Страница 43 из 91
Тарашкін, шкребучи нігтями литки, на яких по загару лишалися білі сліди, крякнув з досади:
— Що хочеш з ним, те й роби.
— Ти що ж, — спитав Шельга, — води боїшся?: і Хлопчик глянув на нього без посмішки:
— Ні, не боюся.
— Чого ж тоді не хочеш купатися?
Хлопчик похнюпив голову, вперто стулив губи.
— Боїшся жилетку скидати, боїшся — вкрадуть? — запитав Шельга.
Хлопчик смикнув плечем, усміхнувся.
— Ну ось що, Іване: не хочеш купатися — справа твоя, але цю жилетку ми терпіти не можемо. Бери мою жилетку, роздягайся.
Шельга почав розстібати на собі жилетку. Іван позадкував. Зіниці його неспокійно забігали. Один раз, благаючи, глянув на Тарашкіна і все посувався боком до скляних дверей, що вели на внутрішні, темні сходи.
— Е, так ми грати не домовлялися! — Шельга підвівся, замкнув двері, вийняв ключ і сів навпроти дверей. — Ну, скидай.
Хлопчик озирався, наче звірятко. Стояв він тепер біля самісіньких дверей — спиною до скла. Брови йому нахмурилися. Нараз він рішуче скинув з себе лахміття і простягнув Шельзі:
— На, давай свою.
Та Шельга, страшенно здивований, дивився вже не на хлопчика, а повз його плече — на дверні шибки.
— Давайте, — сердито повторив Іван, — чого смієтеся? Не маленькі!
— Ну й дивак! — Шельга голосно розсміявся. — Повернись-но спиною. (Хлопчик, наче від поштовху, вдарився потилицею об скло). Повернися, все одно бачу, що у тебе на спині, написано.
Тарашкін підхопився. Хлопчик легким клубочком перелетів через веранду, перекотився через поручні. Тарашкін на льоту ледве встиг схопити його. Гострими зубами Іван уп’явся йому в руку.
— От дурний! Кинь кусатися!
Тарашкін міцно притиснув його до себе. Гладив по сизій виголеній голові.
— Дикий зовсім хлопчак. Як миша, тремтить. Годі тобі, не скривдимо.
Хлопчик стих у нього в руках, тільки серце калатало. Раптом він прошепотів йому на вухо:
— Не веліть йому, не можна у мене на спині читати. Нікому не дозволено. Вб’ють мене за це.
— Та не читатимемо, нам нецікаво, — повторював Тарашкін, плачучи од сміху.
Шельга весь цей час стояв на другому кінці тераси, — кусав нігті, мружився, як людина, котра відгадує загадку. Раптом він підскочив, незважаючи на опір Тарашкіна, обернув хлопчика до себе спиною. Подив, майже жах відбився на його обличчі. Чорнильним олівцем під лопатками на худій спині хлопчака було написано розмазаними від поту, напівстертими літерами:
“Петрові Гар… Резуль…и втішні… глибину олівіну передбачаю на п’яти кіломе…ах, продовж…. пошуки, необх… допомога… Голод… поспішай експедиц…”
— Гарін, це Гарін! — закричав Шельга.
Саме тоді на подвір’я клубу, потріскуючи й стріляючи, влетів мотоциклет карного розшуку і агент крикнув знизу:
— Товаришу Шельга, вам — термінова…
Це була телеграма Гаріна з Парижа.
Золотий олівчик торкнувся блокнота:
— Ваше прізвище, добродію?
— П’янков-Питкевич.
— Мета ваших одвідин?
— Перекажіть містерові Роллінгу, — мовив Гарін, — що мені доручено вести переговори про відомий йому апарат інженера Гаріна.
Секретар миттю зник. За хвилину Гарін входив через горіхові двері до кабінету хімічного короля. Роллінг писав. Не підводячи очей, запропонував сісти. Потім — не підводячи очей:
— Дрібні грошові операції веде мій секретар, — кволою рукою він схопив прес-пап’є і стукнув по написаному, — проте я готовий слухати вас. Даю дві хвилини. Що нового про інженера Гаріна?
Поклавши ногу на ногу, сильно витягнуті руки — на коліно, Гарін почав:
- Інженер Гарін хоче знати, чи відомо вам докладно призначення його апарата.
— Так, — відказав Роллінг, — для промислових цілей, наскільки мені відомо, апарат являє певний інтерес. Я розмовляв де з ким із членів правління нашого концерну, — вони погодилися придбати патент.
