Страница 47 из 91
— Ходив по людях, працював.
— Такий маленький?
— А чого ж… Коней пас…
— Ну, а потім?
— Потім узяли мене…
— Хто взяв?
— Одні люди. їм хлопчик був потрібен — на дерева лазити, гриби, горіхи збирати, білок ловити для їжі, бігати по що пошлють…
— Значить, взяли тебе в експедицію? (Іван кліпнув, промовчав). Далеко? Відповідай, не бійся. Ми тебе не викажемо. Тепер ти — паш брат…
— Восьмеро діб на пароплаві пливли… Думали, живі не залишимось. І ще вісім днів йшли пішки. Поки прийшли на вогнедишну гору…
— Так, так, — мовив Шельга, — значить, експедиція була на Камчатку.
— Еге ж, на Камчатку… Жили ми там у халабуді… Про революцію довго нічого не знали. А коли дізналися, троє втекли, потім ще двоє втекли, жерти стало нічого. Лишилися він та я.
— Так, так, а хто ж це “він”? Як його звали?
Іван знову насупився. Шельга довго його заспокоював, гладив по низько похиленій виголеній голові.
— Але ж уб’ють мене за це, якщо скажу. Він обіцяв убити.
— Хто?
— Та Манцев же, Микола Христофорович. Він сказав: “Ось, я тобі на спині написав листа, ти не мийся, сорочки, жилетки не скидай, хоч через рік, хоч через два — доберися до Петрограда, знайди Петра Петровича Гаріна і йому покажи, що написано, він тебе нагородить…”
— Чому ж Манцев сам не поїхав до Петрограда, якщо йому треба бачити Гаріна?
— Більшовиків боявся. Він казав: “Вони гірші за чортів. Вони мене вб’ють. Вони, — каже, — всю країну у безвихідь завели — поїзди не ходять, пошти немає, жерти нічого, і з міста всі повтікали…” Звідки йому знати, — він на горі сидить шостий рік…
— Що він там робить, що шукає?
— Ну, хіба він скаже? Тільки я знаю… (У Івана весело, хитро засяяли очі). Золото під землею шукає.
- І знайшов?
— Він-бо? Звичайно, знайшов.
— Дорогу туди, на гору, де сидить Манцев, показати зможеш, коли треба буде?
— Звичайно, зможу. Тільки ви мене, дивіться, не виказуйте, а то він, знаєш, сердитий.
Шельга і Тарашкін надзвичайно уважно слухали оповідь хлопчика. Шельга ще раз пильно оглянув напис у нього на спині. Потім сфотографував його.
— Тепер іди вниз, Тарашкін вимиє тебе милом, лягай, — сказав Шельга. — Не було у тебе нічого: пі батька, ні матері, одне голодне пузо. Тепер усе є, всього по горло, — живи, вчись, рости на здоров’я. Тарашкін тебе наставить на добрий розум, ти його слухай. Прощай. Днів через три побачу Гаріна, доручення твоє передам.
Шельга засміявся, і незабаром ліхтарик його велосипеда, підстрибуючи, майнув за темними заростями.
Блиснули високо над зеленим аеродромом алюмінієві крила, і шестимісний пасажирський літак зник за сніжними хмарами. Гурт проводжаючих постояв, задерши голови до сонцесяйної синяви, де ліниво кружляв стерв’ятник та стригли повітря ластівки, але дюралюмінієвий птах уже летів хтозна-де.
Шестеро пасажирів, сидячи в плетених кріслах, що поскрипували, дивилися на поволі падаючу вниз бузково-зелену землю. Ниточками в’юнилися по ній дороги. Іграшковими — трохи похилими — видавалися гнізда будівель, дзвіниці. Праворуч, удалині, стелилася синява води.
Ковзнула тінь од хмари, ховаючи деталі земної карти. А ось і сама хмара виринула близько внизу.
Припавши до вікон, усі шестеро пасажирів усміхалися дещо вимушено, як люди, що вміють володіти собою. Повітряне пересування було ще новиною. Незважаючи на комфортабельну кабіну, журнали і каталоги, розкидані на відкидних столиках, на видимість безпечного затишку, пасажирам все ж доводилося заспокоювати себе, що, зрештою, повітряне сполучення значно безпечніше, ніж, приміром, пішки переходити вулицю. Звісне діло в повітрі. Зустрінешся з хмарами — пролинеш, тільки запотіють у кабіні вікна, пробарабанить град по дюралюмінію або підстрибне апарат, як на вибоїні, — вхопишся за плетені ручки крісла, вирячивши очі, але сусід уже підморгує, сміється: оце-то вибоїнка!.. Налетить шквал з тих, що за секунду валить щоглу на морському вітрильнику, ламає кермо, змивай човни, людей у бурхливі хвилі, металевий птах — міцний і верткий — гойднеться на крило, завиє моторами і вже вискочив, шугонув на тисячу метрів вище за гпіздовину урагану.
