і значно нижчі. Ткачов стежив за розміщенням вибухів, одночасно обчислюючи розміри та площу накриття. “Ще одну, останню, для певності, — подумав Ткачов, натискуючи на правий важіль бомбоскидувача. — Все одно нікуди не дінеться. На дно він не ляже, глибина тут майже кілометр. Попався!”
Лейтенант, що стежив за секундоміром, здивовано знизав плечима. Вже минув час, потрібний для занурення бомби, а вибуху не було. Ткачов наказав повернути корабель назад, щоб прослухати човен у покритій бомбами зоні.
— Гавриленко! — гукнув лейтенант до мінного старшини. — Ви як поставили підривний капсуль в останній?
— Точнісінько як у всіх: дев’яносто метрів, товаришу лейтенант!
— Мабуть, підривний капсуль відмовив. Дивно, це в мене перший випадок, — промовив здивовано Ткачов.
У цю мить на півкабельтова праворуч од судна здійнявся низький водяний бугор. Ледь чутний удар долинув з глибини, зразу ж заглушений сильним сплеском хвилі, що вдарила в ніс. Корабель хитнуло. Ткачов ухопився за поручень, уривчасто спитав:
— Час, лейтенанте?
— Дві хвилини сорок п’ять секунд, — відповів Малютін.
— Ого! Значить, потонула майже на півкілометра, тому й вибух такий слабкий… Ясно, в підривному капсулі дефект… Ага, піймалися! — крикнув раптом Ткачов, прикипівши очима до того місця, де по невисоких хвилях розпливалася величезна масна пляма.
Машина затихла, і знову чутливі підводні вуха гідрофонів насторожилися, стежачи за боротьбою вже підбитого ворожого човна. Почувся шум гвинтів, уже не рівний, а уривчастий, змовк, знову виник. “Ну й пірнули! Мабуть, заклепки течуть”, — подумав Ткачов і послав за новим пеленгом ще дві бомби, не перестаючи стежити в бінокль за спіненою поверхнею води.
— Ліворуч за кормою предмет! — пролунав позаду голос червонофлотця.
Здивований невідповідністю щойно взятого пеленга і місцем виплиття, Ткачов рвучко обернувся, спрямував бінокль на невиразну червону пляму поблизу того місця, де було скинуто останню бомбу, і мало не відсахнувся з несподіванки. Лінзи бінокля в опаловому серпанку наблизили до його очей обриси гігантського червоно-бурого тіла серед рівномірного коливання хвиль. Це була якась тварина небачених розмірів і забарвлення. Ткачову здалося, що в неї широке тіло, велетенські плавці і могутня кругла шия: голова й хвіст ховалися у хвилях. Найдивовижнішою була гладенька шкіра, подекуди вкрита зморшками і складками густо-червоного кольору, що переходить у темно-бурий.
— Праворуч од носа бульбашки!
Голос сигнальника повернув командира до дійсності, і Ткачов знову зосередив свою увагу на боротьбі з підводним ворогом. Тисячі повітряних бульбашок укрили поверхню хвиль. За хвилину корабель стояв уже над місцем, звідки виходило повітря, і вслухався в глибину.
Раптом вода заклекотіла — це знизу відразу надійшла велика кількість повітря. Одночасно в гідрофонах виник короткий, тупий і невиразний гул. Люди мовчки дивилися. Корабель уже втратив хід і ставав лагом до хвилі. Минуло кілька хвилин. Останні повітряні бульбашки зникли. Жоден звук не долинав знизу в гідрофон. Тільки масна пляма розпливалася дедалі ширше, вирівнюючи загострені гребені хвиль.
Десь далеко внизу, під морською поверхнею, розбитий
і човен, що не зміг виплисти, провалювався все глибше в безодню, і нещадний тиск води видушував з нього повітря й мастило. Ткачов дав кораблю хід і підійшов до Малютіна, що саме знімав навушники.
— Запишемо ще одного, лейтенанте, але, щоб остаточно переконатись, почекаємо трохи, послухаємо… Стривай, а як же страховище? — згадав він. — Хутчій до нього!
На місці, де з’явилася невідома тварина, моряків чекало розчарування: навіть сліду червоного страховища вже не було видно. Холодні хвилі були пустинні, скільки сягало око.
Ткачов з досадою протер пройняті сльозою від напруження очі: “Невже приверзлося? Та ні…”
— Товариші, хто ще бачив цього… як його… звіра, що виринув? — звернувся він до команди корабля.
Відгукнулося зразу кілька червонофлотців і старшина Гавриленко, який присягався, що це не що інше, як морський змій, оглушений нашою бомбою.
— Ні, не змій, — перебив сигнальник Єпіфанов, — я бачив: тулуб у нього товстий, широкий і ласти є — хіба ж це змій?
— Ну, все одно не риба і не звір морський, а гад підводний, — обстоював своє Гавриленко.
Гавриленко випередив власний здогад Ткачова, що тварина була оглушена або вбита бомбою і випливла на поверхню. “Ех, шкода, що потонула! Піймати б таке чудо, — подумав Ткачов. — А тепер хто повірить?..”
Ніби вгадавши запитання командира, лейтенант Малютін відповів: