Дисертаційний прорахунок

Дудіна зачепило прізвище “Ковальов”. Не Дудін, ні, — Ковальов! Усе, що він тут робить, приписують йому, Ковальову.

— Погодимо призначення з парткомом. Повертаючись з відрядження, заїдете до Москви, представитесь начальникові управління.

Вийшовши від Білобородька, Дудін зіткнувся з Андросом. Він уже звик, що той виявляє до нього особливу цікавість. Але чомусь не любив цю людину. Андрос постійно виникав перед ним несподівано, мовби стежив, і якось особливо пильно, навіть вивчаюче дивився на нього. А коли, як пароль, вимовляв фразу: “Триста шістдесят п’ять на сто сімдесят три”, Дудін самохіть, автоматично відповідав результат і враз відчував, що він не такий, як усі, і йому хотілося тікати.

Цього разу Андрос звичного “пароля” не назвав.

— Що нового? — спитав, беручи Дудіна під руку.

— Аналізував роботу директора. Не розумію, за якими критеріями визначається важливість документа, якщо Одному нуль уваги, а іншому — максимум шанування?

Андрос замислився.

— Тут усе залежить від досвіду директора. Скільки листів одержує об’єднання з міністерства?

— Десь близько чотирьохсот на місяць!

— Якщо по кожному приймати рішення, ніколи буде випускати продукцію. Десь сорок процентів таких листів забуваються. Надіслали нагадування, директор готує розпорядження і одного зобов’язує, другому вказує. З цих листів третина може бути помилковою, нікому не потрібною. Якщо нагадування надіслали вдруге, директор сам бере цей документ на контроль, і “риба” починає рухатись.

— Суб’єктивізм?

— Управління — складний психологічний процес, який потребує відповідних матеріальних і людських ресурсів. А якщо їх не вистачає? Це й породжує суб’єктивні рішення: позаурочні, роботу у вихідні дні, дзвінки, прочуханки, гримання!

Замість Ковальова до столиці полетів Дудін. У літаку Юля сиділа трохи попереду, Іван Поліщук — позаду. Поруч з Дудіним молода жінка гортала сторінки якогось машинопису. Увагу Дудіна привернули розрахунки, формули, що рясніли на тих сторінках. Непомітно для себе Дудін заглибився у текст.

— А це як розуміти? — ткнувши пальцем у якусь формулу, спитав він так, ніби продовжував дискутувати з автором.

— А досі вам усе було зрозуміло? — спитала молода жінка і якось гордовито підвела свою гарну голову. — Це моя дисертація. Везу опонентові на рецензування.

— Хочете, наперед скажу, що станеться з цими функціями-агресорами? Одразу бачу формулу апертури лінзи з квадратичним членом. Такий собі донжуан, бешкетник і пройдисвіт. Які прекрасні у нього вуса! От-от кинеться в атаку, щоб розбити струнку теорію. Ви підкріплюєте позиції…

Юля з цікавістю прислухалася до розмови.

— …дифракційною формулою Кіргофа. Дивіться, тут на підмогу приспів фазовий множник. Ур-ра! Він перемагає вашого вусаня і… Прикро, але ваша функція зазнає поразки.

— Неправильний висновок? — перелякано спитала сусідка і, втупившись у формули, почала перевіряти хід розв’язання. Потім глянула на Дудіна: — Як це вам вдалося так швидко визначити? Три роки моєї роботи — і все нанівець. — Вона пополотніла й відкинулася на спинку крісла.

— Припустімо, не зовсім усе. Я б активізував дії за допомогою перетворювача. Юлю, послухайте, я правильно міркую?

Він тихо почав викладати міркування. Юля слухала, але нічого не розуміла. Хіба ж можливо так швидко вжитися в проблему та ще й збагнути невідомий математичний апарат?

— Хто цей молодий чоловік? — спитала молода жінка у Юлі, коли літак приземлився і пасажири рушили до автобуса. — Доктор наук?

— Ні, інженер. Але дуже талановитий!

— Усього-на-всього? — скептично стисла губи молода жінка. — Звідки тоді йому знати всі тонкощі моїх розрахунків? А я думала…

І вона впевнено обігнала Дудіна.

Величезне місто, інститут, незнайомі люди так вплинули на Дудіна, що він іноді губився. Де й поділися його енергія та наполегливість. Він, здавалося, боявся навіть слово вимовити. Мов школяр слухав, що інші кажуть, і покірно кивав головою. Потрібен був час, щоб він оговтався і в ньому прокинувся колишній Дудін.

