Формула щастя

— Годі базікати! — обірвав Стоунса митник. — Забирай свої магнітофони і геть звідси під три чорти! — гримнув він, підводячись і ставлячи в піраміду автомат. — Знайшов, що колекціонувати…

Та не встиг Вейскор договорити, як на невеличкому пульті заблимала червона лампочка.

— Постривай, я зараз, — кинув митник, вже на ходу застібаючи кітель і хапаючи автомат. — Нехай йому грець, знову порушник! Четвертий за зміну, так що не ти один… А за боржок не забудь! Ясно? — кинув Вейскор, вибігаючи на майдан.

— Боронь боже, — відповів Стоунс і вже навздогін виголосив гучну тираду: — Я зачекаю, пане митнику. Чому б і не зачекати. Приємно поговорити з порядною людиною… — Побачивши, що всі вибігли, він сердито плюнув. — Вік би з тобою не стрічатись! Аби не поломка, бачив би ти мене!

Стоунс підійшов до прочиненого вікна.

Віддалік, коло останнього, тридцятого блока, куди вже добігали служники Периметра, мов із небуття виринула обшарпана машина часу застарілої конструкції. Через хвилину з неї виліз бородатий чолов’яга, тіло якого ледь прикривало ганчір’я.

— О-бікрали! Мене обікрали! — почув Стоунс хриплуватий голос бороданя. — Сорок два злитки. Тридцять Два кілограми золота. Майже дві сотні перлин…

Невідомий мало не рвав залишки волосся на облисілій голові, то хапаючись за неї обіруч, то пориваючись знову залізти до машини часу, бив себе кулаками в кістляві груди і взагалі скидався на божевільного. Про Що говорив далі бородань Вейскору і служникам Периметра, Стоунс не розчув — далеченько було, а бородань, нарешті прийшовши до тями, на жаль, стишив голос.

“Добряче хтось обібрав бороданя… — подумав Стоунс. — Тридцять кілограмів золота… Нечисто працює. — Том відійшов од вікна і знову вмостився на стілець. — Я не менше везу… Добрячих шістдесят. А знайшли Дзуськи! Зрозуміло, не в золоті річ і не в діамантах, у везу мнемокопії. Нехай ці телепні гадають, що то за писані на звичайну магнітофонну плівку голоси, але ж то мнемокопії! Копії голосів видатних людей світу, Ха! Як я їх? Га?”

Стоунс так розмріявся, що не помітив, як до дверей підійшов Вейскор.

— Ти ще й досі тут? — невдоволено запитав мит ник.

— Ви ж просили зачекати, — проказав Стоунс і посміхнувся.

— Ну, добре, йди. Сьогодні я чергую до двадцятої

— Я пам’ятаю. Дякую. До побачення, — вже весело сказав Стоунс. — Може, ваші люди допоможуть мені до нести магнітофони?

— Гаразд. Гей, Джіме! — крикнув крізь прочинені двері Вейскор. — Допоможи меломану чи як там його… і веди сюди бородатого.

— Зараз, шефе, — озвався довготелесий і, вхопивши за ручку ящик з магнітофонами, потяг його до блока, біля якого самотньо стояв міжчасовик Стоунса.

“Вельмишановний пане префекте! Стоунс, уродженець Меліоноса, займається контрабандою. Так, учора! розвідуючи нові туристичні стежки в минуле, ми бачили його в тринадцятому столітті. Кілька днів тому він був під виглядом туриста у забороненій зоні — в першому столітті до нашої ери. Ламав гілля, стріляв у птахів з пістолета, вбив двох…”

— Постривай! Далі не пиши! — Лікі підвівся і підійшов до столу, де, скоцюрбившись над наполовину списаним аркушем, сидів Генрі. — Закресли про птахів і пиши: “А вчора, дванадцятого серпня, він убив з пістолета молоду дівчину… Коли ми хотіли спіймати Стоунса, він вирвався з рук, поранив Генрі Рассела і втік. Просимо покарати порушника за всією суворістю наших законів”. Написав? Ну от і добре. Віднесеш до приймальної префекта, і нехай буде кисло на душі у того, хто сьогодні не промочив горла. — Лікі поглядом переможця зверхньо подивився на Генрі, котрий витирав з лоба рясний піт.

— Все начебто й так, шефе, але ж на мені ані подряпинки. А якщо префект перевірить?

— Це легко виправити, — Лікі повільно дістав з шухляди столу пістолет і клацнув запобіжником.

— Чи не думаєте ви, шефе, в мене стріляти? — боязко поцікавився Генрі Рассел. — Я ж…

Не встиг Генрі договорити, як пролунав постріл і куля прошила йому руку вище зап’ястя.

