Страница 57 из 91
За ці три тижні Шельга настільки одужав, що підводився з ліжка і сідав до вікна, ближче до пишполистих гілок платана, до чорних дроздів та райдуг над водяним пилом серед газонів.
Звідси було видно весь садочок лікарні, огороджений глухим муром. У вісімнадцятому столітті на цьому місці стояв монастир, який знищила революція. Ченці не люблять цікавих очей. Мур був високий, і по всьому гребеню його поблискували скалки битого скла.
Перелізти через мур можна було, тільки поставивши з того боку драбину. Вулички, що межували з лікарнею, були тихі й безлюдні, все-таки ліхтарі там горіли настільки яскраво і так часто лунала в тиші за муром хода поліцейських, що питання про драбину відпадало.
Звісно, коли б не було битого скла на мурі, спритна людина перелізла б і без драбини. Щоранку Шельга з-за штори оглядав увесь мур до останнього камінця. Небезпека загрожувала тільки звідси. Людина, яку підішле Роллінг, навряд чи ризикне прийти зсередини готелю. Але що вбивця так чи інакше прийде, Шельга не сумнівався.
Він чекав тепер огляду лікаря, щоб виписатися. Про це було відомо. Лікар приїжджав, як звичайно, п’ять разів на тиждень. Цього разу лікар захворів. Шельзі сказали, що без огляду старшого лікаря його не випишуть. Протестувати навіть не пробував. Повідомив у радянське посольство, щоб йому звідти привозили їжу. Лікарняний суп він виливав у раковину, хліб кидав дроздам.
Шельга знав, що Роллінг повинен був позбутися єдиного свідка. Шельга тепер майже не спав, — таке велике було збудження. Сестра-кармелітка приносила йому газети, — цілий день він працював ножицями і вивчав вирізки. Хли-нову він заборонив приходити в лікарню. (Вольф був у Німеччині, на Рейні, де збирав відомості про боротьбу Роллінга з Німецькою аніліновою компанією).
Вранці, підійшовши, як завжди, до вікна, Шельга оглянув сад і зразу ж одступив за штору. Йому стало навіть весело. Нарешті! В саду, з північного боку, напівприкрита липою, до стіни приставлена драбина садівника, верхній кінець її стирчав на пІв-аршипа над скалками скла.
Шельга сказав:
— Спритно, чорти!
Лишилося тільки чекати. Все було вже обмірковано. Права рука, хоч і вільна од бинтів, була ще квола. Ліва — в лубках і в гіпсі, — сестра міцно прибинтувала її до грудей. Рука з гіпсом важила не менше п’ятнадцяти фунтів. Це була єдина зброя, котрою він міг захищатися.
На четверту ніч сестра знову забула зачинити віконниці. Шельга цього разу не заперечував і з дев’ятої година вдав що спить. Він чув, як грюкали на обох поверхах віконниці. Його вікно знову лишилося відчинене навстіж. Коли згасло світло, він скочив з ліжка і правою кволою рукою та зубами почав розплутувати пов’язку, що тримала ліву руку.
Він спинявся, затамувавши подих прислухався. Нарешті рука звисла вільно. Він міг розігнути її до половини. Визирнув у сад, освітлений вуличним ліхтарем, — драбина стояла на тому самому місці за липою. Він згорнув ковдру, засунув під простирадло, у напівтемряві видавалося, що на ліжку лежить людина.
За вікном було тихо, тільки падали краплі. Бузкувата заграва мерехтіла в хмарах над Парижем. Сюди не долинав гамір з бульварів. Нерухомо висіла чорна гілка платана.
Десь загуркотів автомобіль. Шельга насторожився, — здавалося, він чує, як калатає серце у птаха, що спить на платановій гілці. Минуло, певно, чимало часу. В садку почулося порипування і шурхотіння, наче деревом терли по вапну.
Шельга відступив до стіни за штору. Опустив гіпсову руку. “Хто? Ні, хто? — подумав він. — Невже сам Роллінг?”
Зашелестіло листя — стривожився дрізд. Шельга дивився на тьмяно освітлений з вікна паркет, де мала впасти тінь людини.
“Стріляти не буде, — подумав він, — треба чекати якоїсь гидоти на зразок фосгену…”
На паркеті почала підніматися тінь голови в глибоко насунутому капелюсі. Шельга почав відводити руку, щоб був дужчий удар. Тінь висунулася до плечей, підняла розчепірені пальці…
— Шельга, товаришу Шельга, — прошепотіла тінь по-російському, — це я, не бійтеся…
Шельга чекав усього, але тільки не цих слів, не цього голосу. Мимохіть він скрикнув. Виказав себе, і той чоловік миттю, одним стрибком перескочив через підвіконня. Простягнув для захисту обидві руки. Це був Гарін.
— Ви чекали нападу, я так і думав, — квапливо сказав він, — сьогодні вночі вас мають убити. Мені це невигідно. Я ризикую чорт знає чим, я повинен вас урятувати. Ходімо, в мене автомобіль.
