Жадані пороги землі

Крупнов спав.

— Спить, — хитнув головою невисокий.

Він роззув черевики і задоволено поворушив брудними пальцями.

— Ти, якщо вже заговорив, то не мовчи, — не вгавав він. — Розкажи про себе. Як звати, се-те.

— Не знаю, — зморщив лоба довгий, — слово честі, не знаю. Одне мені відомо, що стріляти можу добре та майже ніколи не втомлююся.

Нижчий співчутливо похитав головою і сердито сплюнув:

— Ох, і писака! Та коли б я був на його місці, — вказав він на силует, що загорнувся в ковдру, — я б уже… я б уже… — Слухай-но сюди, — зненацька підстрибнув він, — у тебе папір є?

Довгий порився в кишенях і витяг тоненький заяложений записник, до якого було прив’язано недогризок олівця.

— Навіщо? — байдуже спитав він і підняв карабін, перевіряючи на сонці чистоту сяючого ствола.

— Навіщо?! — зловтішно загиготів нижчий, — а зараз побачиш. Якщо він пише про нас, — тицьнув він записником вгору, — то хто заважає нам черкнути кілька слів про цього йолопа? Га? — він багатозначно схилив голову і підняв палець. — Ніхто!

Потім, обережно ступаючи босими ногами по гострих цегляних уламках, поліз нагору.

— Ти куди? — стрепенувся довгий.

— Шукати самоти!

— Та хто ж тобі заважає? — здивувався довгий.

— О! Це делікатне питання, — нижчий, напевне, був уже в полоні задуму. Обличчя його стало напруженим і блідим.

— Давай-давай! — довгий якось одразу повірив у цю вигадку. Він зважив на руці вичищений карабін і без жалю кинув його в траву. Але в руці одразу ж з’явився інший, такий самий.

— Хай тобі чорт, — лайнувся він і ліг, заклавши руки за голову і поклавши карабін поряд. Саме таким був він у повісті Крупнова — людина з карабіном.

Коли він прокинувся, нижчий, уже взутий, стояв поруч і штовхав його в бік.

— Вставай, вставай, я закінчую.

Довгий прокинувся, з цікавістю глянув на нього і неквапно підвівся. Олівець швидко біг по останньому аркушеві.

— Якраз вистачило, — видихнув нижчий. Але перед тим, як поставити крапку, замислився. Потім схопив шматок штукатурки і з розмахом, розкидаючи білими крихтами, щось надряпав на стіні поряд.

— Ось так-то! — задоволено прошепотів він і, зловивши олівець, що теліпався на мотузочку, поставив у записнику останню крапку.

Все потьмяніло, спотворилось, мов у кривому дзеркалі, і зникло.

Михальов з портфелем і авоською, в якій виднілася дюжина пивних пляшок, прямував сільським путівцем.

“Однак, молодець, Володька! — подумав він. — В якому місці влаштувався, хитрун. Тут справді здорово!”

Запах просихаючого під сонцем листя, прозоре і якесь прохолодне “ку-ку” з глибини соковитого підліску — все створювало святковий настрій. Він уже уявляв собі, як постукає до Крупнова, який так знудився за ним, Михальовим, і Крупнов, відчинивши двері, побачить перед собою авоську з заповітними пляшками. Сам же Михальов на цей час сховається за дверима. Михальов реготнув і прискорив ходу. Він уже був тут одного разу, щоправда, давно, років п’ять тому, але дорогу пам’ятав добре. Ось уже видніється стара розбита блискавкою сосна, за нею дорога повертає до галявини, на якій стоїть сторожка. Михальов зупинився, поставив на дорогу портфель і прихилив до нього авоську з пивом. Потім обтер носовою хустинкою обличчя.

Сонце уже добре припікало. Від галявини доносився тонкий, ніжний запах полуниць. Рот наповнився слиною, і Михальов солодко ковтнув, наперед радіючи насолодам, які змалював у листі Крупнов.

“Ніяких змін за п’ять років, — подумав він, — і хатинка така, як була. Так і здається, що ось-ось розчиняться двері і Володька вибіжить на ґанок…”

Додумати він не встиг, бо нараз двері з грюкотом розчинилися. На порозі з’явився невисокий мужичок у величезних розтоптаних черевиках.

— Гей, ти, мерщій! — загорлав він у хату. — Молока, бач йому захотілося.

