Страница 68 из 91
За дванадцять днів яхта стала в Панамському каналі і надіслала радіо, викликаючи до апарата головного директора “Анілін Роллінг” Мака Ліннея. У призначений час Роллінг, сидячи в радіорубці під дулом револьвера, наказав Маку ЛІнпею виплатити подавцеві чека, містерові Га-ріпу, сто мільйонів доларів. Гарін виїхав до Нью-Йорка і повернувся з грішми та самим Маком Ліннеєм. Це була помилка. Роллінг розмовляв з директором рівно п’ять хвилин у присутності Зої, Гаріна та Янсена. Мак Лінней поїхав глибоко впевнений, що справа нечиста.
Потім “Арізона” почала крейсувати у пустельному Карібському морі. Гарін роз’їжджав по заводах Америки, зафрахтовував пароплави, купував машини, прилади, інструменти, сталь, цемент, скло. Вантажились у Сан-Франціско. Довірений Гаріна укладав контракти з інженерами, техніками, робітниками. Інший довірений виїхав до Європи вербувати серед залишків російської білої армії п’ятсот чоловік для поліцейської служби.
Так минуло близько місяця. Роллінг щоденно розмовляв по радіо з Нью-Йорком, Парижем, Берліном. Його накази були суворі й невблаганні. Після загибелі анілінових заводів європейська хімічна промисловість перестала опиратись. “Анілін Роллінг” — зазначалося на всіх фабрикатах. Це було тавро — жовте коло з трьома чорними смужками і написом: нагорі — “Світ”, унизу — “Анілін Роллінг-компані”. Починало скидатися на те, що кожен європеєць має бути проштемпельований оцим жовтим кружальцем. Так “Анілін Роллінг” ішов на приступ крізь задимлені руїни заводів Анілінової компанії.
Колоніальним, моторошним душком тхнуло по всій Європі. Гасли надії. Не поверталися веселощі й радощі. Гнили незліченні скарби духу в курних бібліотеках. Жовте сонце з трьома чорними смужками осявало неживим світлом громаддя міст, димарі й дими, реклами, реклами, реклами, що випивали кров у людей, і в цегляних запльованих вулицях та завулках, поміж вітрин реклам, жовтих кіл та кружалець — людські обличчя, спотворені гримасою голоду, нудьги і розпуки.
Валюти падали. Податки підвищувалися. Борги зростали. І священній законності, що повелівала шанувати обов’язок і право, вдарило в лоб жовте тавро. Плати.
Гроші текли струмочками, струмками, річками в каси “Анілін Роллінг”. Директори “Анілін Роллінг” втручалися у внутрішні справи держав, у міжнародну політику. Вони були наче орден таємних правителів.
Гарін гасав з кіпця в кінець Сполученими Штатами з двома секретарями, інженерами, папночками-друкарками та зграєю розсильних. Він працював двадцять годин на добу. Ніколи не запитував цін і не торгувався.
Мак Лінпей занепокоєно і здивовано стежив за ним. Він не розумів, для чого все це купують і вантажать та навіщо так безглуздо розкидають мільйони Роллінга. Секретар Гаріна, панночка-друкарка і двоє розсильних були агентами Мака Ліннея. Вони щоденно надсилали йому до Нью-Йорка докладний звіт. І все-таки важко було щось збагнути у цій круговерті закупок, замовлень і контрактів.
На початку вересня “Арізона” знову з’явилася в Панамському каналі, взяла на борт Гаріна і, вийшовши в Тихий океан, зникла в напрямку на південний захід.
У тому ж напрямку, на два тижні пізніше, вийшло десять навантажених кораблів із запечатаними замовленнями.
Океан був неспокійний. “Арізона” пливла під вітрилами. Поставлено гроти й клівери, — усі вітрила, крім марселів. Вузький корпус яхти — шкаралупка з вітрилами, наповненими вітром, з вантами, що видзвонювали і виспівували, — то зникав до верхівок шогл між хвилями, то злітав на гребені, струшуючи піну., Тент прибрано. Люки задраєно. Шлюпки піднято на палубу і закріплено. Мішки з піском покладено вздовж обох бортів, поприв’язувано дротом. На баку і на юті встановлено дві ґратчасті вежі з круглими, як казани, камерами на верхніх майданчиках. Вежі оці, покриті брезентами, надавали “Арізоні” дивного профілю напіввійськового судна. На капітанському містку, куди долітали тільки бризки хвиль, стояли Гарін і Шельга. Обоє — у шкіряних плащах і капелюхах. На руці Шельги вже не було гіпсу, але поки що він міг узяти нею коробку сірників та виделку за столом.
