Дисертаційний прорахунок

— Так може говорити людина, у якої нічогісінько нема! Я все життя працювала, заради зайвої копійки обмежувала себе у всьому. І залишити надбане? Нізащо! Я ні перед чим не спинюся…

Ніколи не уявляв, що люди, які люблять одне одного, так ураз можуть стати ворогами. Дім нагадував поле битви: садиба, будинок, речі було поділено незримою лінією, за яку противник не мав права ступити. Численні комісії розчиняли шафи, валізи, шухляди, перемацували все від порцелянових статуеток до простирадл. Тут уже нічого не було святого. А втім, святе було, але його теж поділили: дочку віддали матері, сина залишили з батьком. Навіть фотокартки, на яких Анна була знята з чоловіком, розрізано навпіл, і образ чоловіка, мов якийсь непотріб, валявся у дворі. Не підлягав поділу пес, який скавучав від голоду, і я, квартиронаймач, мимовільний свідок і, напевне, головний винуватець цієї ганебної історії. Кожен із нас займався своєю справою: пес шукав бліх, я писав дисертацію.

Отоді і спало мені на думку продовжити експеримент з собакою. Щоправда, з Богаром, напевно, доведеться немало поморочитись-надто вже він захирів. Недарма машина пророкувала неминучість трагічного кінця. Але мене цей факт навіть цікавив: чи вдасться врятувати припечену на загибель істоту?

Я ввів дані в машину, і вона видала інформацію, чим годувати, які вводити лікарські препарати, які запровадити тренувальні навантаження. Та найперше, що я зробив, — спустив Богара з ланцюга. В домі вже не було колишнього ладу: полуниці давно відійшли, город заріс травою, у саду гнили опалі яблука. Ніхто не цікавився і собакою. Пес, як завжди, лежав, байдужий до всього.

— Як справи, Богаре? — присів я біля нього навпочіпки. — Хочеш гуляти?

Пес не виявив ніяких емоцій навіть тоді, коли я доторкнувся до нашийника, — він тільки ледь-ледь поворушив хвостом. А мене хтозна-чого охопило навіть хвилювання, коли я, намацавши застібку, потягнув ремінець і відкинув важкий якірний ланцюг. Від будки урізнобіч розлетілися кури. А пес продовжував лежати.

— Ну? — не втримався я і обурено тицьнув його ногою під бік.

Удар вивів собаку із заціпеніння. Богар ліниво підвівся, потягнувся, ступив крок-другий від будки і враз стрімко рвонувся до хвіртки. Хотів її перескочити, не розрахував, вдарився грудьми і звалився на землю. Я думав, він вернеться, почне скавучати, щоб її відчинили. Але він поштовхом відірвався од землі й важко перевалився на той бік огорожі. Я кинувся слідом, відчинив хвіртку. Богар немов ошалів від навколишнього світу — стояв неподалік і тицявся мордою в землю. Обнюхав траву, змочив її. Чомусь особливо довго крутився біля стовпа і знову задер ногу… Мабуть, цією дією виконував своєрідний акт свободи — усе хвилювало й тривожило його. Я покликав:

— Богар, до мене!

Пес не звернув уваги на поклик, пустився до кущів, в яких збиралися вуличні собаки. Пустився розмашисто, збиваючи за собою пилюгу. Він уже нікого не слухав, не боявся ні погроз, ні кари, немов забув про свою підлеглість людині. Його надили вперед незбагненні запахи, валування дворняг і темні лази кущів.

За півгодини я побачив, як він промчав з голосним гавкотом за ревучим мотоциклом, а назад повернувся вже в супроводі різномасної зграї бездомних собак.

Додому Богар прибіг пізно ввечері, клюнув у миску і зразу ж простягнувся на землі. В густій шерсті застрягли реп’яхи.

— Богар! — покликав я.

Пес ударив хвостом, і залишився лежати на землі. Очі його вже не сльозилися, а злипалися від утоми. Я не став надівати на нього нашийник.

Відтоді, як я спустив Богара з ланцюга і ввів для нього оптимальний режим лікування, тренувань та харчування, у рухах собаки з’явилися легкість і котяча спритність. Він гасав на волі, водився з вуличними собаками, іноді бився з ними і повертався покусаний. Особливо недолюблював Богар сусідську вівчарку. Вона була більша і витриваліша за нього. Богар відступав.

