Дисертаційний прорахунок

— Ех, Левку Андрійовичу, скільки ж років ми разом! Так ось, нехай вам вистачить сил керувати таким колективом ще років десять! І ми вас не підведемо. Дозвольте поздоровити вас…

Він підійшов до столу, тримаючи в одній руці вітальну адресу, а в другій — величезний годинник, який саме у цю хвилину почав відбивати точний час.

Білобородько підвівся, але з-за столу не вийшов, тільки ледь усміхнувся. Ковальов зрозумів, що той розсердився на нього.

— Щиро вам вдячний. Годинник забаріть назад, а за привітання — спасибі. Вибачте, щось погано себе почуваю…

Ковальов вийшов від Білобородька вкрай пригнічений, у якомусь замішанні. Повернутися до свого кабінету і чимось зайнятись він уже не міг. Треба було все обміркувати заново. Збуджені голоси вивели його із задуми. Він підвів голову і побачив попереду Білобородька, який стояв у натовпі людей, задоволено всміхаючись.

“Щойно скаржився на слабість, а зараз сміється? — вражено подумав Ковальов. — Може, на мене розсердився? — І зразу ж заскніло серце. — Ні, треба скоріше здавати цю трикляту посаду! Через неї усі неприємності”.

І він рвучко повернув до свого кабінету, щоб сховатися там від усіх. Та сховатися йому не вдалося: його наздогнала Маша і подала папку:

— Ось матеріали по евристикам.

— Навіщо вони? — не зрозумів Ковальов.

Маша здивовано дивилася на нього, а він на неї. Минула мить, як вічність, доки він збагнув, що Попова працювала за завданням Дудіна.

Дудін лежав на розкладному ліжку, неспокійно перевертався і роздумував: “Ну кому я зараз потрібен? Лежу, прохолоджуюсь, і всім до мене байдуже. Раніше я б не заперечував проти спокійного життя, навіть за чужий рахунок. А тепер мені прикро, що я, здоровий хлопець, який може розв’язувати дуже складні проблеми, лежу без діла”.

Його думки крутилися навколо інституту: перед очима поставали хлопці, Левко Андрійович, Юля. З Юлею він подумки навіть розмовляв. Так у нудьзі проповз день.

Ковальов повернувся з роботи пізно, роздратований і невдоволений; Чи то відвик від робочої метушні, чи далися взнаки незлагоди першого дня роботи. Побачив, що Дудін теж невеселий, і зовсім скис… Кинув на диван портфель і спитав:

— Поїсти щось є?

— Усе готово, шеф!

— Тобі подяка, премія, — подав Віктор тонкий листок наказу. — Ніяк не сподівався, що ти зумієш так ефективно поставити роботу!

— Це тобі подяка, мого прізвища там немає.

— Так, немає, але це за твоєю ініціативою розрахували потоки ліній. От і пишайсь! А казав, що з четвертого курсу інститут покинув…

— Ага. У тебе багато чого навчився. А книжки? Коли є мотивація потреби, усе дається легко і швидко. Думка ж не виникає сама по собі. Завжди є потреби і мотиви, заради яких мозок включається в роботу. От сьогодні мені не хотілося нічого робити. Як тобі сподобався візуальний робот?

— Який? — не зрозумів Ковальов.

— Робот Білобородька у нього в кабінеті. Ми створили подобу директора, стикували з машиною, вклали інтелект.

— Тепер розумію. Ходили вітати з днем народження… Це був робот! Як же тобі пощастило розробити систему з таким інтелектом?

— Цим займається Юля, Маша допомагає, трохи я з ним працюю, точніше працював. Але найбільше — Юля.

— Юля? А я їй сьогодні оголосив догану.

— Отакої! — важко зітхнув Дудін. — Правду кажуть: якщо немає душі до людей, навіщо тоді бути людиною?

Йому раптом стало неприємно бути з Віктором. І він, одягнувшись, вийшов, Надворі було людно. Дудін вітався із знайомими і карався, що видає себе за іншого. Піти до більярдної? Настрій саме такий, коли внутрішньо готовий до рішучої сутички.

Юлю, він побачив у парку й розгубився. Спочатку хотів, щоб вона пройшла, не помітивши його, але чим довше дивився на неї, тим сильніше поймало його хвилювання: “Та чого мені боятися? Хіба я погано працював?”

— Юлю, — покликав він стиха, певен, що вона не почує. Вона оглянулася. Його вразили сумні сині очі дівчини.

— Що з тобою? — підійшов він і доторкнувся до її руки.

