Страница 71 из 91
Експедицію вів Іван, — у хлопчини були чудова пам’ять і собаче чуття. Артур Леві квапився: рушали в дорогу з вранішньою зорею і йшли до темряви, без привалів. Коні вибивались із сил, люди ремствували: Артур Леві був невблаганний, — він не щадив нікого, але добре платив.
Погода псувалася. Похмуро шуміли верховіття кедрів, іноді чувся важкий тріск столітнього дерева, що впало, або гуркіт кам’яної лавини. Камінням убило двох коней, двоє інших разом з в’юками потонули в трясовині хисткого болота.
Іван звичайно йшов попереду, видираючись на сопки, вилазячи на дерева, щоб розгледіти одному йому відомі прикмети. Якось він закричав, розгойдуючись на кедровій гілці:
— Ось він! Артуре Артуровичу, ось він!..
На стрімкій скелі, що звисала над гірською річкою, було видно стародавнє, викарбуване на камені, напівстерте часом, зображення воїна у конусоподібній шапці, зі стрілою і луком у руках…
— Звідси тепер на схід, прямо по стрілі до Шайтан-каменя, а там недалеко табір! — кричав Іван.
Тут зупинилися відпочити. Перепакували в’юки. Запалили велике багаття. Потомлені люди заснули. У темряві крізь шум кедрів долинали віддалені глухі вибухи, здригалася земля. І коли вогонь почав згасати, на сході під хмарами замріла заграва, ніби якийсь велетень роздмухував вугілля поміж гір і їхній похмурий відблиск мерехтів під хмарами.
Ледь розвиднілось, Артур Леві, який не віднімав руки од кобури маузера, вже розбуркував стусанами людей. Він не дав розпалити вогонь, закип’ятити чай. “Вперед, вперед!..” Змучені люди побрели через непролазний ліс, завалений уламками каміння. Дерева тут були надзвичайної висоти. У папороті коні ховалися з головою. Ноги в усіх були в крові. Ще двох коней довелося кинути. Артур Леві йшов ззаду, тримаючи руку на маузері. Здавалося, ще декілька кроків, і хоч убий — ніхто не зрушить з місця…
Вітром донесло дзвінкий Іванів голос:
— Сюди, сюди, товариші, ось він, Шайтан-камінь…
Це була величезна брила у формі людської голови, вкутана клубами пари. Біля її підніжжя із землі бив, пульсуючи, струмінь гарячої води. З давніх-давен люди, які лишили дорожні знаки на скелях, купалися в цьому джерелі, що відновлювало сили. Це була та самісінька “жива вода”, яку в казках приносив ворон, — вода, багата на радіоактивні солі.
Протягом усього цього дня дув північний вітер, сунула хмари низько над лісом. Сумно шуміли високі сосни, хилилося темне верховіття кедрів, опадали модрини. Сипало крупою з хмар, сіяло крижаним дощем. Тайга була пустельна. На тисячу верст шуміла хвоя над болотами, над кам’янистими сопками. З кожним днем холодніше, жахливіше дихала північ з непроглядного неба.
Видавалося, нічого, крім поважного шуму верховіть та посвистування вітру, не почуєш у цій пустелі. Птахи відлетіли, звірина зникла, поховалася. Людина хіба що тільки за смертю забрела б у ці місця.
Але людина з’явилася. Вона була в рудому рваному кожусі, низько підперезаному мотузкою, в розбухлих од дощу валянках. Обличчя заросло пасмами нечесаної вже декілька років бороди, сиве волосся спадало на плечі. Вона ледь пересувалася, спираючись на рушницю, огинаючи косогір, зникаючи Іноді за кореневищами. Зупинилася, зігнувшись, і почала посвистувати:
— Ф’ють, Машко, Машко… Ф’ють…
З бур’яну визирнула голова лісового цапа з шматком мотузки на витертій шиї. Чоловік звів рушницю, але цап знову зник у бур’яні. Чоловік заричав, сів на камінь. Рушниця тремтіла йому між колінами, він схилив голову. Довго потому знов почав кликати:
— Машко, Машко…
Каламутні очі його шукали серед бур’янів оцю єдину надію — ручного цапа: вбити його останнім зарядом, що лишився, висушити м’ясо і протягнути ще кілька місяців, можливо, навіть до весни.
Сім років тому він шукав застосування своїм геніальним задумам. Він був молодий, дужий і бідний. У фатальний день зустрів Гаріна, який розгорнув перед ним такі грандіозні плани, що він, кинувши все, опинився тут, біля підніжжя вулкана. Сім. років тому тут вирубано ліс, поставлено зимарку, лабораторію, радіоустановку від маленької гідростанції. Земляні покрівлі висілка, що осіли й провалилися, виднїлися серед величезних каменів, колись викинутих вулканом, біля стіни щоглового лісу, який шумів своїм верховіттям.
