Страница 17 из 91
— Дивіться, ось іще цікаве, — мовила вона зовсім тихо і смикнула за шкур.
Половину осяяного дзеркала затуляла чиясь спина. Було чути крижаний голос, що поволі вимовляв слова. Спина хитнулася, відсунулась, і Гусєв побачив частину великого склепіння, яке в глибині спиралося на квадратний стовп, частину стіни, вкритої золотими написами і геометричними фігурами. Внизу, круг столу, сиділи, похиливши голови, ті марсіани, які на сходах похмурого приміщення зустрічали корабель з людьми.
Перед столом, застеленим парчею, стояв батько Аеліти, Тускуб. Тонкі губи його розтулялися й закривалися, чорна борода ворушилася на золотому гаптуванні халата. Весь він був наче камінний. Тьмяні, похмурі очі дивилися нерухомо перед себе, — просто в дзеркало. Тускуб говорив, і колючі слова його були незрозумілі, але страшні. Ось він повторив кілька разів — Талцетл — і опустив, ніби в ударі, руку з затисненим у кулаці сувоєм. Марсіанин з широким блідим обличчям, який сидів навпроти нього, підвівся і, дивлячись білявими очима на Тускуба, несамовито крикнув:
— Не вони, а ти!
Іхонька здригнулася. Вона сиділа обличчям до дзеркала, проте нічого не бачила і не чула — Син Неба великою рукою гладив її по спині. Коли в дзеркалі пролунав крик і Гусєв кілька разів перепитав: “Про що, про що вони розмовляють?” — Іхонька наче прокинулася, розкрила рота, втупилася в дзеркало. Раптом зойкнула жалібно і смикнула за шнур.
Дзеркало погасло.
— Я помилилась… Я ненароком з’єднала… Жоден шохо не сміє слухати таємниці Вищої ради. — В Іхоньки цокотіли зуби. Вона запустила пальці в руде волосся і шепотіла у відчаї: — Я помилилась. Я не винна. Мене зашлють у печери, у вічні сніги.
— Нічого, нічого, Іхонько, я нікому не скажу, — Гусєв гладив її м’яке, як у ангорської кицьки, тепле волосся. Іхонька принишкла, заплющила очі.
— Ой дурненька, от дівчисько! Чи ти звір, чи людина. Синя, дурненька.
Він почухав у неї пальцями за вухом, певен, що їй це приємно.
В цей час почулися хода і голоси Лося та Аеліти. Іхонька злізла з крісла і нетвердо попрямувала до дверей.
Цієї ж ночі, зайшовши до Лося в спальню, Гусєв сказав:
— З ділами нашими не зовсім гаразд, Мстиславе Сергійовичу. Дівчисько я тут одне залучив — дзеркало з’єднувати, і надибали ми саме на засідання Вищої ради. Дещо я зрозумів. Треба вживати заходів — уб’ють вони нас, Мстиславе Сергійовичу, повірте мені, цим кінчиться.
Лось слухав і не чув, — замріяно дивився на Гусєва. Закинув руки за голову.
Гусєв постояв, мовив похмуро:
— Так.
І пішов спати.
Аеліта прокинулася рано і лежала, обпершись на лікті, її широка, відкрита з усіх боків постіль стояла, за звичаєм, посеред спальні на підвищенні. Шатро стелі переходило у високий мармуровий колодязь, — відти падало розсіяне ранкове світло. Стіни спальні, оздоблені блідою мозаїкою, лишались у напівмороці, — стовп світла спускався тільки на білосніжні простирадла, на подушечки, на схилену на руку попелясту голову Аеліти.
Ніч вона провела погано. Уривки дивних і тривожних снів у безладді пропливали перед її заплющеними очима. Сон був тонкий, як водяна плівка. Всю ніч вона відчувала, що спить і роздивляється томливі картини, і в напівзабутті думала: які марні сни!
Коли ранкове сонце освітило колодязь і світло впало на її постіль. Аеліта зітхнула, зовсім прокинулась і тепер лежала нерухомо. Думки її були ясні, але в крові й досі текла каламутна тривога. Це було дуже, дуже погано.
Вона зітхнула ще раз, вилізла з постелі, взула плетені туфлі, накинула халатик і пішла у ванну.
Купання освіжило її, думки вернулися до турбот дня. Щоранку вона розмовляла з батьком — так було заведено. Маленький екран стояв у її кімнаті.
Аеліта сіла біля туалетного дзеркала, прибрала волосся, витерла ароматним жиром, потім есенцією з квітів обличчя, шию і руки, спідлоба глянула на себе, насупилася, присунула столик з екраном і ввімкнула цифрову дошку.