— Чому ти думаєш, що зі мною щось трапилося?

— Очі виказали, — і помітив, як вони полагіднішали.

— Дивно, але ти-то бездушний, мов камінь, а то здатен відчути і те, що приховане за душею. Пам’ятаєш, що сказав мені сьогодні?..

— Разів із двадцять я повторював: “Люблю!”

— Ні, це незбагненно. Повтори ще раз!

— Люблю тебе, Юлю! Люблю! — прошепотів він, хоч йому хотілося закричати про це на весь голос.

Ковальов важко входив у роль керівника по науковій частині. Повідомлення про розширену нараду розробників він сприйняв з радістю. Сподівався показати в дії свою модель і тим самим переконати керівництво відмовитись від купівлі іноземного зразка. І почав готуватися до наради. Для функціонування системи потрібні були два зразки. Один був у нього вдома. А другий? Робот-двійник Білобородька. Але чи дозволить директор?

Він залишався, вечорами, викреслював схеми, підганяв пристрій і з кожним днем ставав усе роздратованіший і нестриманіший.

Коли до кабінету зайшла Юля і, всміхаючись, показала блок, Віктор не зрозумів.

— Що вам?

— Знову “вам”? — отетеріла Юля. — Чи, може, це так: на роботі одне, а там…

Вона кинула блок на стіл і вибігла з кабінету. Ковальов хотів зупинити, вилаяти, але по столу розсипалися деталі, і він заходився збирати їх.

— Шеф, є новини! — влетів Тернавський і плюхнувся у крісло.

Ковальов від подиву аж рота роззявив:

— Знову теревені? Займіться ділом!

Тернавський зиркнув на Ковальова і враз перелякано скочив, вибіг у коридор, прошепотів: “Зануда”. Він біг, а у вухах лунав голос Ковальова: “Знову теревені?”

І цього разу Ковальов повернувся додому пригнічений. Всунув ключ у замок, звичним рухом повернув його. Зайшов у коридор, зняв взуття і розчахнув двері в кімнату. Зненацька щось величезне гаркнуло і плигнуло на нього. Ковальов смикнувся назад, боляче вдарившись спиною.

“Тигр? Звідки?”

З кімнати почувся регіт.

— Ну, якщо вже й ти перелякався, Вікторе, то твоя установка працює ідеально.

— Що за жарти? Знайшов час для розваг…

— Та хіба це розвага? Знічев’я змоделював на твоїй установці тигра, і він щоразу кидається на того, хто заходить, не постукавши. От постукай перед тим, як увійти, і сам пересвідчишся, — порадив Дудін.

— Слухай, ти мені набрид! — закричав раптом Ковальов. — На роботі через тебе одна морбка, тут у тигрів граєшся, а мені система потрібна, така, яку можна було, б продемонструвати. Розумієш? Система! Завтра відкривається нарада, і я міг би їм довести… А ти дурницями займаєшся!

— Так скажи, я допоможу! Нехай Тернавський…

— Розпустився він при тобі.. Сьогодні ввалюється в кабінет із своїм патяканням.

— І ти його виставив?..

— Авжеж.

— Знаєш, Вікторе, слухаю тебе й не можу збагнути. Заради кого ти живеш, працюєш, робиш винаходи? У тебе немає коханої людини. Маша? Ні, ти її не любиш. Не любиш ти людей! Той же Тернавський, якого ти терпіть не можеш, чи знаєш ти, що він створив оригінальний інтерфейс для твого відеотелефону? Так, він любить побазікати, але за п’ятнадцять хвилин зробить те, з чим інший і за годину не впорається. І Юлю образив. Треба бути терплячішим. Усі не без вад: і ти, і я. Ми — люди! Усі різні і в той же час всі — люди. Плутарх казав: “Людина це не кінь, якого треба навантажити, а факел, який треба запалити!”

— Плутарх казав не так.

— Але зміст той самий. Людину пригнічують стандартні операції, а в творчості вона розкривається, стає діяльною. Тільки збагни, на що вона здатна! Ось ти весь час працюєш сам і хочеш гори зрушити. А ми твого робота скоріше, ніж ти, створили! Так, використали твій запас, але працювали разом: Тернавський, Юля, Поліщук, Маша, Неллі. А ти — кустар-одинак!

Сиченка в аеропорту зустрічав Білобородько. Нічний вітер налітав з поля. І від того, що хотілося спати, від утоми і внутрішнього напруження Білобородька трохи морозило. Але ось голос диктора оголосив’ про посадку літака. Здалеку долетів шум двигунів.