Страница 63 из 91
Власті влучили в точку: загрозлива таємниця виявилася простою, як ріпа. Обивателі зразу заспокоїлися і вже посміхались: “А хитро придумано, — похазяйнували б оці ловкачі по магазинах, по квартирах, ха-ха. А ми-бо, телепні, всю ніч тремтіли б од страху на рівнині”.
Настав вечір, такий самий, як тисячі вечорів, освітивши міські вікна призахідним світлом. Вгамувалися птахи на деревах. На річці, на вологих берегах закумкали жаби. Годинник з цегляної кірки пробив восьму. З вікон шинків мирно струмувало світло, завсідники неквапливо мочили вуса у пивній піні. Заспокоївся і хазяїн заміського ресторану “До прикутого скелета”, — походив безлюдною терасою, прокляв уряд, соціалістів та євреїв, звелів зачинити віконниці і поїхав на велосипеді до міста.
Саме тоді західним схилом пагорбів, малопроїжджою дорогою, майже безшумно і без вогнів промчав автомобіль. Заграва вже згасла, зорі були ще не яскраві, за горами розпливалося холоднувате сяйво — сходив місяць. На рівнині подекуди жовтіли вогники. І тільки з боку заводів не вщухало життя.
Над кручею, там, де кінчалися руїни замку, сиділи Вольф та Хлинов. Вони ще раз обнишпорили всі закапелки, зійшли на квадратну вежу — ніде ні найменшого натяку на приготування Гаріна. Якийсь час їм видалося, що вдалині промчав автомобіль. Вони прислухалися, вдивлялися. Вечір був тихий, пахло давнім спокоєм землі. Іноді рух повітряних струменів доносив знизу вологість квітів.
— Дивився по карті, — сказав Хлинов, — якщо ми спустимося в західному напрямку, то перетнемо залізницю на полустанку, де спиняється поштовий, о п’ятій тридцять. Не думаю, щоб там також чергувала поліція.
Вольф відказав:
— Смішно і безглуздо все це кінчилося. Людина ще зовсім недавно підвелася з чотирьох на задні кінцівки, ще тяжать над нею мільйони віків безпросвітного звірства. Жахлива річ — людська маса, не керована великою ідеєю. Людей не можна лишати без вожаків. їх тягне стати навкарачки.
— Ну що це ви вже так, Вольф?..
— Я втомився. — Вольф сидів на купі каміння, підперши кулаками кріпке підборіддя. — Хіба хоч на секунду нам спадало на думку, що двадцять восьмого нас ловитимуть, як шахраїв і грабіжників? Коли б ви бачили, як ці представники влади перезиралися, коли я розпинався перед ними… Ой, який же я дурень! І вони мають рацію, ось у чому справа. Вони ніколи не дізнаються, що їм загрожувало…
— Якби не ваш постріл, Вольф…
— Чорт!.. Якби я не промахнувся… Я ладен десять років просидіти у каторжній в’язниці, тільки б довести цим ідіотам…
Голос Вольфа тепер гучно відлунював у руїнах. За тридцять кроків од співрозмовників — точнісінько, як мисливець скрадається під глухарине токування, — у тіні напіврозваленої стіни пробирався Гарін. Він чітко бачив обриси двох людей над кручею, чув кожне слово. Відкрите місце між краєм стіни і вежею він проповз. У тому місці, де до підніжжя вежі прилягала склеписта печера “Прикутого скелета”, лежав уламок колони з піщаника. Гарін зник за ним. Пролунав хрускіт каміння і скрип заїржавленого заліза. Вольф підхопився:
— Ви чули?
Хлинов дивився на купу каміння, де під землею зник Гарін. Вони побігли туди. Обійшли навколо вежі.
— Тут водяться лисиці, — сказав Вольф.
— Ні, певно, це крикнув нічний птах.
— Треба йти. У мене і у вас починаються галюцинації…
Коли вони підійшли до стрімчастої стежки, що вела з руїн на гірську дорогу, почувся інший шум — ніби щось упало й покотилося. Вольф затремтів. Вони довго слухали затамувавши подих. Сама тиша, здавалося, дзвеніла у вухах. “Сплю-сплю”, “сплю-сплю”, — коротко і ніжно то там, то зовсім низько покрикувала, літаючи, невидима дрімлюга.
— Ходімо.
— Атож, безглуздо.
Цього разу вони рішуче і не обертаючись попрямували вниз. Це врятувало одному з них життя.
