Формула щастя

Суперник відповідав на всі ходи так само гостро й вигадливо, як Солов’яненко. Інколи здавалося, що він заздалегідь знав, як піде Микола. Видно було, що сили у них приблизно рівні.

У грі суперника все було логічно. Там, де Солов’яненко хотів зробити прорив, у того поступово з’являлася захисна стіна. Міцна, непробивна. Микола навіть подумав, що замість майстра спорту його суперником став… комп’ютер, однак, провівши логічний аналіз структурного ланцюга свого помічника і порадника, відкинув цю думку. Ні, комп’ютер не міг грати в шахи з Миколою. У машини було повно інших турбот, та й не заклали в неї на Землі навичок цієї гри. Ні, тут було все як годиться. Це без сумніву. Та навіть якщо б з ним грав і комп’ютер, то що тут такого? Головне, щоб суперник був гідний. Наполегливий, мислячий, добрий знавець шахових етюдів, комбінацій, позиційної гри. Микола відчував, що з ним грає не комп’ютер, а людина.

На сімнадцятий день, коли суперники зробили по сорок три ходи і на шахівниці лишилось по кілька фігур, партія була не менш цікавою. Кожен міг програти після найменшої помилки. Однак шахісти не помилялися, граючи дуже обережно.

Шістдесят шостий хід Солов’яненка на двадцять третю добу мало не став останнім, але суперник зрозумів чи, може, передбачив цей хід і відповів теж несподівано, здавалося б, навіть нелогічно, від чого космонавтові стало непереливки. Він був на грані програшу. І на шістдесят восьмому ходу Микола таки визнав себе переможеним.

— Перекажіть велике спасибі майстрові. Хто він? — поцікавився Микола після матчу. — Гра була захоплююча Це справді гідний суперник! Якщо можна, то я хотів би негайно ж почати наступну партію.

— Перекажу, — басом відповів комп’ютер, і зелене вічко його ледь блимнуло. — Ви, командире, перемогли себе. Ви грали з собою.

…Вони почали нову партію.

“ОБІЙШЛИСЯ ОДНІЄЮ ЛЮДИНОЮ…”

Це була дванадцята експедиція Григорія Шевченка На невеличкому кораблі-розвіднику “Промені” разом із п’ятнадцятьма добровольцями він ось уже чотири з половиною місяці прокладав шлях для п’ятого трансгалактичного корабля “Надія”, який на місяць пізніше вирушив слідом за ними з Землі з групою переселенців Кожен з тридцяти двох маяків, залишених розвідником на маршруті, застиг у чеканні й через рівні проміжки часу посилав свої координати доти, доки його не підбирав п’ятий трансгалактичний.

Стрибки у полі Твеноорана відстань кількох парсеків були вже звичайними для них, однак зараз вони мали здійснити стрибок, рівного якому ще не було. Сімдесят п’ять парсеків! Досі ще ніхто не долав такої фантастичної відстані.

Їхній корабель перебував майже на околиці гала і тики. Рідної галактики, за якою — пустка, що лякала і водночас вабила до себе. Лише за багато тисяч парсеків ледве виднілась у надпотужні радіотелескопи чужа зоряна система з умовною назвою “Сяюча”, яку їй дав першовідкривач поля миттєвих стрибків Твеноор.

Зупинка була несподіваною. Четвертий стрибок не вдався.

Поле Твеноора раптово викинуло їх із сфери свого впливу, і корабель зупинився за кілька більйонів кілометрів від невідомого світила.

Прилади мовчали. Тільки у відсіку життєзабезпечення екіпажу корабля-розвідника жеврів, поступово розгоряючись, прямокутний екран.

Першим, як завжди, прокинувся Корін. За ним поступово приходили до тями решта п’ятнадцять. Пробудження було приємним. Усе менше провалів у пам’яті, поступово теплішають руки…

— Яке голубе небо! — сказав Корін, коли вони разом із стажистом Чурсіним вийшли з корабля. — Такого неба я ще не бачив…

— А зелень, зелень… Аж очі вбирає… — збуджено мовив Чурсін. — Барви земні, але набагато яскравіші, соковитіші.

— Справді, схоже на нашу планету, тільки все якесь ніби штучне, декоративне. Все-таки Земля це Земля, її нічим не заміниш. А тут природу наче на конвеєрі робили. — Корін важко зітхнув і присів навпочіпки, роздивляючись ґрунт.

Чурсін мовчав. Стояв і неначе вбирав блакить неба, що пестила його погляд.

