Година бика

— А що сталося далі з екіпажем “Темного Полум’я” тут, на Землі? — запитала Пуна.

— Ви прочитаєте про це в багатьох романах, побачите в кількох фільмах, присвячених подальшій долі тих, хто повернувся, — відповів учитель.

— Ми говоримо про тих, хто повернувся, — сказав Кімі, — а що трапилося на Тормансі? Чи відома доля Віра і Таеля? Невже зореліт полетів одразу після загибелі Родіс, покинувши все напризволяще? Не могли наші люди вчинити так!

— Не могли! — погодився вчитель. — І я чекав цього запитання. Ось додаткова “зірочка”, записана на “Темному Полум’ї”. Вона ч коротка. Раджу подивитись-її негайно, доки жива пам’ять про пережите…

Вір Норін за хвилину до катастрофи переключився на зореліт і бачив усе у бічному створі його екрана так само, як і Таель, — через дев’ятиніжку Евізи, взяту із святилища.

Таель впав на кам’яну підлогу будинку, де він чекав Родіс. Дзвін СДФ примусив його підвестися. Вір Норін вимагав, щоб йому негайно добули чорний балахон з каптуром, як у карателів.

— Що ви робитимете, Вір? Родіс, єдиної у всесвіті Фай Родіс більше немає!

— Але є апарат, який її вбив! Я не сумніваюся, що він лише один. Інакше вони вбили б одночасно нас обох. Таель, будьте землянином! Дійте! Я йду до вас.

Сю-Те, заплакана, в розпачі, але не зламана, залишилася чекати Вір Норіна у руїнах старовинної садової будівлі під охороною дев’ятиніжки.

Коли Вір Норін прибіг до лабораторії імені Зет Уга, Таель уже роздобув костюм нічного карателя. Вір Норін спустився до підземелля. Проминувши галерею, яка вела до п’ятого храму, він упевнено вийшов на майдан до пам’ятника Всемогутньому Часу. Біля головних воріт храму “лілові” у звичайній своїй формі розганяли натовп розбуджених вибухом обивателів. Вір Норіна злякано сахалися зустрічні, а двох карателів, що чергували на воротах, він примусив себе не бачити. По саду нишпорили ледь помітні постаті, які когось вистежували. Вір Норін подумав про проникливість і швидкість мислення Фай Родіс, яка врятувала від великої небезпеки ядро сил опору Торманса, що зароджувалися.

Метушня чорних карателів полегшила завдання. Ніким не помічений, Вір досяг п’ятого храму і, добре знаючи його розташування, піднявся західними сходами до верхнього коридора, де все ще юрмилося не менше півсотні чорних. Повільно, ніби ненароком, просуваючись уздовж стіни, астронавігатор чув уривки фраз, які складалися в ясну картину:

— Чого чекаємо? Ось сам приїде… А другого зловили?.. Прикінчили? Ех, втрачаємо час! Хіба не бачиш — цей, чий апарат, убив себе!

Біля апарата, наполовину засунутого в кімнату Родіс, лежав труп без голови. Очевидно, винахідник, не бажаючи більше служити володарям, підставив голову під убивчий промінь.

— Гей ти, там! Чого лізеш? Іди сюди! — гукнув до Вір Норіна чоловік, що розпоряджався тут.

На балахоні в нього була нашита срібна змія.

Вір Норін спокійно наблизився, пронизуючи поглядом темряву прорізів балахона.

— Так, правильно, я наказав тобі стояти тут! Нікого не підпускати до машини, бо загинеш повільною смертю в кислотній бочці!

Вір Норін вклонився, став біля машини, сутулячись, щоб приховати свій зріст. Вибравши хвилину, він порозсовував у різних місцях апарата чотири з’єднані дротами кубики, постояв трохи й вийшов тим же шляхом, яким пробрався сюди.

На подив і страх карателів, апарат, що ретельно охороняли, раптом почав сам по собі розжарюватися, викликав пожежу, яку ледве загасили. Залишився потворний кострубатий зливок металу, схожий на скульптури минулих часів. Ген Ші скаженів, наказавши висадити в повітря дім, де жив Вір Норін. Замінована за всіма правилами інженерного мистецтва будівля обвалилася, викликавши паніку в усьому районі. Вона поховала б під своїми руїнами не Вір Норіна, але й не менше трьохсот мешканців, якби вони не були завчасу відправлені посланцями Таеля. Інженер знав своїх володарів і їхню страхітливу зневагу до людського життя…

Вибух будинку замів сліди Вір Норіна в місті Центру Мудрості. Тепер справа була за надійним сховищем для астронавігатора і його подруги.

