Дисертаційний прорахунок

Хазяйка вичікувально, ледь скрививши губи, дивилась, як я відлічую гроші.

Я простягнув їй червоні папірці і спитав:

— Навіщо ви тримаєте собаку на ланцюгу? Від тривалого лежання він здохне.

— Нічого з ним не станеться, — байдуже відповіла вона, ховаючи в кишеню халата гроші. — А здохне, теж збитку не буде: з шкури шапку зшиємо.

Богар уже заспокоївся. Поклав голову на передні лапи й віддано, некліпно дивився на хазяйку.

— Тільки спусти його з ланцюга, — сварливо говорила Анна, — враз витолоче всі полуниці. Та й не в ладах він з сусідською вівчаркою. Спробуй відв’яжи, і почнеться гризня.

— А мені його шкода. Я б одв’язав, — ступив я до собаки, боязко простяг до нього руку. — Богарчику, послужиш науці? Ти хороший. Я тебе відмию, відчищу, відшкребу, зроблю красенем і поведу в лабораторію. Ми тебе обстежимо й визначимо, що тебе чекає в майбутньому. Згоден? — і я обережно доторкнувся до його шерсті.

Богар немов розумів: дивився в очі й бив хвостом по землі.

— І як це я не додумався до цього раніше? Ти ж найкращий, найвдаліший індивідуум для обстеження. Вікові характеристики у тебе змінюються швидше, ніж у людини. Ви не заперечуватимете, якщо я візьму Богара в лабораторію? — звернувся я до хазяйки. — З ним нічого не станеться. Я проведу дослід, який йому аніскілечки не зашкодить.

— Е, ні! — махнула рукою Анна і, засміявшись, додала: — Ось якщо зарахуєте його в штат науковим співробітником… — І пішла в дім, задоволена своїм дотепом.

З молодою хазяйкою у мене склалися незвичайні стосунки. Вона допомогла мені в скрутну хвилину, коли я приїхав у це невеличке містечко і шукав, де оселитися. Анна найняла мені кімнатку, і я був вдячний їй за це. Та це була людина настрою. Іноді вона зустрічала мене усмішкою, і в такі дні бувала балакуча. Найчастіше це траплялося тоді, коли вона закінчувала прибирати в кімнатах. Робила вона це особливо ретельно, навіть із захватом. А інколи не розмовляла зі мною тижнями. Дивилася невдоволеко, вичитувала за погано витерті ноги, за плямочку на паркеті, за ненароком упущену на підлогу перфокарту. При цьому обличчя її ставало злим, неприємним. Що у неї робилося в душі, я не знав, та й навіщо мені було знати, коли я в цьому домі був тимчасовим мешканцем?

Чоловік хазяйки йшов з дому рано, а повертався пізно. Коли ми зустрічалися з ним у коридорі чи передпокої, він кидав на мене невидющий погляд, я схиляв на знак вітання голову, у відповідь чув невиразне бурмотіння. І ми розходились. Він не цікавився своїм мешканцем, я не прагнув з ним налагодити стосунки. Гроші за квартиру я платив хазяйці, бо одразу зрозумів: головна роль у цьому домі належить їй. В розмові Анна ніколи не згадувала про свого чоловіка, так наче його й не було. Якщо часом щось і розповідала про сім’ю, то здебільшого про себе.

Так я дізнався, що родом вона з села, вчилася в інституті, вийшла заміж і залишилася жити в місті. Працює в екскурсійному бюро.

Були у хазяйки діти: хлопчик років семи й маленька дівчинка. Але жили вони в матері хазяїна, і коли приходили додому, трималися напружено, скуто. Анна постійно осмикувала їх — вона любила ідеальний порядок. Він панував у домі неподільно. Паркет і меблі сяяли. Кожна дрібничка лежала на своєму раз і назавжди визначеному місці. Все це, звісно, пригнічувало дітей, вони нудились і пожвавлювалися, лише коли збиралися до бабусі. Тоді дім наповнювався їх дзвінкими голосами.

Іноді господар приходив рано. Анна переодягалась, і вони йшли кудись разом. Поверталися близько півночі. Я чув їх гучні голоси, рев програвача і сміх. Після таких вечорів хазяйка була приязна й весела. Та минав час, і вона знову ставала дратівливою, злою і її крик, що зненацька лунав серед тиші, яка звичайно стояла в домі, на собаку, дітей, чоловіка й навіть на мене, примушував здригатись. Я намагався триматись від цієї родини далі. Зачинившись у своїй кімнаті, поринав у роботу над дисертацією.