— Ось океан, — сказав Гарін, — і нікчемне суденце, кристалик людського генія та волі… Мчимо, товаришу Шельга, хоч би що… Боремось… А хвилі які… Дивіться — гори.
Величезна хвиля йшла з правого борту. Кипучий гребінь її зростав і пінився. Під ним усе крутіше напиналася скляно-зелена увігнута поверхня в джгутах піни. Гребінь закручувався. “Арізона” лягала на лівий борт. Виспівував дикий вітер між вітрилами, виносячи кораблик із безодні. І він, зовсім лягаючи, показуючії червоне днище до кіля, навскоси по увігнутій поверхні, вискочив на гребінь хвилі і зник у шумовинні. Зникли палуба, і шлюпки, і бак, занурилась до склепіння ґратчаста вежа на баку. Вода кипіла навколо капітанського містка.
— Здорово! — вигукнув Гарін.
“Арізона” вирівнялась, вода зринула з палуби, клівери сплеснули, і вона помчала вниз по схилу хвилі.
— Так і людина, товаришу Шельга, так і людина у людському океані… Я от пристрасно полюбив це суденце… Хіба ми не схожі?.. У обох груди повні вітру… Га?
Шельга знизав плечем, не відповів. Не сперечатися ж із оцим — закоханим у себе до захоплення. Хай тішиться, — надлюдина, та й край. Недарма він і Роллінг знайшли на землі один одного: люті вороги, а одному без другого не дихнути. Хімічний король народжує Із свого черева оцього запаленого злочинними Ідеями чоловіка, — той, у свою чергу, запліднює дивовижною фантазією Роллінгову пустелю. Кілок їм обом у горлянку!
Справді, важко було збагнути, чому досі Роллінга не жеруть акули. Справу свою він зробив, — не мільярд, але триста мільйонів доларів Гарін одержав. Тепер би й кінці у воду. Та ні, щось міцніше зв’язувало цих людей.
Не розумів Шельга також, чому і його не зіпхнули за борт у Тихому океані. Тоді в Неаполі він був потрібен Гаріну як третя особа і свідок. Якби Гарін з’явився у Неаполі на “Арізону” сам, могли статися несподівані неприємності. Але усунути одразу двох Роллінгу було б значмо важче. Все це зрозуміло. Гарін виграв партію.
Навіщо ж йому тепер Шельга? Під час крейсування у Карібському морі були ще суворі порядки. Тут же, в океані, за Шельгою ніхто не стежив, і він робив що хотів. Приглядався. Прислухався. І йому починали мріти деякі виходи із скрутного становища.
Перегін океаном був схожий на розважальну прогулянку. Сніданки, обіди і вечері обставлялися розкішно. До столу сідали Гарін, мадам Ламоль, Роллінг, капітан Ян-сен, помічник капітана, Шельга, інженер Чермак — чех (помічник Гаріна), щупленький, закудланий, хворобливий чоловік з блідими пильними очима та ріденькою борідкою, і другий помічник — хімік, німець Шефер, кістлявий, сором’язливий молодик, який ще недавно помирав з голоду в Сан-Франціско.
У цій дивній компанії смертельних ворогів, убивць, грабіжників, авантюристів і голодних учених, — у фраках, з бутоньєрками в петельках, — Шельга, як і всі, — у фраку, з бутоньєркою, спокійно мовчав, їв і пив зі смаком.
Сусід праворуч одного разу випустив у нього чотири кулі, сусід ліворуч — вбивця трьох тисяч людей, навпроти — найнебезпечніша з жінок, які тільки були на світі.
По вечері Шефер сідав до піаніно, мадам Ламоль танцювала з Янсеном. Роллінг лишався звичайно коло столу і дивився на тих, що танцювали. Інші прямували в курильний салон. Шельга йшов палити люльку на палубу. Його ніхто не втримував, ніхто не помічав. Дні минали одноманітно. Суворому океанові не було краю. Котилися хвилі так само, як мільйони років тому.
Сьогодні Гарін, понад звичку, вийшов услід за Шельгою на місток і почав з ним розмову по-приятельському, мовби нічого й не сталося відтоді, як вони сиділи на лавочці на бульварі Профспілок у Ленінграді. Шельга насторожився. Гарін захоплювався яхтою, самим собою, океаном, але, певно, кудись хилив.
Сміючись сказав, обтрушуючи бризки з борідки:
— У мене до вас пропозиція, Шельга.
— Ну?
— Пригадуєте, ми домовилися грати чесну партію?