Страница 8 из 91
Він зубами витяг із марсіанської фляжки затичку, покуштував рідину язиком, сплюнув: пити можна! Ковтнув, крякнув.
— Наче наша мадера.
Лось покуштував: рідина була густа, солодкувата, з сильним запахом квітів. Куштуючи, вони випили половину фляжки. По жилах пішло тепло і особлива легка сила, а голова лишалася ясною.
Лось підвівся, потягнувся, випростався, — гарно, легко, дивно було йому під цим іншим небом, нездійсненно, чудово. Ніби його викинув приплив зоряного океану, ніби наново народжений у незвідане, нове життя.
Гусєв одніс кошик з їжею в апарат, щільно загвинтив люк, зсунув картуз аж на потилицю.
— Гарно, Мстиславе Сергійовичу, не шкода, що поїхали.
Вирішено було знову піти на берег і поблукати до вечора горбкуватою рівниною.
Весело перемовляючись, вони рушили між кактусами, іноді перестрибуючи через них довгими, легкими стрибками. Камені прибережного схилу невдовзі забіліли крізь зарості.
Раптом Лось зупинився. Холодок гидливості пішов по спині, оа три кроки, біля самісінького грунту, із-за жирного листя дивилися на нього великі, мовби конячі, напів-прикриті рудими повіками очі. Дивились пильно і люто.
— Що там? — спитав Гусєв і теж побачив очі. І, не роздумуючи, одразу ж вистрілив у них, — злетіла курява. Очі зникли. — Он ще гадина! — Гусєв обернувся і вистрілив ще раз у буре рідкосмугасте, гладке тіло, що швидко бігло на великих павукових ногах.
Це був здоровенний павук — на Землі такі водяться тільки на дні глибоких морів. Він утік в зарості.
Від берега каналу до найближчої купки дерев Лось і Гусєв ішли горілим бурим порохом, перестрибували через обвалені неширокі канали, обходили пересохлі ставки. Подекуди в напівзасипаних річищах з піску стирчали іржаві кістяки барок. То там, то там на мертвій смутній рівнині поблискували опуклі диски — близько метра в діаметрі. Плями цих дисків, відбиваючи світло, тяглися від зубчастих гір — пагорками — до дерев, до руїн.
Серед двох пагорків стояла купка низькорослих, з розлогими плоскими верховіттями, бурих дерев. Гілля їхнє було коряве і міцне, листя схоже на дрібний мох, стовбури- жилаві і шишкуваті. На узліссі, між деревами, висіли шматки колючої сіті.
Увійшли в лісок. Гусєв нахилився і копнув ногою, — з-під пороху покотився проламаний людський череп, у зубах його блиснув метал. Тут було душно. Од моховитих гілок у безповітряну спеку падала мізерна тінь. За кілька кроків знову наткнулися на опуклий диск, — його було пригвинчено до країв круглого металевого колодязя. В кінці лісочка виднілися руїни — грубі цегляні стіни, наче розвалені вибухом, гори щебеню, стирчали кінці зігнутих металевих балок.
— Будинки висаджено в повітря, Мстиславе Сергійовичу, — зауважив Гусєв. — Тут у них, видно, були діла. Ці штуки ми знаємо.
На купі сміття з’явився великий павук і рваним краєм стіни побіг униз. Гусєв вистрілив. Павук високо підскочив і впав, перекинувшись. Одразу ж другий павук побіг з-за будинку до дерев, здіймаючи коричневу куряву, і тицьнувся в колючу сіть, почав борсатися в ній, витягуючи ноги.
З гайка Гусєв і Лось вийшли на пагорб і стали спускатися до другого лісочка, туди, де здалеку виднілися. цегляні будівлі і одна, вища за інші, кам’яна споруда з плескатими дахами. Між пагорбом і селищем лежало кілька дисків. Вказуючи на них, Лось мовив:
— Очевидно, це колодязі водопроводу, пневматичних труб, електричних проводів. Усе це, мабуть, покинуто.
Вони перелізли через колючу сіть, перетнули лісок і підійшли до широкого двору, вимощеного плитами. В глибині його стояв будинок незвичайної і похмурої архітектури. Гладенькі стіни звужувалися догори і кінчалися масивним карнизом з чорно-кривавого каменю. В стінах — довгі і вузькі, як щілини, глибокі отвори вікон. Дві лускаті колони, завужені вгорі, підтримували над входом бронзовий барельєф — фігуру, що лежала, заплющивши очі. Плоскі, на всю ширину приміщення, сходи вели до низьких масивних дверей. Сухі волокна повзучих рослин висіли між темними плитами стін. Будинок скидався на величезну гробницю.
Гусєв поштовхав плечем металеві двері. Наліг — заскрипівши, вони прочинилися. Гусєв і Лось минули темний вестибюль і зайшли до високої зали. Світло пробивалося в неї через скляну баню. Зала була майже порожня. Кілька перекинутих табуретів, низький стіл з запорошеною чорною скатертиною, на камінній підлозі — розбитий посуд, якась, дивної форми, машина, чи то знаряддя, з дисків, куль і металевої сіті, стояла коло дверей, — все було вкрито шаром пилу.