Люди, з якими він прийшов сюди, — одні померли, Інші розбіглися. Будівлі стали непридатні, греблю маленької гідростанції змила весняна вода. Уся праця семи років, усі дивовижні висновки, дослідження глибоких шарів землі — Олівінового поясу — мали загинути разом з ним через таке безглуздя, як Машка, — цап, що не бажав підходити на рушничний постріл, скільки його, клятого, не клич.
Раніше жартом видалось би пройти тайгою кілометрів триста до людського поселення. Тепер ноги й руки покручені ревматизмом, зуби повипадали від цинги. Останньою надією був ручний цап, — старий готував його на зиму. Клята тварина перетерла мотузку і втекла із клітки. Старий узяв рушницю з останнім зарядом і ходив, заманюючи Машку. Спускався вечір, темнішали пасма хмар, сердитіше шумів вітер, розгойдуючи величезні сосни. Насувалася зима — смерть. Стискалося серце. Невже ніколи більше йому не побачити людських облич, не посидіти біля вогню печі, вдихаючи пахощі хліба, пахощі життя? Старий мовчки заплакав.
Довго потому — ще раз гукнув:
— Машко, Машко…
Ні, сьогодні не вбити… Старий, крекчучи, підвівся, побрів до зимарки. Зупинився. Підвів голову, — снігова крупа вдарила в обличчя, вітер кошлатив бороду. Йому здалося… Ні, ні, — це вітер, мабуть, заскрипів сосною об сосну… Старий все ще довго стояв, намагаючись, щоб не так гулко стукотіло серце.
— Ге-е-е-ей, — ледь долинув людський голос з боку Шайтан-камепя.
Старий ахнув. Очі запнуло слізьми. В роззявлений рот било крупою. У густих сутінках вже нічого не можна було розрізнити на галявині.
— Ге-е-е-ей, Манцев, — знову долинув перехоплюваний вітром, хлопчачий дзвінкий голос.
Із бур’янів підвелася цапина голова, — Машка підійшла до старого і, нашорошивши вушка, теж прислухалася до незвичайних голосів, що розтривожили цю пустелю. Праворуч, ліворуч наближалися, кликали.
— Ге-ей… Де ви там, Манцев? Живі?
У старого тремтіла борода, тремтіли губи, він розводив руками і повторював беззвучно:
— Так, так, я живий… Це я, Манцев.
Продимлені колоди зимарки ніколи ще не бачили такої розкоші. У пічці, складеній з вулканічного каміння, палав вогонь, у казанках кипіла вода. Манцев втягував ніздрями давно забуті пахощі чаю, хліба, сала.
Входили і виходили гучноголосі люди, вносячи й розпаковуючи в’юки. Якийсь вилицюватий чоловік подав йому кварту з духмяним чаєм, шматок хліба… Хліб… Манцев затремтів, хапливо пережовуючи його яснами. Якийсь хлопчик, сівши навпочіпки, співчутливо дивився, як Манцев то відкусить хліб, то прикладе його до кошлатої бороди, наче боїться: чи не сон усе це життя, що увірвалося в його папівзруйновану зимарку.
— Миколо Христофоровичу, ви мене не впізнаєте, чи що?
— Ні, ні, я одвик од людей, — бурмотів Манцев, — я дуже давно не їв хліба.
— Я ж Іван Гусєв… Миколо Христофоровичу, адже я все зробив, як ви наказували. Пригадуєте, ще загрожували мені голову відірвати.
Манцев нічого не пам’ятав, лише визирався на осяяні полум’ям незнайомі обличчя. Іван почав йому розказувати про те, як тоді йшов тайгою до Петропавловська, ховався од ведмедів, бачив рудого кота завбільшки з теля, дуже його злякався, але кіт і за ним ще три коти пройшли мимо; їв кедрові горіхи, випишпорюючи їх у білчачих гніздах; у Петропавловську-найнявся на пароплав чистити картоплю; приплив до Владивостока, і ще сім тисяч кілометрів трясся під вагонами у вугільних ящиках.
— Я свого слова дотримав, Миколо Христофоровичу, привів по вас людей. Тільки ви тоді даремно мені на спині чорнильним олівцем писали. Треба було просто сказати: “Іване, даєш слово?” — “Даю”. А ви мені на спині написали, може, щось проти Радянської влади. Хіба це гарно? Тепер ви на мене більше не покладайтесь, я — піонер.