Корида

— От ми й біля дому.

Вазар дістав з кишені пласку коробочку передавача, натиснув червону клавішу:

— “Корида”! Приймай гостей! Приймай гостей!

Масивний вхідний люк ожив, почав поволі прочинятися. Невдовзі на землю опустився широкий трап.

Біокібер Вазар швидко рушив до деклімаційної камери. Поворот ліворуч, довгий тамбур. Пластиконові гладенькі оранжеві стіни. Поворот праворуч. Велика зала. Вони пройшли її не зупиняючись. На стінах картини, кіноекран, стільці, пригвинчені до підлоги, і кілька невеликих столиків. Зала відпочинку? Учбова кімната? Знову коридор. Скляні двері…

— Вибирайте собі службові відсіки, кому який до вподоби. Перевдягайтесь. Свої валізки можете лишити тут. Я на вас чекаю.

Хвилин за десять усі вже стояли в блакитних комбінезонах, усміхалися схвильовано, дивились одне на одного і наче не впізнавали.

Гуртом вийшли через інші двері до великої зали, де все — і стіни, і крісла — було вкрито зеленим ледром.

— Сідайте, — біокібер був академічно стриманий, навіть суворий. — Сьогоднішній день присвячений… власне, нічому не присвячений. Ви повинні трохи обжитися, адаптуватися… Ви давно вже знаєте один одного, давно становите собою дружний колектив, тому часу на знайомство витрачати не будемо. Наш відліт запланований на завтра. Ось, прошу ознайомитися з планом корабля, з планом нашої “Кориди”.

Вазар, відійшовши від стінної шафи, простягнув десять нових, складених учетверо, схем.

Поверх перший, поверх другий, технічний поверх, навігаційний поверх, третій віадук, блакитний коридор, біохімічна лабораторія, басейн, зелена зала, рожева зала…

— Тож сьогодні ви просто відпочиваєте і знайомитесь з кораблем… Ваші житлові кімнати — другий поверх, третій сектор. Якщо захочете побачити мене, то в кожній залі, в кожній кімнаті й через кожні п’ятдесят метрів коридорів є гнізда відеозв’язку. Всі службові номери написані там. Бажаю всього найкращого… — Вазар почекав хвильку, сподіваючись можливих запитань, але ніхто не озвався. — Прошу всіх зібратися в цій залі о дванадцятій годині. Без запізнень, — додав по паузі і, рвучко повернувшись, попрямував геть.

Білі матові двері м’яко зачинилися за ним.

Довго всі сиділи мовчки.

— Я багато чого уявляла собі не так… — нарешті мовила Ірен.

Вона була невисока, худенька, з красивим хвилястим волоссям, її слів ніби не почули. Гванца вивчала план корабля. Антуан сидів усміхнений, вмостившись у зручному кріслі. Ніколь заглибився у якісь свої думки. Станіслав щось записував до відеозаписника.

— Яку ми виробимо програму? — знову порушила тишу Ірен.

— Досить! І так нас назвали “горобцями”. Кожен хай буде сам собі господарем.

Кожен житиме так, як визнає за потрібне. Ми вже не в школі. Досить літати зграйкою, — тон Ніколя був роздратований, дивний, чужий.

— Облиш, — мовив Антуан. — Ніби тебе справді образило наше прізвисько. “Горобці” то й горобці. Навіть цікаво. Ти ж сам розумієш, що ми “горобці-молодці”— зберегли свій шкільний колектив, шкільну дружбу… Таких, як ми, небагато на цілій планеті, а серед космодослідників і взагалі немає…

— Ми ще не космодослідники, — буркнув Ніколь.

— Я теж багато чого уявляв собі не так, — мовив Фред. — Нас доставили на “Кориду”… Я, власне, нічого особливого не чекав, проте такої буденності…

— Ми вже не діти… — похмуро вів далі Ніколь. — І не треба про це забувати. Нас уже ніхто не буде розважати, повчати, влаштовувати нам свята… Почалося самостійне життя. Ходімте! Треба оглянути корабель. Вазар дав майже цілковиту свободу… Це найкращий спосіб якнайшвидше призвичаїтись до нових умов.

Усі слухняно пішли за ним. Син професора біології Ніколіан Сторін віддавна користувався повагою в класі. Стриманий, розважливий, беручкий до будь-якої роботи, він подавав надії скоро стати серйозним науковцем.