Якось я помітив у нього на стегні темну криваву рану і зрозумів, що зустріч з вівчаркою відбулась. Ні, Богар не був труськом. Просто ще не зміцнів після тривалого життя на ланцюгу. Тепер він набирався сили, але поки що був слабший за вівчарку.

Я тренував Богара кожен день, давав лікарські препарати і двічі на тиждень водив на обстеження в лабораторію. Машина коригувала його режим.

Спочатку здавалося, що мої зусилля марні: оптимальна програма вимагала збільшення навантажень, а пес знесилювався вже після того, як пробігав три-чотири кілометри за моїм велосипедом. Через п’ятнадцять днів настав перелом. Машина видала непогані результати. Богар легко переплигував широкі канави, огорожі, тягав візок з вантажем — на одного собаку у мене вистачало терпіння й ретельності. До того ж ці тренування потрібні були і мені.

Можливо, нова зустріч з вівчаркою минула б непоміченою, якби сусіди не влаштували якось ввечері скандалу. Я не розумів їх, але здогадався, що йдеться про вівчарку. Сусіди погрожували Богарові, але він не звертав на лемент уваги, сидів біля моїх ніг і, часом задираючи морду вгору, немов питав мене: “А чи не полякати цих горланів?”

Відтоді Богар ходив по вулиці як господар. Його довга шерсть вилискувала, а погляд став упевнений і спокійний. Оптимальний режим таки впливав на нього. Це була справжня перемога, і я вписував висновки з експерименту в дисертацію.

Тиша породжує думки. Я не чекав, що в домі настане спокій. Але він настав, як тільки хазяйка розподілила майно і переселилася до готелю. Я залишився в домі разом з хазяїном. Тепер він повертався з роботи рано і до пізньої ночі щось чистив, будував, перегороджував. Додому він приходив із сином. Вони завжди йшли поряд. І господарювали теж разом.

Якось я почув, як вони разом заспівали: спочатку залунав батьків голос, грубший і голосніший, потім — хлопчачий дискант. Слів я не розумів, але мелодія і те, як вони злагоджено співали, мені подобалися. Голос у хазяїна був трохи хрипкий, проте тягнув мелодію. Хлопчик співав уривчасто, але дзвінко. Співали вони довго й проникливо, пісню за піснею, наче душу виливали. Зав’язати з ними розмову я не наважувався — адже вони знали, що я завжди був на боці Анни. Та й що я міг сказати?

Одного разу, коли повернувся з роботи, побачив у передпокої Аниу, яка чекала на мене.

— Я до вас. — Вона пройшла зі мною в кімнату. — Мій, як тільки побачив мене, забрав дитину — і подався кудись. У мене прохання.

Вона вхопила мене за руку і наблизилась упритул, зазираючи своїми зеленавими кружечками в мої очі. Я обережно вивільнив руку і запропонував їй сісти.

— Присягніться, що не відмовите мені в ім’я нашої дружби? — сказала вона, не спускаючи з мене погляду. Я здвигнув плечима і нічого їй не відповів.

— Знаєте, — мовила вона, коли я сів навпроти, — я мушу будь-що забрати сина.

— Так ви ж відмовилися від нього. До того ж йому з батьком непогано.

— Що ж хорошого? — образилася вона і гордо задерла голову. — Бачити, як батько п’є? Гуляє? Гарний приклад для сина.

— П’є? Гуляє? — здивувався я.

— А ви хіба не знаєте? Чи ж не при вас він щовечора приходив п’яний? А жінки?.. Волочився мало не за кожною спідницею… Ви повинні сказати про це на суді.

— Я не можу говорити те, чого не бачив.

— Розумію, вам байдужа доля чужої дитини, — верескнула Анна і обережно, щоб не розмазати густо нафарбовані вії, витерла пальцями сухі очі. — Допоможіть мені. — В її голосі почулося благання. — Прийдіть на суд, скажіть кілька слів. Хіба вам важко підтвердити: чоловік повертався п’яний, бешкетував, бився?

— Та він і пальцем вас ніколи не чіпав! І тепер любить, ладен зробити все, чого ви забажаєте.

— Ага! Я повинна була вам показувати синці?

У її голосі щось натяглося, задзвеніло, обличчя жалісно скривилося. В цю мить Анна була мені неприємною.

— Хитруєте, Анно. Спочатку не хотіли брати сина, а тепер…

— Тепер бачу, що зі мною синові буде краще. Ви можете це зрозуміти? Ви повинні зробити це заради дитини! — Вона знову вп’ялася в мене очима.