— Навіщо говорити про якесь майбутнє у створенні інтелектуальних систем? — незабаром уже запально дискутував він. — Розгортання кінцевої цілі у підцілі, переривання дій, вибір, системи пріоритетів — усе це імітує ЕОМ уже сьогодні. Згадайте, ще Арбіб у своїй книзі “Метафоричний мозок”…

З’ясувалося, що побоювання Білобородька марні: в цьому інституті формували об’ємне зображення в такий же спосіб, що й Ковальов. Коли ж учені дізналися, що на цей метод у їхньому НДІ вже одержали авторське свідоцтво, здивувалися.

— Тоді виступіть у нас на семінарі, — попросили вони Дудіна.

І наступного дня він виступив.

— Я хвилювався, — признався потім Юлі, коли вони разом блукали по набережній.

— Але як вони здивувалися, коли дізнались, що ви — Ковальов, автор методу! — засміялася Юля.

— Я? — зніяковів Дудін і зітхнув.

Юля мимохіть нагадала йому, що він — не Ковальов.

— Вікторе, я давно хотіла запитати вас. Це сталося ще до нашого від’їзду сюди… — Вона помовчала, ніби не наважуючись далі сказати. — Уявляєте, побачила, як ви простуєте у повітрі. Спочатку подумала, що мені привиділось. Але звідки ж тоді взялись у мене на столі троянди?

Дудін ніжно узяв її за плечі повернув до себе і зазирнув в обличчя.

— У людини бувають хвилини, коли їй хочеться прогулятися по небу, дістати зірку й подарувати коханій дівчині. — І він раптом поцілував Юлю.

З очей її хлюпнула радість.

— А я думала — ти кохаєш Машу!

— Тобі дарую всі зорі неба, тобі, люба…

Юля з Поліщуком затрималися в інституті, щоб вивчити досвід своїх колег, а Дудін, як і домовилися з Білобородьком, виїхав до Москви в управління.

Першим, кого зустріла Юля, повернувшись з відрядження, був Тернавський.

— Така пожежа: гонимо систему! — торохтів він. — Управління нав’язує зарубіжну модель, а ми хочемо встигнути із своєю. Ковальова призначили заступником директора по науці.

— І він погодився? — розчаровано вигукнула Юля. — Порине в управління, скінчиться його творчість. — А сама подумала: “Чого доброго, ще й зверхність з’явиться, людей круг себе помічати перестане. Троянд уже не подарує!”

Зустрівшись з Машею, вона сухо привіталась до неї і раптом спохопилась: а що, власне, Попова зробила їй поганого? І Юля подала їй руку.

— Вибач мені.

— За що вибачати? — здивувалася Маша.

— Ти добре знаєш. Обіцяю, так не буде. Я через Батуріна сердилась. Ми а ним… А коли ти приїхала, він мене відштовхнув.

— Ти сердилась через Батуріна? Юленько, та він же мені не потрібен!

— Мені теж не потрібен. Я тепер знаю, що це за людина.

І їй стало так легко, немов важкий тягар упав з плечей.

У лабораторії за цей час сталися зміни. Юлю здивувало, що в “акваріумі” сидів Поліщук. Якось по-новому перемістилися робочі столи.

Поліщук підвівся і вийшов їй назустріч.

— Що це означає? — спитала Юля.

— Та от — сюрприз. Можна сказати, з корабля на бал. Поки я їздив, мене тут зробили керівником лабораторії.

— Сподіваюся, кусатись не будеш?

— Знаючи твою вдачу, я теж сподіваюсь, Юленько…

Задзвонив телефон. Поліщук повернувся в “акваріум”, узяв трубку.

— Добре, Вікторе Георгійовичу, пошлю Тернавського. Юля? Приїхала. Я їй скажу, вона зайде.

Юля стояла в приймальні, чекала й хвилювалась. Як часто люди змінюються від простого призначення на керівну посаду! Чи не змінився Віктор?

Секретарка, жінка років сорока п’яти, поспішно заходила на виклик у кабінет, поверталася, дзвонила по телефону.

— Багато у вас роботи, Поліно Андріївно, — зауважила Юля.

— Не ремствую, — відкинула пасмо волосся, що впало на лоб, секретарка. — Тепер і я потрібна стала. Хоч і клопоту додалося, та від безділля втомлювалася більше. До того ж Ковальов учить мене. Тепер я можу з терміналом розмовляти! У Віктора Георгійовича зараз Батурін.

З кабінету долинали голоси:

— Що ж робити з тими, хто запізнюється?