Він не бачив Михальова, хоча той стояв збоку біля ґанку. На крик з’явився довгий, худий, але широкоплечий чоловік. Однією рукою він тримав ремінь закинутого на плече карабіна, в другій була банка з молоком. Він жадібно випив, обережно поставив її на поріг, обтер білі вуса.

— Ну, нарешті, — зітхнув він з полегшенням, — відстраждали. — І, мружачись на сонце, почав розминати цигарку.

— Не гай часу! — знову закричав невисокий. — Драпака треба давати звідси, поки… — і, побачивши Михальова, завмер.

Обірваний вигляд, зброя, вся обстановка довкола нагадали Михальову найжахливіші епізоди з книжок про боротьбу з бандитизмом.

— Що ви тут робите?! — тонко верескнув він, холодіючи. І не відчуваючи ваги авоськи, замахнувся нею, розуміючи, що втекти вже не встигне.

— Де діли Володьку?! — знову викрикнув він і, не цілячись, запустив пивною в’язкою.

Бризнуло навсебіч зелене пляшкове скло впереміш із хмарою шумовиння. Закляклі було спочатку злочинці опам’яталися і чкурнули в ліс, з тріском ламаючи кущі і залишаючи на гілках клапті одягу. Михальов не побіг за ними. На ослаблих ногах він підійшов до сторожки і штовхнув двері.

Найбільше він боявся побачити зараз в якомусь кутку тіло Крупнова. Але в сторожці нікого не було. Тільки там, де стояло раніше ліжко, світлів на підлозі прямокутник порохняви з круглими слідами від ніжок. Михальов здивовано знизав плечима: він нічого не розумів.

А Крупнов у цей час прокидався. Він солодко, до судоми, потягнувся і розплющив очі. Сонні й несформовані думки повзли ліниво і туго.

“Цікаво, — подумав він, — що це сталося зі стелею?”

Стеля мала палевий, ледь рожевуватий колір. Крупнов усміхнувся, пригадуючи напівзабуту з дитинства “Чарівну табакерку” Одоєвського:

І небо було перламутровим,

Й зірки золотії на нім…

Тут він дещо змінив по-своєму. Сон справді був приємним. Але ж треба колись вставати, роботу за нього ніхто не закінчить. Крупнов знову заплющив очі і розсердився.

“Так. Рахуємо до трьох. Ні, до десяти. І підйом! Як в армії, раз-два, раз-два. А роботу почнемо з опису несподіваної атаки: танки, піхота, спотворені обличчя в рогатих касках, пилюга, смерть… — Крупнов ще раз солодко потягнувся і відкрив очі, — пора!”

Та замість нещільних закіптюжених балок стелі над ним знову розкинулось чисте палевого кольору небо. Це починало дратувати. Він рвучко відкинув ковдру й сів. Навкруг нього червоні цегляні руїни. Сонце наче прилипло в одній точці. Крупнов підвівся і обійшов ліжко. Гострі камінці впивалися в підошви зовсім по-справжньому. Він зробив ще крок і схлипнув від болю, вдарившись об уже потьмянілу снарядну гільзу.

— Але ж цього не може бути! — мало не знепритомнів Крупнов. Його губи по-дитячому ображено затремтіли. — Ні, не може цього бути! — у відчаї крикнув він, уже в деталях пізнаючи і руїни, і ліс, і річку внизу.

Власний голос налякав його, оглушив. Крупнов пригнувся І затамував подих, сподіваючись, що ця мана розсіється, зникне. Та нічого не зникало. Звідусіль повзла німа, тисячорука тиша. І коли зовсім перехопило подих, Крупнов позадкував до ліжка, єдиної частинки звичного світу, упав на нього, озираючись навкруги, і заголосив жахливо і безнадійно.

А від лісу наростав, наближався важкий металевий брязкіт — рухалися танки. Крупнов раптом ясно усвідомив, що це його останні хвилини. На диво, нервова напруга враз спала, і він полегшено зітхнув. Підвівся, пильно вдивляючись у гармату, що стояла біля вікна, і тільки зараз помітив нашвидкуруч надряпаний штукатуркою напис на цегляній стіні:

“Це доведеться зробити тобі самому, хлопче! Щасливо!..”

Він усміхнувся сумно і заспокійливо, наче відчув потиск дружньої руки. Освітлений негріючим нерухомим сонцем, він уже зовсім вільно, не горблячись, зробив крок назустріч наростаючому важкому гуркоту.