Формула щастя

“Гм, — посміхнувся Стоунс. — Хай, у мене буде алібі. За день до вашого повернення, дорогенькі, я вже мирно відпочиватиму вдома на своєму диванчику. А ввечері гулятиму у префекта поліції сера Адамса на Іменинах. На скільки б діб не затримався тут, у минулому. Отак! Я вас виведу на чисту воду! Заплатите дві-три тисячі штрафу за брехню і… Що ви там надряпали далі? — Стоунс клацнув вимикачем, бо на галявині вже потемнішало, і при світлі аварійної лампочки, що горіла у машині часу під прозорою стелею, дочитав:

“Тебе оштрафують за подорож у заборонене місце, бо ж ти був у першому віці до н.е., заберуть машину часу і конфіскують на користь префектури твій вклад у банку, якщо ти не працюватимеш на нас. Вважай, що так воно й станеться, бо ми тричі попереджали тебе. Четвертого попередження не буде. Лікі, Вінкінс”.

Стоунсу закортіло подерти записку на клапті, розправитися з нею, мов із заклятим ворогом, але, пригадавши свій попередній намір — покласти її на столі в кабінеті Лікі, — він не поспішаючи згорнув папірець вчетверо і вдоволено випростав натруджені ноги. “А за попередження, дорогенькі, дякую. Віддавати ж сімдесят п’ять процентів улову, ні, не на такого напали, панове! Я вас іще приголомшу. Так і знайте! Прибуду додому на двадцять три години п’ятдесят сім хвилин раніше від вас. А то сімдесят п’ять процентів! Гм…” — Стоунс поклав у запасничок пістолет і вже через три хвилини мирно спав сном людини, яка повністю виконала свою важку справу. Він знав, що прокинеться рівно через три години, бо це вже увійшло в його правило — перед довгою дорогою добре відпочити.

Але прокинувся Стоунс набагато раніше. Якась тривожна думка і вві сні не давала йому спокою. Нарешті згадав: запобіжники. У шухляді з запасними частинами їх не було. Що ж робити? Як тепер дістатись додому? “Запобіжники псувались двічі, і я міняв їх, — гарячково міркував Том. — Більше немає. А на одному двигуні я далеко не доберусь. У машини часу не вистачить енергії подолати кільканадцять століть… Що ж робити? Був би підходящий дротик, щоб поставити замість запобіжника і…І можна летіти куди завгодно”.

Стоунс рвучко встав з крісла, однак його запал швидко минув, бо в шухляді потрібного дротика не виявилося.

— Ну, де його знайти? Де?

Стоунса охопив жах, і він схлипнув:

— Допоможіть же мені! Хоч хто-небудь…

Юнак знав, що ніхто йому тут не допоможе, однак знову, тепер вже у розпачі, прокричав:

— Допоможіть! Має ж мені хтось подати руку допомоги. Чи, може, вмирати мені тут одному? Але ж я ще потрібен суспільству!

Враз мов з небуття хтось проказав:

— Я допоможу тобі, Стоунсе.

Тут сталося несподіване. Погано припасована праворуч інструментальна шухляда впала просто на ногу Стоунсові. З шухляди на підлогу випав моток дроту потрібної товщини.

— Спасибі тобі, невідомий, — промимрив Стоунс, заплющивши очі і кривлячись від болю. — Але можна було б допомогти і не в такий спосіб. Мало не покалічи… — Стоунс затнувся. — Одне слово, спасибі!

— Нема за що, — враз відповів хтось. — Послуга за послугу. Ти тримаєш потрібний дріт, але його в тебе немає. То тільки імітація… Поки не допоможеш мені, не зможеш повернутись додому…

Моток дроту, що його чіпко тримав у руці Том, несподівано зник, шухляда знову неспішно повернулась з підлоги машини часу на своє місце. Нога вже не боліла.

Стоунс стояв і ошелешено дивився перед собою. “Що за нісенітниця? — думав він. — Такого ж не може бути! Невже я з’їхав з глузду? Оця зустріч невідомо з ким… — Стоунс дочвалав до крісла і зморено сів у нього. — А може, я ще сплю? — Він хмикнув. — Я ж лягав спочити”. — Стоунс щосили вщипнув себе за руку і мало не скрикнув від болю.

— Ні, це не сон і не марення, — знову почувся чийсь голос. — Просто я поки що не можу показатись тобі. У мене теж поломка. Моя машина теж відмовила. І тепер я в такій же ситуації, як і ти. Звуть мене В’єнь. Мені неабияк пощастило, що я зустрівся з тобою. Інакше довелося б сидіти хтозна-скільки.

— Чим я можу тобі допомогти? — запитав Стоунс.

— Позичиш мені на дванадцять хвилин кілька запасних і робочих деталей твоєї машини часу.