В туманному дзеркалі з’явився знайомий батьків кабінет: книжкові шафи, картограми і креслення на рухомих призмах. Зайшов Тускуб, сів до столу, відсунув ліктем рукописи й очима знайшов очі Аеліти. Усміхнувся куточком довгих, тонких губ:
— Як спала, Аеліто?
— Добре. В домі все гаразд.
— Що роблять Сини Неба?
— Вони спокійні й задоволені. Вони ще сплять.
— Все ще даєш їм уроки мови?
— Ні. Інженер розмовляє вільно. Його супутнику достатньо знань.
— Вони не мають бажання покинути мій дім?
— Ні, ні, о ні.
Аеліта відповіла надто поспішно. Тьмяні очі Тускуба здивовано розширилися. Під його поглядом Аеліта почала відсуватися, поки її спина не торкнулася спинки крісла. Батько сказав:
— Я не розумію тебе.
— Що ти не розумієш? Тату, чому ти мені не все кажеш? Що ти надумав зробити з ними? Я прошу тебе…
Аеліта не договорила, — обличчя Тускуба спотворилося, наче вогонь шаленства пройшов по ньому. Дзеркало згасло. Проте Аеліта все ще вдивлялася в його туманну поверхню, все ще бачила страшне їй, страшне всім живим батькове обличчя.
— Це жахливо, — мовила вона, — це буде жахливо. — Вона стрімко підвелась, але опустила руки й знову сіла.
Неясна тривога дужче охопила її. Аеліта величезними зіницями дивилася на себе в дзеркало. Тривога шуміла в крові, проймала холодом. “Як це погано, даремно”.
Мимоволі перед нею постало, як сон цієї ночі, обличчя Сина Неба — велике, з сніжним волоссям, схвильоване, з рядом незбагненних змін, з очима то сумними, то ніжними, насиченими сонцем Землі, вологою Землі, — моторошні, як туманні прірви, грозові, руйнівні для розуму очі.
Аеліта труснула головою. Серце страшно, глухо билося. Нахилившись над цифровою дощечкою, вона встромила стерженьки. В туманному дзеркалі з’явилася, серед великої кількості подушок, зморщена постать дідуся, який дрімав у кріслі. Світло з віконця падало на його сухі руки, які лежали на мохнатій ковдрі. Дідусь здригнувся, поправив окуляри, глянув поверх скелець на екран і всміхнувся беззубо.
— Що скажеш, дитино?
— Вчителю, у мене тривога, — мовила Аеліта, — ясність покидає мене. Я не хочу цього, я боюсь, але я не можу.
— Тебе бентежить Син Неба?
— Так. Мене бентежить у ньому те, чого я не можу збагнути. Вчителю, я щойно розмовляла з батьком. Він був неспокійний. Я відчуваю — у них боротьба у Вищій раді. Я боюсь, що Рада схвалить жахливе рішення. Допоможи.
— Ти щойно сказала, що Син Неба бентежить тебе. Буде краще, коли він зникне зовсім.
— Ні! — Аеліта сказала це швидко, різко, схвильовано. Дідусь під її поглядом насупився. Пожував зморщеним ротом.
— Я погано розумію хід твоїх думок, Аеліто, у твоїх думках двоїстість і суперечність.
— Так, я відчуваю це.
— Ось найкращий доказ неправоти. Вища думка — ясна, безпристрасна і несуперечлива. Я зроблю, як ти хочеш, і поговорю з твоїм батьком. Він теж пристрасна людина, і це може привести його до вчинків, які не відповідають мудрості й справедливості.
— Я сподіватимуся.
— Заспокойся, Аеліто, будь уважна… Заглянь у глибину себе. В чому твоя тривога? Твоя кров у сум’ятті…
— Вчителю, він мене бентежить іншим.
— Яким би збудженим почуттям він не збентежив, ти загинеш. Тільки холод мудрості, Аеліто, тільки спокійне споглядання неминучої загибелі всього живого, тільки очікування, коли твій дух, уже досконалий, якому вже не-потрібен жалюгідний досвід життя, перестане існувати, — ось щастя. Холодний смуток. А ти хочеш повернення до життя. Бійся цієї спокуси, дитино. Легко впасти, швидко — котитися з гори, та сходження повільне й важке. Будь мудра.
Аеліта слухала, голова її схилилася…
— Вчителю, — раптом мовила вона, і губи її затремтіли, очі застелила туга, — Син Неба казав, що на Землі вони знають щось вище від розуму, вище від знання, вище від мудрості. Але що це — я не зрозуміла. Від цього моя тривога. Вчора ми були на озері, зійшла Червона Зірка, він показав на неї рукою і мовив: “Вона оточена туманом Любові. Люди, що пізнали кохання, не вмирають”. Туга розірвала мені груди, вчителю.