Дисертаційний прорахунок

— Що ж, на сьогодні умовили, а завтра побачимо.!.

— Завтра, гадаю, у вас буде значно більше підстав піти своєчасно.

— Добре, шановний. Але ти скажи, як же вдалося примусити рибу рухатися?

— Запустили в басейн хижих риб. І вся інша риба змушена була рухатися значно швидше. Так і зберегли її смакові якості.

Дудін повернувся до лабораторії в піднесеному настрої. Директор підтримав його план розробки системи управління. Тепер слід обміркувати, як краще розподілити завдання між співробітниками. Кому що під силу. Для цього потрібна психофізична характеристика кожного співробітника. А як її визначити? Його погляд привернула Юлина синя хустка. Він хотів зрозуміти причини різкої поведінки цієї дівчини. Коли хтось заходив у лабораторію, її очі вистрілювали з-під хустини і знову впиралися в екран дисплея. От Маша — зовсім інша людина! Вона єдина, чиї робочі якості правильно описав Ковальов. Щоправда, надто зосереджена, працює, як автомат, навіть голови не підводить. А Юля? Уже побачила, що на неї дивляться. А якщо… Дудін підійшов і сів поруч.

— Що якби ви замість цієї рутини взялися до цікавої творчої роботи? Ось дивіться. — Він увів у термінал дані, і на екрані виникла схема.

— Тут білі плями, які треба дослідити. Це допоможе розв’язати проблему автоматизації контролю.

— Вікторе Георгійовичу, — жахнулася Юля, — та це ж робота для кандидата наук!

— Ну, то й що? Хіба, кандидат — не людина? Виконаєте це завдання, підете далі. Термін — тиждень.

Юля мало не задихнулася.

— Так тут же на місяць роботи!

Дудін вивів на екран дані.

— Ось розрахунки: тиждень, і не більше. Погоджуйтесь, а то доведеться звернутися до Попової. Вона візьметься, їй буде цікаво.

Це прізвище вплинуло сильніше за будь-які аргументи, і Юля, довго не розмірковуючи, погодилась.

— І зніміть цю хустку. Вибачте, звичайно… Але я прошу, будь ласка…

А за мить він уже щось погоджував з Тернавським, який був фахівцем у галузі моделювання схем.

— Вікторе Георгійовичу, — покликала Юля. — А якщо це завдання розв’язати так?

Дудін зиркнув на відображену на екрані схему:

— Ви молодець, Юленько! Іншого я й не сподівався. Чому ж тоді весь час займалися такою примітивною роботою, як контроль схем?

— Чому примітивною? Вигострювала логіку. У мене визріла ідея, але вона нікого не цікавила. І вас теж. Тут кожен сам собі працює, хоч нас усіх називають колективом лабораторії! Он Попова евристики розробляє. А кому вони потрібні? Хіба що для її дисертації.

— Отепер усі ваші розробки будуть на часі, дуже потрібні. Ми без них просто не зможемо обійтися. Починаємо створювати робота…

— Так і я евристиками займалася.

— Он як? Тоді я даю вам магнітну стрічку. Встановіть її на зчитування. Бачите? Білобородько: його зображення, голос. Це запис реального об’єкта. Складіть програму керування його зображенням. Для однієї роботи, яка в перспективі… — І раптом, спинивши на ній довгий погляд, вигукнув: — Слухайте, та ви ж напрочуд гарна без хустки. Не надівайте більше її. Усмішка вам до лиця. Ну чого ви боїтесь? Усміхайтеся! Смійтесь!

Юлі було так смішно дивитися на цього дивного Ковальова, що вона, не стримавшись, засміялася. І лице її наче хто підмінив — воно стало добрим і ніжним…

Нарада почалася з самого ранку. Цього разу її проводив Гаркуша. Проходила вона бурхливо. Батурін, який завжди взаємодіяв з Гаркушею, підтримував його.

— Тільки й чуєш: не стикуються, не стикуються!.. — гримнув він на начальника цеху. — Тобі що головний інженер сказав? От і виконуй!

— Тихше! — намагався втихомирити присутніх Гаркуша. — Строки для вас не закон? А ти, Парамоновичу, мовчи!

І почалося — прочуханки, пересвари, взаємні докори.

Дудін був вражений неузгодженістю в роботі служб, суперечностями в розпорядженнях, численними помилками. Та коли Батурін почав шпетити старого робітника, не витримав, підвівся і пішов до дверей.