Вони ходили величезним кораблем — бібліотека, технічний поверх, громаддя реакторів, навігаційний поверх, миготнява сигнальних лампочок і круговий екран зовнішньої панорами, оранжерея, складне мереживо коридорів, басейн, житловий сектор, учбові кімнати…

Перед ними прочинялися двері, їх зустрічали допитливими поглядами темні вічка телекаріусів системи спостереження, але вони не побачили нікого з обслуги корабля, не зустріли й Вазара, хоча, здається, не минали жодного приміщення. І від того несподівано з’явилося відчуття покинутості, якогось незрозумілого страху.

В цей час Вазар сидів біля екрана в службовому приміщенні, востаннє “продзвонював” усі системи корабля перед відльотом і проганяв думки про свої дев’яносто сім років.

О дванадцятій годині всі зібралися в зеленій залі. Минуло вже понад десять годин з тої миті, як вони переступили поріг “Кориди”.

Вазар вийшов у центр великої зали хвилина в хвилину. Привітавшись, звернувся до присутніх:

— Завтра о сьомій годині ранку ми стартуємо. З програмою ви загалом ознайомлені. Подробиці — в робочому порядку. Сподіваюсь, ви вже добре орієнтуєтесь на кораблі? — посміхався. — Завтрашній день теж у вас вільний. Старт. Адаптація. Але не хвилюйтесь — так довго не буде. Зараз я хочу познайомити вас з постійним екіпажем “Кориди”.

Вазар підійшов до невеликого пульта на стіні біля телеекрана, натиснув рожеву клавішу:

— Рокоте, ми вже всі зібралися. Приходьте.

Почувся звук, схожий на позіхання, а за ним і голос, низький, з металічним відтінком:

— Уже йдемо, Вазаре.

За кілька хвилин прочинилися двері й до зали зайшло четверо механічних роботів досить давньої конструкції. Пластиконові корпуси були різного кольору, аби їх легше було розрізняти.

— Рокіт, — сказав білий робот, підняв у привітанні правицю, пройшов до столу й сів поруч з Базаром.

— Клавір, — мовив блакитний.

— Цебер, — сказав чорний.

— Діон, — буркнув рожевий.

Вазар почекав, доки запанувала глибока тиша, і відрекомендував кожного механічного робота:

— Рокіт — досвідчений навігатор, Цебер — прекрасний механік, Клавір — мій помічник гуманітарного профілю, Діон — викладач точних наук. Мене ви знаєте, я — командир цього корабля і ваш вихователь.

Озвався Рокіт:

— У мене традиційне запитання до новобранців… Чому ви вирішили стати космодослідниками? — Витримавши паузу, робот повів далі: — Власне, це риторичне питання. Можете не відповідати, принаймні мені… Але послухайте. Робота космодослідника за своєю специфікою більше відповідає нам, роботам, та ще біокіберам. Люди ж, які присвячують своє життя дослідженню космосу, мусять відмовитись від багатьох чисто людських утіх. Однак і ми, механічні роботи, без вас не зробимо нічого. Абсолютно нічого. Нас не рухає цікавість — а що ж там далі? І скажу відверто, біокібери багато в чому ближчі до нас, механічних роботів, ніж до людей. Хоч самі біокібери цього й не хочуть визнавати… Але я певен, що якби суспільство складалося тільки з роботів та біокіберів, воно було б настільки ідеальним, що взагалі не змогло б розвиватися. Ми б не шукали від добра добра. Кожен з нас би чинив так, як вимагають закони загальної гармонії — і годі. Безумовно, в моїх словах є лише півправди. А друга половина має бути у словах вашої відповіді на моє запитання. А цю відповідь я чую такою: “Ми, люди, є тою силою, що оживляє метал і кристали, спрямовує і керує, ми — душа матерії, і саме тому ми хочемо бути космодослідниками, саме тому ми йдемо на великі жертви”. Ось так… — Рокіт підняв руку. — Я щиро бажаю кожному з вас здійснення всіх мрій.

Наступного дня о шостій ранку всі, окрім механічних роботів, сиділи в центральному навігаційному салоні. До запуску стартового анігілятора лишалася година.

— Сподіваюсь, ви зрозумієте мене правильно, — мовив тихо Вазар, сидячи в кріслі біля центрального пульта. — Я буду тільки щасливий, якщо помиляюсь… Але за дев’яносто сім років роботи я бачив так багато, що з повним на те правом можу стверджувати — винятки з правил трапляються вкрай рідко та й то, як кажуть, не з нами. Хай вас не дивують мої слова. Скоро старт. І я ніби повинен думати про інше. Проте щось непокоїть мене… Я передчуваю…