— Апарат не призначається для промислових цілей, — різко озвався Гарін, — це апарат для руйнування. Щоправда, він успішно може слугувати металургійній та гірничій промисловості. Але нині в інженера Гаріна задуми іншого характеру.
— Політичні?
— Е… Політика мало цікавить інженера Гаріна. Він сподівається встановити саме той соціальний лад, котрий йому якнайбільше припаде до смаку.
— Де встановити?
— Скрізь, звісно, на всіх п’яти материках.
— Ого! — вигукнув Роллінг.
- Інженер Гарін не комуніст, заспокойтеся. Проте він і не зовсім ваш. Повторюю — у нього широчезні задуми. Апарат інженера Гаріна дає йому можливість здійснити найбуйнішу фантазію. Апарат уже збудовано, його можна демонструвати хоч би й сьогодні.
— Гм! — мовив Роллінг.
— Гарін стежив за вашою діяльністю, містере Роллінг, і вважає, що у вас непоганий розмах, але вам не вистачає великої ідеї. Ну — хімічний концерн. Ну — повітряно-хімічна війна. Ну-перетворення Європи на американський ринок… Все це дрібно, немає центральної ідеї. Інженер Гарін пропонує вам співробітництво.
— Ви чи він — божевільний? — спитав Роллінг.
Гарін зареготав, сильно потер пальцем збоку носа.
— Бачите — добре вже й те, що ви слухаєте мене не дві, а дев’ять з половиною хвилин.
— Я готовий запропонувати інженерові Гаріну п’ятдесят тисяч франків за патент його винаходу, — сказав Роллінг, знову беручись писати.
— Пропозицію треба розуміти так: силою або хитрощами ви маєте намір захопити апарат, а з Гаріним обійтися так само, як з ного помічником на Крестовському острові?
Роллінг швидко поклав перо, тільки дві червоні плями на його щелепах видали хвилювання. Він узяв з попільнички сигару, що ще диміла, одкинувся в крісло і подивився на Гаріна помутнілими очима, які нічого не виражали.
— Коли припустити, що саме так я маю намір вчинити з інженером Гаріним, що з цього випливає?
— Випливає те, що Гарін, певно, помилився.
— У чому?
— Гадаючи, що ви негідник більшого масштабу, — Гарін проказав це роздільно, по складах, дивлячись на Роллінга весело й зухвало.
Той лише випустив синій димок і обережно помахав сигарою біля носа.
— Безглуздо ділити з інженером Гаріним бариші, коли я можу взяти всі сто процентів, — сказав він. — Отже, щоб кінчити, я пропоную сто тисяч франків і ні сантима більше.
— Далебі, містере Роллінг, ви якось весь час збиваетеся. Ви ж нічим не ризикуєте. Ваші агенти Семенов і Тиклінський вистежили, де живе Гарін. Повідомте поліцію, і його арештують як більшовицького шпигуна. Апарат і креслення вкрадуть ті самі Тиклінський і Семенов. Все це коштуватиме вам не більше п’яти тисяч. А Гаріна, щоб він не пробував у майбутньому відновити креслення, — завжди можна вирядити етапом у Росію через Польщу, де його прикінчать на кордоні. Просто і дешево. Навіщо ж сто тисяч франків?
Роллінг підвівся, скосив оком на Гаріна і почав ходити, потопаючи лакованими черевиками в сріблястому килимі. Раптом він вийняв руку з кишені і ляснув пальцями.
— Дешева гра, — сказав він, — ви брешете. Я продумав наперед на п’ять ходів усі можливі комбінації. Небезпеки жодної. Ви просто дешевий шарлатан. Гра Гаріна — мат. Він це знає і надіслав вас торгуватись. Я не дам і двох луїдорів за його патент. Гаріна вистежили, і він попався. (Роллінг жваво глянув на годинника, спритно сунув його у жилетну кишеню). Забирайтеся геть!
Саме тоді Гарін теж підвівся і стояв край столу, похнюпивши голову. Коли Роллінг послав його геть, він провів рукою по волоссю і проказав ослаблим голосом, ніби людина, яка несподівано попала в пастку:
— Гаразд, містере Роллінг, я згоден на всі ваші умови. Ви кажете про сто тисяч…
— Ані сантима! — крикнув Роллінг. — Забирайтеся геть, або вас виженуть!
Гарін запустив пальці за комір, очі його почали заплющуватися. Він похитнувся. Роллінг заревів:
— Без фокусів! Геть!
Гарін захрипів і впав боком на стіл. Права рука його ткнулась у списані аркуші паперу і судорожно стиснула їх. Роллінг підскочив до електричного дзвінка. Миттю з’явився секретар.