Одно слово, не минуло й години, як пасажири в кабіні освоїлись і з порожнечею під ногами, і з хитавицею. Гул мотора заважав розмовляти. Дехто надів на голову навушники з мікрофонними мембранами, і поточилася розмова. Навпроти Шельги сидів худорлявий чоловік років тридцяти п’яти у поношеному пальті і картатій кепці, певно, придбаній для закордонної мандрівки.
У нього було блідувате, з тонкою шкірою обличчя, розумний, нахмурений тендітний профіль, русява борідка, рот стулений спокійно і твердо. Сидів він горблячись, склавши на колінах руки. Шельга усміхнувшись подав йому знак. Чоловік надів навушники. Шельга спитав:
— Ви не вчилися в Ярославлі, в реальному? (Чоловік кивнув). Земляк — я вас пам’ятаю. Ви Хлинов Олексій Семенович? (Нахилив голову). Ви тепер де працюєте?
— У фізичній лабораторії політехнікуму, — пролунав у трубку заглушений гулом мотора, слабкий голос Хлинова.
— У відрядження?
— В Берлін, до Рейхера.
— Секрет?
— Ні. У березні цього року нам стало відомо, що в лабораторії Рейхера здійснено атомний розпад ртуті.
Хлинов обернувся всім обличчям до Шельги — очі зі строгим хвилюванням втупились у співбесідника. Шельга сказав:
— Не розумію — не спеціаліст.
— Роботи ведуться поки що в лабораторіях. До застосування у промисловості ще далеко… Хоча, — Хлинов дивився на кублисті, як сніг, поля хмар, що глибоко внизу застилали землю, — від кабінету фізика до майстерні заводу крок невеликий. Принцип насильного розкладу атома повинен бути простий, надзвичайно простий. Ви знаєте, що таке атом?
— Маленьке щось таке, — Шельга показав пальцями.
— Атом у порівнянні з піщинкою — як піщинка у порівнянні з земною кулею. І все-таки ми вимірюємо атом, обчислюємо швидкість обертання його електронів, його вагу, масу, величину електричного заряду. Ми підбираємося до самісінького серця атома, до його ядра. У ньому весь секрет влади над матерією. Майбутнє людства залежить од того, чи зможемо ми оволодіти ядром атома, частинкою матеріальної енергії, величиною в одну стобільйонну сантиметра.
На висоті двох тисяч метрів над землею Шельга слухав дивовижні речі, чарівніші за казки Шехерезади, але вони не були казкою. У той час, коли діалектика історії привела один клас до винищувальної війни, а другий — до повстання; коли палали міста, і прах, і попіл, і газові хмари клубочилися над нивами й садами; коли сама земля здригалася від гнівних криків придушуваних революцій, і, як у давнину, запрацювали у тюремних підвалах диба і обценьки ката; коли серед ночі в парках почали виростати на деревах химерні плоди з висунутими язиками; коли впали з людини так любенько розцяцьковані Ідеалістичні шати, — у це дивовижне і титанічне десятиліття поодинокими світочами горіли чудові уми вчених.
Аероплан знизився над Ковно.[29] Зелене поле, зрошене дощем, швидко помчало назустріч. Апарат прокотився і став. Зіскочив на траву пілот. Пасажири вийшли розім’яти ноги. Закурили цигарки. Шельга осторонь ліг на траву, закинув руки, і дивно було йому дивитися на далекі хмари з синюватими днищами. Він щойно був там, летів серед снігових легких гір, над блакитними провалами.
Його небесний співбесідник, Хлинов, стояв, легенько горблячись у протертому пальтечку, біля крісла сірого рубчастого птаха. Людина як людина, — навіть кепка з Ленінградодягу.
Шельга розсміявся:
— Здорово все-таки, забавно жити. Хай йому чорт, як здорово!
Коли злетіли з ковенського аеродрому, Шельга сів біля Хлинова і розказав йому, не називаючи нічиїх імен, все, Що знав про надзвичайні досліди Гаріна і про те, що ними дуже, певно, зацікавлені за кордоном.
Хлинов спитав, чи бачив Шельга апарат Гаріна.
29
Ковно — тепер Каунас, велике місто в Литві.