А поки Вір Норін, походжаючи перед СДФ, пояснював своїм супутникам, причини, за яких він залишається на Тормансі. Якщо раніше у нього були вагання, невпевненість у слушності вчинку, то зараз немає і сліду сумнівів.

Фай Родіс загинула, не встигнувши закріпити світлої справи, — він же залишається для допомоги тормансіанам. Він усвідомлює, що йому не замінити Родіс, і що в наявності смертельна небезпека і наскільки величезна втрата прекрасної Землі. Але в нього з’явилася душевна опора, корінь у чужому ґрунті, втіха від великого коханця. Вір підштовхнув до екрана знічену Сю-Те. Вона стояла з розпухлими від сліз очима й носом, з розпашілими щоками, опустивши голову, маленька, добра й чарівна.

Земляни зрозуміли: розлука не буде безутішною для його друга, а загибель в ім’я гігантської мети ніколи не лякала жителів Землі.

— Виконуйте заповіт Родіс, любі друзі! — сказав Вір Норін. — Пам’ятайте її останні слова. Тільки ми з вами чули їх, Ріфт!

— Які? Чого ж ви мовчите? — запитала Чеді, заплакана не менше від Сю-Те. Вона стояла осторонь від інших, притиснувшись до Евізи Танет. У цій скорботній і тужливій позі, записаній відеохронікою корабля, їх увічнили автори пам’ятника “Темному Полум’ю”.

— Дізнаєтесь із записів. У мене не стачить сили повторити. Але останні слова начальниці експедиції ви мусите знати негайно: “Кораблю — зліт!”

Гріф Ріфт побілів. Здавалось, командир зараз упаде. Евіза кинулась була до Ріфта, але він відсторонив її і випростався.

— Є щось потрібне вам і Таелю, Вір Норін? — запитав він мертвим, без інтонації, голосом.

— Так! Пошліть нам останній дискоїд. Віддайте всі фільми про Землю, всі матеріали для виготовлення детектора біострумів та ІКП, усі запасні батареї СДФ і… — астронавігатор замовк: — Трохи земної їжі й води. Щоб тормансіанські друзі час від часу відчували на смак наш світ. Якнайбільше ліків, які не вимагали б спеціальних знань. Все.

— Будемо готувати, — відповідав Гріф Ріфт, — давайте посадочне місце.

Командир торкнувся пульта, і пілотський сфероїд зорельота оперезався вогнями — сигнал підготовки до відльоту. Серце Вір Норіна защеміло від туги. Він мовчки вклонився співвітчизникам і вимкнув СДФ.

Зореліт “Темне Полум’я” припинив усяке спілкування з Тормансом, ніби перебував на отруйній для земного життя планеті. Прибрали вихідні галереї і балкони. Гладенький корпус корабля нерухомо височів у гарячому повітрі дня і мороці ночі, як мавзолей загиблим землянам. Усередині біля екранів беззмінно сиділа Олла Дез. Її чутливі руки і слух чекали сигналів Вір Норіна чи Таеля, але обидва мовчали. Навіть зовсім незнайома з Тормансом людина могла впіймати у планетних передачах нотки бентеги і неспокою, хоч не було сказано ні слова про загибель Родіс і гадану смерть Вір Норіна. Навіщось виступив Зет Уг з короткою промовою про дружбу між землянами і мешканцями Ян-Ях. Ні Ген Ші, ні Ка Луф не з’являлись у передачах. Чеді з Евізою пояснили супутникам звичай приховувати від народу всі надзвичайні випадки, тим більше, коли сталося щось “нагорі”, як у просторіччі звалась олігархічна верхівка.

Минула доба. Несподівано припинилися всі передачі по загальних каналах планети. Чойо Чагас викликав “Темне Полум’я” по секретній мережі, обіцяючи роз’яснити все, що трапилось, і запевнив, що вжито заходів для розслідування і покарання винуватців. Йому не відповідали. Говорити з ним не було про що. Просити подбати про астронавігатора — це означало передати його до рук людей, у яких не було ні честі, ні вірності слову, ні добрих намірів. Домовлятися про повернення експедиції, про доставку медичного й технічного обладнання, фільмів, творів мистецтва? Це суперечило усій політиці олігархічного суспільства. Та й про яку домовленість могла йти мова, якщо на планеті не було законів, нарад Честі й Права, ніхто не рахувався з громадською думкою!