Курне світло падало на жовтаві, з золотистими іскрами стіни. Вгорі їх оперізувала широка смуга мозаїки. Мабуть, вона зображувала події історії — боротьбу жовтошкірих істот з червоношкірими: морські хвилі, а в них — занурена до пояса постать людини, та сама людина летить між зірками, — картини битв, напад живих звірів, стада чудернацьких тварин, що їх женуть пастухи, сцени побуту, полювання, танців, народження і похорону. Похмурий пояс цієї мозаїки кінчався над дверима зображенням побудови велетенського цирку.
— Дивно, дивно, — повторював Лось, вилізаючи на дивани, щоб краще розгледіти мозаїку, — скрізь повторюється цікавий малюнок голови людини. Розумієте, дуже дивно…
Гусєв тим часом знайшов у стіні ледь помітні двері; вони відчинялися на внутрішні сходи, що вели до широкого склепінчастого коридора, залитого курним світлом.
Уздовж стін і в нішах коридора стояли кам’яні та бронзові фігури, торси, голови, маски, черепки ваз. Оздоблені мармуром і бронзою портали дверей вели звідси до внутрішніх покоїв.
Гусєв почав заглядати в бічні низькі, затхлі, погано освітлені кімнати. В одній був пересохлий басейн, у ньому валявся дохлий павук. У другій — на друзки розбите дзеркало, що було однією із стін, на підлозі — купа зотлілого ганчір’я, перекинуті меблі, в шафах — лахміття.
У третій кімнаті, на узвишші під високим колодязем, звідки падало світло, стояло широке ложе. З нього до половини звисав скелет марсіанина. Скрізь — сліди жорстокої боротьби. В кутку сторчма лежав другий скелет.
Тут серед сміття Гусєв знайшов кілька дрібних речей з важкого карбованого металу, — певно, прикраси, предмети жіночого вжитку, — маленькі жбанчики із кольорового каменю. Він зняв із зотлілої одежі скелета два з’єднаних ланцюжком великих темно-золотистих камені, що наче світилися зсередини…
— Знадобиться, — сказав Гусєв, — Маші подарую…
Лось оглядав скульптуру в коридорі. Серед гостроносих марсіанських голів, зображень морських чудовиськ, розмальованих масок, склеєних ваз, напрочуд схожих обрисом і малюнком на етруські[1] амфори, його увагу привернуло велике погруддя. Воно зображало оголену жінку з скуйовдженим волоссям і лютим асиметричним обличчям. Голову прикрашав золотий зірчастий обруч, над лобом він переходив у тонку параболу,[2] всередині якої містилися дві кульки: рубінова і червонувато-цеглиста. В рисах владного обличчя було щось хвилюючо-знайоме, що випливало з незбагненної пам’яті.
Збоку статуї, в стіні, темніла велика ніша, загороджена ґратами. Лось просунув пальці крізь прути, але ґрати не відхилилися. Він витер сірника і побачив у ніші на зотлілій подушечці золоту маску. Це було зображення вилицюватого людського обличчя із спокійно заплющеними очима. Місяцеподібний рот усміхався. Ніс — гострий, дзьобом. На лобі між бровами — припухлість у формі збільшеного ока бабки. Це була голова, зображена на мозаїці в першій залі.
Лось спалив півкоробки сірників, схвильовано розглядаючи дивовижну маску. Незадовго до того, як відлетіти з Землі, він бачив знімки таких масок, викопаних недавно серед руїн велетенських міст на берегах Нігеру, в тій частині Африки, де передбачають знайти сліди культури таємничої, давно зниклої раси.
Одні з бічних дверей у коридорі було прочинено. Лось увійшов до довгої, дуже високої кімнати з хорами і ґратчастою балюстрадою. Внизу і вгорі — на хорах — стояли плоскі шафи і тягнулися полиці, заставлені маленькими товстими книжечками. Прикрашені тисненням і золотим карбуванням, їхні корінці простерлися одноманітними лініями вздовж сірих стін. У деяких шафах стояли металеві циліндрики, в інших — величезні оправлені в шкіру або дерево книжки. З шаф, з полиць, із темних кутків бібліотеки дивилися кам’яними очима зморщені, лисі голови вчених марсіан. По кімнаті було розставлено кілька глибоких сидінь, кілька ящиків на тонких ніжках з круглим, приставленим збоку екраном.
1
Етруски — стародавній народ, який жив у Північній Італії. Знайдені під час розкопок в етруських містах великі керамічні вази — амфори — використовували для зберігання вина та масла і відзначалися своєрідною формою та оздобленням.
2
Парабола — незамкнена крива лінія. Кинутий камінь летить по параболі. Багато комет теж описують довкола Сонця параболу.