— А як я тоді додому дістанусь? — поцікавився Стоунс, по-змовницьки примруживши очі. — Виходить, зламалась машина, так доламуй її до кінця? Так?

— Ні. Але ти будеш вдома. — Голос незнайомого В’єня чомусь скидався на ніжне дзюркотіння струмка, на замріяний шурхіт листя під погожим вітерцем, заколисував.

— Скажи мені, звідки ти, В’еню? Чи зможу я, коли треба буде, розшукати тебе? — запитав Стоунс.

— Я сам до тебе прийду. Просто погукай: “В’єнь!” А тепер мені потрібні двадцята і тридцять четверта деталі твоєї машини часу. Через дванадцять хвилин і дві секунди деталі стоятимуть на місці. Дріт для “жучка” лежатиме у верхній шухляді стола. Але запам’ятай: поставиш запобіжник о дванадцятій годині. Ні секундою раніше. До побачення.

— Ну що ж, нехай щастить тобі, В’еню, — проказав Стоунс і відкинувся в кріслі. — А я… я почекаю. Мені, дорогий, поспішати нікуди. Для хорошої людини, як кажуть, нічого не жаль. Тільки б на користь справі…

Коли вони повернулись, годинник на міській ратуші продзенькав третю. Вінкінс і Лікі, потягаючись і розминаючи ноги, що затерпли від досить-таки незручного сидіння у замалій для двох машині часу, весело перемовлялись.

— Ну то як тобі моя ідейка щодо листа? — запитав Вінкінс у Лікі, що топтався біля машини часу.

— Блискуча! — Лікі весело поглянув на Вінкінса і, знявши окуляри, протер носовиком скельця. — Стоунс тепер не викрутиться. Досить з ним панькатись. А шеф префектури буде наш. Та й митників попередимо, що Стоунс контрабанду везтиме. Цим займешся ти, Вінкінс, особисто. А тепер листа напишемо і віднесемо до Джона, секретаря префекта. Той своє діло знає. Листа і до нього конвертика з гонораром, щоб не залежувався у приймальні. — Лікі надів окуляри, вдавив дужку у перенісся і поглянув на Вінкінса, що стояв поруч, гойдаючись на носках.

— Послухай, Лікі! — сказав Вінкінс. — Ходімо вип’ємо за перемогу, а потім і листа напишемо, бо на тверезу голову писанина не йде. Та сьогодні й не слід нести. У сера Адамса іменини. Він тільки завтра після обіду пошту переглядатиме…

— А може, візьмемо і заявимось до нього па день народження, привітаємо з сорокаріччям? — спитав Лікі.

— Нехай уже там без нас, — відмовився Вінкінс. — У мене ще є круглячки. — Він поплескав долонею по кишені. — Тож ходімо краще в бар.

Стоунс поглянув на годинник. Йому здалося, що минуло принаймні тридцять, а то й сорок хвилин, однак до дванадцятої лишалось іще трохи менше чотирьох хвилин.

Хлопець відчинив ширше люк машини часу і зістрибнув у темряву ночі. Сів у високу траву і глибоко вдихнув прохолодне, духмяне повітря. Глянув на всіяне зірками небо. їхній танок нагадував йому щось до болю знайоме, близьке, але що саме, він ніяк не міг пригадати.

Зірки, здавалося, завмерли на місці, і йому стало жаль, що цей зоряний танок тривав так недовго. Ніби частинка душі обірвалась, і Стоунс знову відчув себе самотнім у світі зла, насильства, несправедливості.

Том поглянув на годинник. Була рівно дванадцята.

Стоунс швидко підхопився, вліз у люк, зачинив його і кинувся до шухляди. Дріт був на місці.

“А деталі? — подумав про вилучені з машини часу блоки. Кинув оком, вони лежали майже поряд — на монтажному столику. — Ну що ж, спасибі тобі, В’єню. Зараз зроблю “жучок” і…”

Стоунс повеселішав. Ще б пак! Через вісімнадцять годин він буде вдома! А трохи пізніше його вклад у банку значно зросте.

Том узяв дріт, плоскогубці, поставив на місце запобіжника “жучка”, припасував блоки. Його машина часу приязно заморгала жовтою сигнальною лампочкою, доповідаючи про готовність до подорожі.

— Ну от, дорогенькі Вінкінс і Лікі… Зроблю я вам веселеньке життя. Довго пам’ятатимете про мене. Знатимете, що я не з боягузів. А записку твою, Лікі, я покладу У тебе на столі. Хотів би я подивитись на твою дурну фізіономію, коли ти її читатимеш. І на твою, Вінкінс. Думали, що я прилечу днів через десять-дванадцять після вас. Але ж, дорогенькі, ви не знаєте про моє вдосконалення. Дорого б ви дали, аби дізнатись, що там і як. Та я навіть на детекторі брехні не скажу про це ні слова. Ну, рушили! — мовив Стоунс і натиснув на невеликий важіль.