Шельга відійшов од стіни.
Гарін весело блиснув зубами, побачивши все ще відведену руку в гіпсі.
— Слухайте, Шельга, їй-право, я не винен. Пригадуєте нашу домовленість у Ленінграді? Я граю чесно. Неприємності у Фонтенбло ви зобов’язані тільки сволотІ Роллінгу. Можете вірити мені, —ходімо, дорогі секунди…
Шельга нарешті проказав:
— Гаразд, ви мене вивезете, а потім що?
— Я вас заховаю… Не надовго, не бійтеся. Поки одержу від Роллінга половину… Ви газети читаєте? Роллінгу. щастить, як потопаючому, але він не може чесно грати. Скільки вам треба, Шельга? Називайте першу цифру. Десять, двадцять, п’ятдесят мільйонів? Я видам розписку…
Гарін говорив неголосно, квапливо, наче марив, — обличчя його тремтіло.
— Не будьте дурнем, Шельга. Ви що, принципові, чи що?.. Я пропоную працювати вкупі проти Роллінга… Ну… їдьмо…
Шельга вперто мотнув головою:
— Не хочу, не поїду.
— Все одно — вас уб’ють.
— Побачимо.
— Доглядальницю, сторожів, адміністрацію — всіх купив Роллінг. Вас задушать. Я знаю… Сьогоднішньої ночі вам не пережити… Ви попередили ваше посольство? Добре, добре… Посол зажадає пояснень. Французький уряд на крайній випадок попросить пробачення. Але вам од цього не легше. Роллїнгу треба усунути свідка… Він не допустить, щоб ви переступили ворота радянського посольства…
— Сказав — не поїду… Не хочу… Гарін передихнув. Озирнувся на вікно.
— Гаразд. Тоді я вас візьму і без вашого бажання. — Він одступив на крок, засунув руку в пальто.
— Тобто як це — без мого бажання?
— А отак…
Гарін, смикнувши з кишені, витяг маску з коротким циліндром протигаза, квапливо приклав її до рота, — і Шельга не встиг крикнути — з обличчя йому вдарив струмінь маслянистої рідини… Майнула тільки рука Гаріна, що стискала гумову грушу… Шельга захлинувся духмяним, солодким дурманом…
- Є новини?
- Є. Здрастуйте, Вольф.
— Я прямо з вокзалу, голодний, як вісімнадцятого року.
— У вас веселий вигляд, Вольф. Чимало дізналися?
— Дещо дізнався… Розмовлятимемо тут?
— Гаразд, але тільки швидко.
Вольф сів поруч Хлшюва на гранітну лаву біля підніжжя кінного пам’ятника Генріхові IV,[35] спиною до чорних веж Консьєржері.[36] Внизу, там, де острів Сіте кінчався гострим мисом, схилилася до води плакуча верба. Тут колись корчилися на вогнищах лицарі ордена Тамплієрів.[37] Вдалині, за десятками мостів, віддзеркалених у річці, сідало сонце в пильно-оранжеве сяйво. На набережних, на залізних баржах з піском сиділи з вудочками французи, добрі буржуа, яких розорила інфляція, Роллінг та світова війна. На лівому березі, на гранітному парапеті набережної, далеко, до самісінького міністерства іноземних справ, нудьгували під вечірнім сонцем букіністи біля нікому вже більше в цьому місті не потрібних книжок.
Тут доживав віку старий Париж. Ще никали коло книжок на набережній, коло кліток з птахами, коло смутних рибалок літні особи з склерозними очима, з вусами, що закривали рота, в розлітайках, старих солом’яних капелюхах… Колись це було їхнє місто… Он там, чорт забирай, у Консьєржері, ревів Дантон, наче бик, якого тягнуть на бойню. Он там праворуч, за графітовими дахами Лувру, де в мареві стоять сади Тюїльрі, — там були гарячі справи, коли вздовж вулиці Ріволі вищала картеч генерала Галіфе.[38] Ах, скільки золота було у Франції! Кожний камінь тут, — коли вміти слухати, — розкаже про велике минуле. І ось, — сам чорт не зрозуміє, — хазяїном у цьому місті стало заморське чудовисько Роллінг, — тепер тільки й лишається доброму буржуа закинути вудочки і сидіти з похнюпленою головю… Е-хе-хе! О-ля-ля!..
35
Генріх IV (1553–1610) — французький король (1594–1610), засновник династії Бурбонів, скинутої 1789 року. Він надав 1598 року свободу віросповідання гугенотам.
36
Консьєржері (франц.) — одна з найбільших в’язниць Парижа.
37
Тамплієри, або храмівники — один із духовно-лицарських орденів, заснованих під час хрестових походів. Пізніше були не тільки грізною збройною силою, але й великими фінансовими ділками. 1307 року всіх Тамплієрів, що перебували на території Франції, арештували і після катувань спалили, а величезне майно їхнє конфіскував король.
38
Галіфе (1830–1909) — генерал, один з найголовніших катів Паризької комуни 1871 року.