Формула щастя

І відтоді він живе тут, керує велетенським інститутом…

Не знаю, можливо, саме тому він такий суворий з нами, працівниками численних лабораторій Супутника. А я зараз на роздоріжжі.

Доповісти про те, що сьогодні не виконаю його розпоряджень, я не міг — не варто перечити шефові. Цю закономірність я давно засвоїв, але виконати все те, що велів мені шеф, справді було не під силу.

Не тому, що сьогодні я мушу після чергового експерименту прибути о п’ятнадцятій нуль-нуль у Центр, і не тому, що настрій у мене був поганенький — зіпсували ще зранку, підсунувши цей клятий експеримент, а скоріше тому, що саме цього дня, двадцять дев’ятого листопада, я вперше міг вести мову про поїздку на батьківщину, де не був майже з дня свого народження. Саме сьогодні я мав право нагадати про це навіть шефові — бездушному дідугану, у якого, здавалося, не лишилося нічого людського: йому тільки принось виконану у стислі строки роботу, а чи маєш ти від цього задоволення, чи ні, байдуже. Зате систему нагляду за всіма нами, експериментаторами, на Супутнику було відпрацьовано бездоганно. Скрізь, де тільки можна було, вмонтували, вклеїли, вклали підслухувальні пристрої, їх я знаходив навіть у звичайних сталевих шурупах і болтах.

Ми знаходили їх і псували, та натомість невідомо хто й коли кріпив нові, ще мініатюрніші, непомітніші.

Що ж його робити? Не встигну я впоратись із цим клятим завданням до п’ятнадцятої години, хоч лусни… 1 тоді про відпустку годі й говорити, ще п’ять років доведеться тут сидіти.

А може, підсунути стрічку попереднього експерименту? Ні, розгадають під час перевірки. Не таке вже начальство дурне, як здається на перший погляд. Чи спробувати змінити на цій стрічці кілька сплесків відродження матерії? Треба ж знайти якийсь вихід зі становища… Ет, чи пан, чи пропав!.. Підклею шматки стрічки, що лишилася від попереднього експерименту. Підклею і перепишу заново. Ніхто не повинен здогадатися… Але ж це я обдурю… Хіба можна так? А чому б і ні? Невже мене тут ні разу не обдурювали своїми багатозначними обіцянками? Я ж хочу додому. Мрія дитинства, нарешті, може здійснитись…

Мене привезли на Супутник ще чотирирічною дитиною. Батьків майже не пам’ятаю. Разом зі мною на Супутник привезли і Джіва, Джейка та ще шістдесят дітей. Ми навіть не знаємо, де саме на Землі, на якому континенті ми народилися. Пообіцяли, що коли ми відлітатимемо на Землю у відпустку, нам видадуть спеціальні картки, де буде написано, в якій країні ми народились, коли й за яких обставин нас вивезено на Супутник, хто наші батьки, де живуть…

Вперше, зізнаюся, мені закортіло на Землю ще в п’ять років, коли няня розповіла нам, дітям, про неї і показала кольоровий відеофільм. Не раз потім мені ввижалися казковий сосновий гай, блакить неба, звивиста річечка… І ось відтоді кожного дня, кожної години я мріяв побувати на батьківщині…

Все, вирішено!.. Обдурю. Підклею рештки попереднього експерименту і ще дещо з архіву. Про нього, напевне, вже забули… Три роки порпаюся в тому архіві тільки я та ще кілька експериментаторів, моїх товаришів. І жодного разу я не бачив там пі шефа, ні його безпосередніх помічників.

Ну, а коли шеф дізнається про мій вчинок, уже буде пізно. Поки вони там допетрають, що й до чого, то. Мені тільки б вирватися з цього мерзенного місця…

Низенький, охайно одягнений дідуган у чорному піджаку прискіпливо дивився, як на чистій сторінці впевнено лягали рядки цифр, розмежовуючи текст.

— Тут щось не те, — промовив Кур упівголоса, і враз на його старому, зораному темними, глибокими зморшками обличчі заграла по-дитячому наївна, радісна усмішка.

— Шефе, а цей хлопець далеко піде. Вже па другій стадії здогадався. Пам’ятаєте сорок восьмого?..

— Це той, що здогадався на четвертій стадії?

— Еге ж. На жаль, наші тоді перестарались і випадково вбили його.

— Ні, — посміхнувся Кур. — Це ми спеціально зробили, щоб сховати кінці у воду.

— Гм, нарешті ви, шефе, зізналися. Через п’ять років після смерті сорок восьмого…

— Що ці п’ять років, Зроде, порівняно з вічністю?