— Отак буде краще. А тобі за поранення — чотири сотні. — Лікі осміхнувся і кинув на стіл пачку асигнацій. — Задоволений?

— Та-ак, — кривлячись від болю, промимрив Генрі, затискуючи пальцями рану.

— Піди до Мері. Вона перев’яже. Скажеш, поранили під час виконання службових обов’язків. Зрозумів?

— Зрозумів, шефе, — сказав Генрі, здоровою рукою ховаючи пачку кредиток у внутрішню кишеню.

— Завтра о шостій вечора у Вінкінса. Є діло. І не запізнюватись!

Переступивши поріг своєї кімнати, Стоунс зрозумів: у квартирі хтось побував. Плівки із записами індивідів Джека Лондона, Альберта Ейнштейна і Марка Твена лежали тепер ліворуч од магнітофона. Був обшук. Але що шукали? Хто шукав? Стоунс знав: знайти у нього щось компрометуюче, надсекретне людині невтаємниченій не так і просто. Усі найцінніші папери і документи лежали у ванній на полиці між старими газетами. У потаємні шухляди сейфів і секретерів він давно вже нічого не ховав. А коли й клав туди що, то тільки щоб спантеличити злодіїв — трохи грошей і мотлох, який уже нікому й ні на що не годився.

Справді, сейф, вмонтований у стіну кабінету і прикритий копією картини Пікассо “Дівчина на кулі”, був геть випотрошений. Щезли не тільки залишені гроші, а й кілька сотень аркушів із розрахунками та кресленнями застарілої моделі машини часу, купити які можна було за кілька центів майже у всіх книжкових крамницях.

— Га-га-га! — Стоунс гучно розсміявся. — Як я вас іще раз!.. Точно, діло рук Лікі й Вінкінса. Або їхніх хлопчиків. Тільки вони так нечисто працюють! Ну гаразд, зараз треба розрахуватися з митниками, а потім до шерифа на іменини, — мовив уголос Стоунс і, кинувши оком на годинник, пройшов на кухню, аби щось поїсти.

Було вже поночі, коли Лікі дістався додому. Його ледве дотяг Вінкінс.

— Завтра п-підемо в по-поліцію, — п’яно белькотів він, — і взнаємо, що там за катавасія з нашим листом. — Лікі, не роздягаючись, впав на ліжко. — В-він, С-с-то-унс, га-га-дає, що ми… Лікі гикнув, потім скривився, від чого на його переніссі зібралося чимало зморщок, нарешті доказав: — бовдури і н-нічого не т-тямимо. Нехай тепер н-начувається…

Вінкінс мовчав. Говорити йому не хотілось. Стягнувши з Лікі черевики, він, не роздягаючись, упав на ліжко і за хвилину гучно захропів

Стоунс прийшов сороковим. Найочікуванішим. Саме сорокового гостя чекали з нетерпінням. Ним міг бути хто завгодно. Префектові поліції Стеферсу сьогодні минало рівно сорок, і гості, що зібралися в залі, чекали, хто ж поставить найголовнішу свічку у святковий торі іменинника.

Іменини були гучними. Гості пили невідомо вже вкотре, вихоплюючись із-за столу лише для того, щоб побажати іменинникові щастя, довгих літ життя і всіляких благ та ще потанцювати під магнітофон.

Стоунсові набридло все це, і він вийшов із зали, знайшовши в коридорі затишний куточок за колоною, поряд із вазою, в якій мінилася барвами духмяна заморська квітка. Сівши на один із стільців, що стояли там, і тримаючи в руці напівпорожній келих, Стоунс слухав гомін вечора. Він би задрімав, та до нього підійшов іменинник:

— Чого сумуєш, Томе? — запитав він, сідаючи поруч.

— У кожного з нас, префекте, є в житті супутники, бачити яких не дано нікому, окрім нас самих, — загадково відповів Стоунс і чомусь недобре посміхнувся.

Префект деякий час сидів мовчки, тримаючи в руці келих із недопитим шампанським. Йому кортіло продовжити розмову, що так цікаво почалась, однак він не міг відшукати у своїй затуманеній алкоголем пам’яті фразу чи бодай слово, яке хоча б приблизно відповідало настрою співрозмовника, йому здавалося, що все, про що він говоритиме зі Стоунсом, досить-таки освіченою людиною, давно вже відомо навіть школяреві, нецікаве, штамповане, бо він, як і всі довкола, звик говорити штампами, маючи в своєму лексиконі не надто великий запас слів.

Так і не знайшовши що сказати Томові, префект підвівся, махнув рукою і неквапом рушив до гостей, які кликали іменинника. Вже на порозі він раптом рвучко повернувся, підійшов майже впритул до Стоунса і чомусь пошепки запитав: