Корида

Вдивлявся в рухливий натовп біля станції метро і думав: “Аби лиш не випустити портфель”. Стискав ручку, аж пальці терпли.

Перед самою станцією легко вдалося зменшити швидкість і опуститися на землю, ні з ким не зіштовхнувшись.

Вагон метро був переповнений. Василь утиснувся останнім. Двері вдарились гумовими прокладками стулка об стулку, прищемили полу Василевої куртки. Просто в обличчя — спина огрядної жінки в квітчастому рожевому ситцевому платті, різкий запах її парфумів. По лівий бік — чоловік років сорока у джинсовому костюмі. Праворуч — дівча, підліток у синьому гольфі. Несподівано для Василя дівчина досить голосно спитала в нього:

— Пробачте, котра зараз година? — але дивилась якось відчужено, манірно кудись поверх голів.

Він відпустив ручку портфеля, і портфель не впав, притиснутий коліном до ніг жінки, що стояла попереду. Спробував підняти ліву руку й нарешті глянув па циферблат.

— Десять хвилин на десяту, — відповів дівчині.

Вона ледь чутно вилущила закопиленими губками “спасиб…”, як і раніше дивлячись в одну точку.

Хотів узяти портфель правою рукою, але не міг намацати ручки, хоча добре відчував портфель коліном. Пальці наштовхувались на щось м’яке, тепле. Жінка попереду нервово заворушилась, спробувала відступити від Василя — портфель опустився пшкче. Тепер дістати його було майже неможливо.

На зупинці двері відчинились, і могутній натиск багатьох тіл відразу виштовхнув Василя на перон, портфель залишився під ногами в огрядної жінки, і вона, підхоплена загальним потоком, зашпорталась у дверях, Василь допоміг їй еийти, а дівча в синьому светрику тим часом спритно підчепило портфель гострим носком білого черевика і штовхнула на перон, до Василя.

— Я дуже вдячний тобі, — мовив Серпан до дівчини, але вона безумовно нічого не почула в загальному хаосі.

Одні пасажири вийшли з вагона, інші почали заходити, утворився потік у зворотному напрямку. Василь пропустив усіх, хотів уже й сам повернутися до вагона, але двері раптом зачинились, і поїзд повільно рушив. Мить повагавшись, Василь побіг уздовж переповнених вагонів. Ось зараз закінчиться перон, а поїзд, ніби велетенський хробак, заховається в темноту тунелі. Останній вагон. Вертикальний поручень! Так! Тут є куди поставити ногу. Хоч і не дуже зручно. Василь напружився і стрибнув. Розрахунок був правильним — рука дотягнулася до поручня, схопилась за нього. Василя сильно сіпнуло, мало не вирвало портфель з правої руки, але все обійшлося щасливо.

Поїзд в’їхав у тунель.

Перестук коліс на рейках і дзуміння потужного електромотора стали об’ємними, всевиповнюючими. Світла пляма підземної станції лишалася позаду, меншала, нарешті взагалі зникла — тунель повертав. Пахло креозотом. Вітер куйовдив Василеву чуприну. Було прохолодно і незвично приємно.

“Як це я раніше не додумався так їздити? У вагоні завжди жарко й тісно. А тут — лише триматися треба міцно, зате цікаво, просто фантастика…”

Незчувся, як доїхав до своєї станції. Зістрибнув на перон і тільки тепер відчув, як втомилася ліва рука, оте. рпла, набрякла, стала важкою, ніби вщерть виповнилася ртуттю. Василеві нараз видалося, що він непритомніє. Ніби кудись провалюється. Але тут-таки, заточившись, він знову полетів, хоч уже без тієї легкості, яка була в ньому кілька хвилин тому. Метр за метром долав відстань до виходу на поверхню. Знову бракло кисню. Нарешті вихопився з-під землі, вилетів з підземного переходу, вигулькнувши в темряву ночі з яскраво освітлених підземних залів. Зробив крутий розворот і, намагаючись не втрачати висоти, полетів до свого будинку…

Вони з дружиною і двома дітьми жили в помешканні на другому поверсі. Полетів зразу до свого освітленого вікна. Підлітаючи, помітив ще здалеку — кватирка відчинена. Ще одне зусилля, і він опинився в кімнаті, лише трохи зачепив лівим плечем та портфелем раму.