Вольф не зовсім не мав рації, коли запевняв, що у Гаріна бризнули скалки черепа. Коли Гарін, на секунду замовкнувши перед мікрофоном, потягнувся по сигару, що диміла на краю столу, слухова чашечка з ебоніту, котру він притискав до вуха, щоб контролювати свій голос під час передачі, несподівано розлетілася вщент. Одночасно з цим він почув різкий постріл і відчув короткий біль удару в голову зліва. Він одразу впав на бік, перевернувся ницьма і завмер. Вій чув, як завив Штуфер, як зашурхотіли кроки людей, що тікали.
“Хто — Роллінг чи Шельга?” Цю загадку він розв’язував, коли години через дві мчав на автомобілі до Кельна. Але тільки тепер, почувши розмову двох людей на краю кручі, розгадав. Молодець Шельга. Але все-таки, ой-ой, — вдаватися до недозволених прийомів…
Він одсунув уламок колони, що прикривала іржаву кришку люка, прослизнув під землею і з електричним ліхтариком піднявся зруйнованими сходинками у “кам’яний мішок” — одиночку, видовбану в товщі стіни нормандської вежі. Це була глуха камера, кроків по два з половиною завдовжки і завширшки. В стіні ще збереглися бронзові кільця й кайдани. Під протилежною стіною на грубо збитих козлах стояв апарат. Під ним лежали чотири бляшанки з динамітом. Проти дула апарата стіну продовбано і отвір із зовнішнього боку прикрито кістяком “Прикутого скелета”.
Гарін загасив ліхтар, одсунув убік дуло і, просунувши руку в отвір, скинув кістяк. Череп одскочив і покотився. В отвір було видно вогні заводів. Гарін мав зіркі очі. Він розрізняв навіть крихітні людські постаті, що снували між будовами. Все тіло його тремтіло. Зуби зціплені. Він не передбачав, що так важко буде підійти до цієї хвилини. Знову спрямував апарат дулом до отвору, приладнав. Одкинув задню кришку, оглянув пірамідки. Все це підготовлено ще тиждень тому. Другий апарат і стара модель лежали внизу, в гаю, в автомобілі.
Він закрив кришку і поклав руку на важельок магнето, котрим автоматично запалювалися пірамідки. Він тремтів з голови до ніг. Не совість (яка вже там совість після світової війни!), не страх, (він надто легковажний), не жаль до приречених (вони дуже далеко) проймали його холодом і жаром. Він зі страшенною виразністю зрозумів, що ось від одного оцього обороту ручки він стає ворогом людства.
Він навіть зняв був руку з важілька і поліз у кишеню по цигарки. І тоді його стурбований мозок озвався на порух руки; “Ти зволікаєш, ти насолоджуєшся, це — божевілля…” Гарін закрутив магнето. В апараті спалахнуло і зашипіло полум’я. Він повільно почав обертати мікрометричний гвинт.
Хлинов перший звернув увагу на дивний клубочок світла високо в небі.
— А ось ще один, — сказав він тихо.
Вони зупинилися на половині дороги над кручею і дивилися, підвівши голови. Нижче першого, над обрисами дерев, виник другий вогняний клубок і, розкидаючи іскри, як догоріла ракета, почав падати…
— Це горять птахи, — прошепотів Вольф, — дивіться.
Над лісом на світлій смузі неба летіла квапливо, нерівним летом, мабуть, дрімлюга, що недавно кричала: “Сплю-сплю”. Вона спалахнула, перевертаючись, і впала.
— Вони чіпляються за дріт.
— Який дріт?
— Хіба не бачите, Вольф?
Хлинов показав на сяючу, пряму, як голка, нитку. Вона тяглася зверху від руїн у напрямку заводів Анілінової компанії. Шлях її позначався спалахуючими листочками, клубками птахів, що горіли. Тепер вона світилася яскраво-великий відрізок її перетинав чорну стіну сосон.
— Вона спускається! — крикнув Вольф і не закінчив.
Обоє зрозуміли, що то за нитка. Заціпенілі, вони могли стежити тільки за її напрямком. Перший удар променя припав на заводський димар, — він загойдався, надломився посередині і впав. Але це було дуже далеко, і звук падіння не долинув.
Майже відразу ліворуч від димаря здійнявся стовп пари над дахом довгої будівлі, зарожевів, змішався з чорним димом. Ще лівіше стояв п’ятиповерховий корпус. Нараз усі вікна його погасли. Зверху вниз, по всьому фасаду, побіг вогняний зигзаг, ще і ще…
Хлинов закричав, як заєць… Будівля осунулася, впала, її кістяк огорнули хмари диму.
Тоді тільки Вольф і Хлинов побігли назад угору, до руїн замку. Перетинаючи в’юнку дорогу, лізли на урвища ліщиною та дрібноліссям. Падали, ковзаючи униз. Ричали, лаялись — один по-російському, другий по-німецькому. І ось до них долинув глухий звук, ніби зітхнула земля.