— Тут у нас випадкова посадка. Так, здається, назвав її Григорій, — мовив Корін. — Ходімо, учню. Незабаром знову в путь. Хлопці вже майже полагодили генератор. Ти чув сигнал? А розумного життя на цій планеті немає. Біологи оглянули її вздовж і впоперек.

Двоє у скафандрах не поспішаючи попрямували галявиною до невеличкого озера.

— За нами хтось стежить. Відчуваєш? — тихо спитав Корін, зупиняючись.

— Ні, — відповів Чурсін.

Хлопець теж зупинився, прислухався. Щось його непокоїло, не давало зосередитись.

— Ану глянь он туди, — Корін обережно повернув голову. — Лівіше, за кущем…

— Лю-ди-на! — мало не вигукнув юнак. — Але ж біологи… — Чурсін різко обернувся. Прямо перед собою він побачив одягнену в шкури людину, яка метнулася в хащі. Щось у ній видалося Чурсіну дуже знайомим. Тільки згодом він зрозумів: обличчям планетянин чомусь був схожий на Шевченка.

Біля озера було тихо й прохолодно. У воді віддзеркалювались кущі, стовбури дерев. На березі стояв Шевченко, чекаючи на товаришів.

— Привіт, Гришо. Ти чув сигнал збору? — спитав Корін, підходячи до озера.

— Чув, — ствердив Шевченко. — Через три години маємо бути на “Промені”.

— Ти знаєш, біологи помилились. На цій планеті вже є розумне життя. Ми бачили схожого на нас аборигена, — сказав Корін і повернувся до озера. — Яка широчінь, — захоплено мовив він. — Жаль, що не можна скупатися.

— А я скупався, — ніяково мовив Шевченко.

— Ти порушив інструкцію? — здивувався Корін.

— Мимоволі. Підійшов близенько до берега і оступився. Але нічого — вода, здається, чудова. І знаєте, яку штуку утнуло це озеро? Воно розмножило мене!

— Як це? — не зрозумів Корін.

— А так. Виліз я на берег, дивлюся — поруч зі мною вилазить з десяток чи й більше блідих істот. І всі схожі на мене як дві краплі води. Тільки тіло в них якесь наче драглисте. Через кілька хвилин, не встиг я оговтатись, з озера вилізло ще кілька десятків аборигенів. Уявляєте? — Шевченко розвів руками і усміхнувся.

— Та щось не дуже, — недовірливо проказав Корін, позираючи то на озеро, то на Шевченка, який захоплено вів далі:

— Такого дива я ще не бачив. Двійники по черзі підходили до мене, тиснули мені руку й розходились у Різні боки.

— Неймовірно! Невже на цій планеті так народжується все живе? — вигукнув Чурсін.

— Не знаю, — стиха мовив Шевченко, стенувши плечима. — Можливо, й так. Єдине, що я можу сказати: вони повторили мене в найменших деталях. Тільки замість скафандра на них були шкури.

— Тепер я розумію, чого абориген був схожий на тебе, — проказав Чурсін. — Той, якого ми з Коріним зустріли там, у лісі…

— Гаразд. Розмови потім. Зараз гайда до “Променя” — спізнюватись не можна. — Нахилившись, Шевченко набрав у пробірку води з озера, ретельно закоркував її. — А за те, що сталося, я, звісно, маю відповідати…

Із черговим стрибком затримались. Треба було залишити візитку для п’ятого трансгалактичного. Планета-незнайомка сплутала всі карти. Що записати у візитці?

Після сніданку всі зібралися в рубці, складали послання для п’ятого трансгалактичного.

Коли нарешті вгомонилися, тишу порушив Чурсін:, — А ти чому мовчиш, винуватцю? Скажи своє слово

Шевченко швидко встав з крісла, пройшов на середину.

— Розумієте… Це озеро… — Він замовк, і лише пальці його, що бгали кілька білих аркушиків паперу, помережаних формулами і висновками, свідчили про хвилювання хлопця. — Воно зайшло у безвихідь. У своєрідну біологічну безвихідь. У озері, на мій погляд, зосереджено якісь рушійні сили розвитку. Тут центральна лабораторія планети. Розумієте, озеро творить життя. Воно створило все, що могло створити. Оці, хоч і одноманітні за формою, кущі, дерева, все навколишнє. Однак воно не могло створити високоорганізовану істоту, якою є людина. Озеро вичерпало свої можливості. Цьому світові довелося б чекати мільйони років, поки шляхом еволюції на планеті з’явилася б розумна істота. Отож озеро й зупинило наш “Промінь”. Воно створило копію людини і розмножило її… І тепер, гадаю п’ятому трансгалактичному на цій планеті робити нічого.