— Нічого, шефе, але…

— Ніяких але… — Кур замовк, ніби роздумуючи, а потім озвався знову, неспішно говорив далі, наче сам до себе. — Вічність… І раптом пожвавішав, — Вічність! Ось чого так не вистачає нам, мені, всім… Коли ж усе-таки я зможу сказати, ні, вигукнути всім, Землі, Всесвіту: “Я БЕЗСМЕРТНИЙ!” Коли? “Я БЕЗ-СМЕРТ-НИЙ!” Саме я, а не хтось інший!..

Нарешті Зрод насмілився перебити шефа:

— То що робити з шістдесят дев’ятим? Теж знищимо? А все-таки який молодець! На другій стадії здогадався! Він же підклеїв стрічку експерименту, проведеного ще в 1976 році Хантом у австралійському науково-дослідному центрі числової метеорології в Мельбурні.

— Ні, цього притримаємо. — Кур кашлянув. — Хай погуляє. Цікаво, що він далі втне? І не забудь про преміальні! Віддай повністю!

— Віддам, не хвилюйтесь… — Зрод вклонився і вийшов з кабінету шефа, щільно причинивши за собою масивні чорні двері.

“Нарешті мені дали тримісячну відпустку. Як я їх, га?!! Ще й преміальні одержав за добре виконану роботу. Сьогодні рейсовою ракетою відлітаю на батьківщину. Більше вони мене не побачать! За три місяці можна знайти якийсь тихий куточок…”

Усміхаючись, Стів піднявся на другий поверх лабораторії, завернув за ріг і через тридцять кроків уже стояв біля дверей. Легенько натиснув на ручку, і двері безшумно розчинились. Стіву на мить стало шкода своєї кімнати, де він прожив п’ятнадцять років і куди вже ніколи не повернеться. Але юнак відігнав цю думку.

Пройшовши до столу, взяв з блакитного стаканчика олівець і написав кілька фраз на сірому тонкому аркуші. Потім перекреслив усе, сів на стілець. Хлопця мучила совість. Досі він ще ніколи нікого не обдурював і тепер відчував себе розгубленим і пригніченим.

— Шефе, а він… — Зрод завагався. — Він хоче втекти. Не можна цього допустити! — Від нетерплячки Зрод аж засовався у низенькому кріслі.

— Нехай… Подивимося, що з цього вийде. Організуйте стеження, але так, щоб він помітив. Зрозуміло?

— Все зробимо…

— Передавач умонтовано? — спитав Кур, зиркнувши на Зрода.

— У шкіру на лівій руці. Енергії на дві стадії. Потім треба підзаряджати…

— Я ж казав, останньої серії! Останньої! — прокричав Кур, підскакуючи до підлеглого.

— Та дуже ж дорогий він, шефе, — зіщулився Зрод, ніби чекаючи удару.

— Екземпляр цей ще дорожчий, розтелепо! — Кур знову сів у крісло. — З поля зору не випускати ні на мить. Усі його мандри мають бути зареєстровані!

Ноги грузли у піддатливому дрібному гарячому піску, йти було важко, проте юнак усе прискорював і прискорював темп. Він тікав від переслідувачів. Ще вчора Стів помітив, що за ним стежать, але спочатку не звернув на це уваги. Сьогодні ж уранці на розі Центральної вулиці й проспекту Стів знову зіткнувся із знайомим обличчям. Ні, вчора він не помилився. То був ННК — надзвичайний наглядач космосу.

Стів знав про цих наглядачів більш ніж достатньо. ННК будь-якої хвилини міг примусити його повернутися на остогидлий Супутник.

Тільки пізно ввечері йому вдалося відірватись од переслідувачів. А в тому, що їх було кілька, він не сумнівався.

І ось тепер ішов берегом річки, яку переплив уночі, намагаючись дістатися до найближчого аеропорту й негайно вилетіти звідси першим-ліпшим літаком.

Кур ще солодко спав, коли в передсвітанковій тиші гучно задзвонив телефон. Не відриваючи голови від подушки, знехотя підняв трубку і невдоволеним сонним голосом запитав:

— Що сталося?

— Вибачте, шефе, це Зрод. Шістдесят дев’ятий зник.

— Як? Коли? — заволав Кур. — Я ж казав очей не спускати. Зараз же до мене. Негайно! Куди, куди… В домашній відсік! Не гай ані хвилини!

— Лечу, шефе! Лечу!

“Фу-ух! Нарешті розшукав цей бісів передавач, — подумав Стів. — Ось куди його вмонтували. Юнак дістав з кишені невеличкого ножа, розпік на вогні запальнички і, прикусивши губу, швидко зробив два надрізи на руці в тому місці, де було вшито ледь помітний, трохи більший за макове зернятко, передавач. — А тепер шукайте вітра в полі. Земля не маленька планета, є де притулитись.