Я ступив у коридор і побачив дітей. Підморгнув хлопчикові і погладив його по голові. Але той вивернувся, на обличчі в нього з’явився вираз такої ж, як і в матері, суворості. Дівчинка прошепотіла щось братові і засміялася голосним дзвіночком.

— Агіко! — долетів докірливий голос хазяйки, і сміх у ту ж мить урвався.

Я ввійшов у свою кімнату, а за кілька хвилин до мене постукала хазяйка. Вона була вже переодягнена.

— Я відведу дітей до бабусі. Ви тут пригляньте за домом, — сказала вона й усміхнулась.

І скутість, яка тримала мене, мов у лещатах, ураз послабшала, я навіть відчув себе до деякої міри господарем.

Як тільки хазяйка пішла, я одв’язав Богара і привіз у ванну. Пес стояв під душем спокійно, а я старанно намилював його. Богар не виривався, не скавучав, ніби відчував приємність, що з нього змивають багаторічний бруд. А коли пустив, пес вистрибнув з ванни і так струсився, що навіть стеля стала мокрою. Я присвиснув: не перепало б мені від хазяйки. Накинув на собаку простирадло і почав витирати довгу посвітлілу шерсть.

— Хороший, красивий Богар, — примовляв я. — Навіть біла пляма на лобі. Це ознака собачої шляхетності. Я тобі в будку свіжої трави принесу, не забруднишся. Завтра підемо до лабораторії, наші дівчата пригостять тебе цукерками…

Повернувшись, Анна зайшла до мене в кімнату.

— А ви все працюєте, інженере, — сказала вона докірливо. — Коли ж жити? Наче відлюдько. Чаю хочете?..

Анна була знову в домашньому халаті. Поставила переді мною чашку з чаєм і сіла на ліжко, бо другого стільця в кімнаті не було. Вона заклала ногу на ногу, оголивши їх вище колін. Я мимоволі замилувався ними: вони були гарні.

— Анно, ви не боїтеся, що я зурочу вас? — шпигнув я її.

— Ви? — здивовано вигукнула вона і засміялась, насунувши на голі ноги халат. — Ні, — вже серйозно сказала вона. — Таких, як ви, не боюсь. У вас же ні кола, ні двора. А про заробіток і говорити годі.

— А до чого тут заробіток? — заперечив я, знищений її сміхом.

— Спокусник без грошей мені не загрожує. Скільки ви одержуєте?

— Сто вісімдесят, — відповів я.

— Та я такі гроші за переклад статей, не виходячи з дому і навіть сидячи в кріслі, одержую. А екскурсійне бюро? Воно дає не менше. Втім, якби схотіла, могла б мати й більше. Наш будинок на мої гроші збудовано. Тепер розумієте, “при чому тут заробіток”?

Це був відвертий цинізм. Але я не хотів вірити в те, що Анна справді так думає. Могла й навмисне все це сказати, щоб подражнити? Хто я для неї? Квартиронаймач? Вона жінка, видно, лукава. І враз мені спало на думку: “А як зміниться зовнішність Анни через п’ять — десять років? Під очима, певно, набрякнуть мішки, на шкірі з’явиться стареча пігментація”. Останнім часом у мене постійно виникають такі думки, і я мимохіть пильно вдивляюся в обличчя людей: як зміниться їхня зовнішність у майбутньому? Я вже зібрав чималу статистику про зміни, що залежать від вікових характеристик. Якихось п’ятнадцять-двадцять років після юності, а далі… Шкода, що молодість так швидко минає!

— Анно, хочете, поворожу? Скажу, якою ви станете через п’ять — десять років?

— Принести карти? — озвалася вона зацікавлено.

— Ні-ні, — заперечив я, дістав з папки опитувальні картки і подав їй. — Досить відповісти на всі ці запитання і обстежитись у лабораторії. Я введу в машину ваше зображення, ось ці дані. Машина подумає, обчислить, проаналізує, потім покаже, якою ви станете через кілька років. Навіть фотокартки видасть!

— Дурниця! — не повірила молода жінка. — Якась бездушна машина вгадає майбутнє людини? Цього не може бути. Не дала собаку, то за мене вирішили взятися?

— Ну, навіщо ж так? Я працюю у цій галузі. Може, боїтесь?

— Я? Боюся?

Вона пересмикнула плечима і обережно, немов очікуючи якогось підступу, прочитала кілька запитань у картках. Текст, видно, її зацікавив. Поглянувши на мене, вона усміхнулася, взяла тестові картки, рівненько склала їх і, не промовивши й слова, пішла.

Чи зважиться вона на експеримент? Щось мені підказувало: зважиться, і я чекав її. Мої надії справдилися.