Відчувши себе вдома, нараз обм’як знесилений, випустив з рук портфель, і сам упав слідам за ним на зелений килим посеред кімнати. У жовтавому саморобному світильнику під стелею яскраво горіла лампа, м’яко освітлюючи книжкову шафу, стіл, диван, на якому спала, не роздягнувшись, дружина, два стільці з зеленими, вже добре потертими спинками, три книжкові полички на стіні…

Василь лежав на підлозі і важко дихав.

Дружина збудилася і, ще остаточно не прокинувшись, рвучко сіла на дивані, обхопивши руками коліна. На ній була коротка зелена спідниця і зелений жакет з довгими рукавами, прим’ятими на згинах. Сонно кліпала очима серед яскравого світла, нарешті помітила Василя.

— О, це ти… А я, бачиш, задрімала… Чому ти так пізно сьогодні?

Василь лежав і важко дихав.

— Зморився? — лагідно, співчутливо мовила дружина і сіла поруч з ним на підлозі. — Хочеш їсти?

— Трохи, — мовив Василь і спробував усміхнутися. — Діти сплять?

— Сплять… — дружина поправила рукою пасмо волосся, що впало на очі, і подивилась праворуч на стіну, за якою спали діти. — Складна була операція?

— Дуже… — мовив Василь і раптом почув голосне жаб’яче кумкання. — Де це? — запитав.

— Що!?

— Кумкають?..

— Я нічого не чую…

— Як ти можеш не чути? Так голосно… І десь дуже близько…

Василь завмер, прислухався, потім порачкував до дивана. Понишпорив рукою під ним і за мить витягнув на світло велику зелену жабу.

Дружина зойкнула.

— Ти диви, який шкрек! — усміхнувся захоплено Василь і мовив до дружини: — Не бійся. Це сумирні створіння. Я малим скільки їх переловив. Ми їх шкреками називали…

— Бо скрекочуть?.. — запитала дружина.

— Еге ж, саме тому… — і погладив жабу.

І нараз відчув сильний біль у серці. Водночас його здивувало все — і голосне кумкання, що не вщухало під диваном, і холодне тільце жаби, аж морозяні зашпори заходили, і маска відрази на обличчі дружини, і портфель, недбало кинутий на підлогу…

І раптом він усвідомив, що спить, а все це йому сниться…

Сниться. Авжеж…

І, усвідомивши це, захотів крикнути щось, аби швидше прокинутись, але хтось ніби забрав голос. Намагався розплющити очі, проте важкі повіки не слухалися його. Нарешті це йому вдалося.

Очі засліпило яскраве сонячне проміння, воно лилось у велике вікно, виповнюючи всю кімнату світлом і теплом. Василь Серпан обдивився довкола. Він лежав у ліжку у себе вдома. Поруч — дружина, вона вже не спала, лежала з розплющеними очима непорушно, втупившись в одну точку поперед себе, аж йому стало страшно, моторошно від її закам’янілості. І він тихо спитав:

— Маріє… Ти не спиш?

— Не сплю… — відповіла ледь чутно.

— Про щось думаєш?

— Думаю… — і раптом усміхнулася, повернулась до нього обличчям.

— Про що?

— Про все… І ні про що… Ти вчора прийшов такий зморений.

— Так… Ледве долетів… Добре, що ти кватирку лишила відчиненою.

— Яку кватирку?

— Снилося… Ніби я летів додому з останніх сил… Все боявся загубити портфель… Було важко дихати і боліло серце… І зараз трохи болить… Влетів у нашу кватирку і впав просто посеред кімнати… Ось тут, — показав поглядом.

— Не бережеш ти себе. Він кволо махнув рукою.

— Світячії іншим, згораєш сам, як казалн древні…

— Все гаразд?

— На операції? Так… Здається… Я погано пам’ятаю, — винувато усміхнувся. — Я вчора справді перевтомився. Але якби вчора була якась несподіванка, то запам’ятав би…

— Ох, Василю…

— Не треба, Марійко, я все розумію, але ж… Серпан рвучко підвівся і сів у ліжку:

— Сьогодні субота? Чи я помиляюсь? — мовив удавано весело.

За стіною в сусідній кімнаті хрипко озвався радіоприймач позивними суботньої розважальної програми. То вже прокинувся син. Невдовзі почувся нестримний сміх молодшої дочки. Діти завовтузилися, защебетали.

Василь підвівся і, зімітувавпщ ранкову гімнастику, накинув на себе рябу сорочку, надів сині шорти.

Пригадував, як уві сні їхав у переповненому вагоні метро, як те дівчисько у синьому светрику викинуло йому портфель, як біг за поїздом, чіпляючись за поручень, а потім летів додому…