— Ковальов, ти куди? Я ще не закінчив! — скипів Гаркуша.

— Мене запрошували на нараду. А тут що? Хто з ким радиться? Тут гримають, лаються. Це не нарада.

— А ти б хотів, щоб тебе по голівці гладили, розумнику? — обірвав його Батурін.

— А розум що — хіба крамола? Думати, творити — це і є справжня робота, — усміхнувся Дудін і причинив за собою двері.

І тут несподівано зустрівся віч-на-віч з Андросом. Той немов чатував на нього.

— Що вас так засмутило, колего? — спитав Андрос.

— Усе більше впевняюсь у шкідливості суб’єктивізму в управлінні. І чому це багатьом здається, що для керівництва колективом треба якнайбільше емоцій — криків і зиків?

— Існує думка, що без цього не можна. Ще не в кожному колективі економічні закони спонукають активно працювати. От деяким керівникам і здається, що гримання та погрози — це і є керівництво.

— Отже, ви вважаєте, що там, де в колективі гримають і погрожують, не діє економічний закон? Я задоволений вами.

— Не розумію. Андрос не відповів.

— Наради замучили, — поскаржився Дудін. — Ще не закінчилась в Гаркуші, а вже викликає Білобородько. А взагалі відкривається велике поле для діяльності. Комерційний директор натискає на відвантаження, головний вимагає виконання плану по новій техніці. А цехи не можуть одночасно все робити. От і безладдя.

— Це правда, — погодився Андрос. — Запропонуйте заступникам дотримуватися рангів.

Вони повільно йшли поруч і неквапливо розмовляли. Попрощалися біля директорського кабінету. Відчиняючи двері, Дудін уже приготувався до нової наради. Та на нього чекала несподіванка.

…Більше тижня Білобородько вивчав ділові якості Ковальова і Батуріна, розмірковуючи, кого призначити заступником по науці Обіймаючи посаду генерального, він не мав змоги глибоко вникати в роботу цього підрозділу. Потрібен був науковий лідер. Але не такий, що за все хапається і сам усе тягне. Тут має бути, людина, яка б змогла повести за собою інших. Гаркуша пропонує Батуріна. Та сам Білобородько чомусь більше симпатизував Ковальову.

Він вичитав у, науковому журналі, що в столичному місті, в дослідному інституті, займаються моделюванням зображень, і зрозумів, що напрямок їхніх досліджень збігається. Спочатку занепав духом, потім збагнув, що для нього це повідомлення — знахідка. Запросив до себе Батуріна і Ковальова.

— Мені здається, шановні, — сказав він, — ви маху дали. Переконували, що ми єдині автори нової системи, а ось у столиці таку штучку вже створили, навіть у журналі про неї написали. Треба докладно ознайомитися з цією розробкою, щоб нам з вами не винаходити велосипед. Такий дубляж може влетіти державі в копієчку. А може, щось із того, що вони вже зробили, і нам пригодиться. Кого послати? Напишіть свої пропозиції. — І він дав їм обом по аркушу паперу.

Батурін одразу написав своє прізвище. Дудін розмірковував: “Добре було б послати Поліщука, щоб вивчив оптику. Попову і Юлю — розібратися з програмами. Та й Тернавському не завадило б. І звичайно ж, Ковальова. Тільки він навряд чи поїде — поки що весь у пластирах) Попова й сама б упоралася. Та Юлі поїздка більше потрібна, щоб підбадьорилась, повірила в себе. Навіть краще, якщо Попова залишиться. Вирішено, їде Юля. А втім, Тернавського теж доведеться залишити замість завідувача відділу”.

Білобородько взяв аркушики, уважно прочитав їх і відпустив обох.

“Батурін, як завжди, замикається на собі, — подумав він. — Усю інформацію, а отже, і владу, хоче зосередити в своїх руках. Ковальов розподіляє завдання. Якщо станеться щось з одним, підстрахує інший. Рішення правильне!”

Викликав секретарку, передав заповнений Дудіним листок:

— Ось що, Оксано Іванівно, готуйте наказ про відрядження цих товаришів. Не забудьте в групу включити і Ковальова. А тепер сядьте на хвилиночку, давайте складемо лист керівництву. Маю одну ідею. Тільки про неї нікому ні слова!

Повернувшись увечері додому, Дудін одразу помітив, що Ковальов чимось засмучений.

— Що з тобою, Вікторе?

— Нічого не виходить.