Машина забуття

НІЧНА ЗУСТРІЧ

Шеф викликав Теу Фніца з самого ранку. Це не віщувало нічого доброго. З завмиранням дихала він підійшов до затулки і тихо щось прохрипів.

— Заходьте! — почув він грізний начальницький бас, і його чуттєвища заніміли.

Теу Фніц, як того вимагав етикет, двічі підскочив і притис середні чуттєвища до лівого шипоїда. Середні чуттєвища шефа ледь здригнулись у відповідь.

— Ну що, працівнички?! — гримнув він. — Чим займається ваш відділ маскування! Ви оце читали?!

І він потряс свіжим номером земної газети “Ф’юче таймс”.

— Пишуть! — гнівно вів далі шеф, і зелені волоски на його дихалах обурено настовбурчилися. — Вони пишуть, що над Сан-Франціско цілих дві години, це близько двадцяти наших п’юїдів, висіла літаюча тарілка, тобто наш малий гравіліт. Що ви на це скажете? І це називається маскування? Ви забуваєте, що принцип повного невтручання в життя іншої цивілізації вимагає й того, щоб та цивілізація не здогадувалася, що за нею ведеться спостереження.

— Але в районі Сан-Франціско ніколи не було гравільотів, — спробував заперечити Теу Фніц. — Тільки над Петрозаводськом.

Проте шеф був глухий до всіх заперечень.

— Виписую вам із завтрашнього дня відрядження на Землю. Доповісте про настрій серед землян мені особисто! А тепер зайдіть у відділ висилки. Там вам дадуть розробку вашої земної біографії-легенди і нову людську личину. Віднині ви Іван Петрович Іванов, фізик.

Теу Фніц, покірно згорнувши трубелоїди, вийшов.

Ледь виднілися темні обриси човна, що стояв на березі. В ньому, зарившись з головою в сіно, дрімали два хлопці, чекаючи ранішнього кльову. Сон їхній був неспокійний — кусали комарі, від холодної по-осінньому води тягло пронизливою вологою. Раптом у небі почувся низький гул і від острівця долинув звук глухого удару.

— От чорти, спати не дають, — пробурмотів один із хлопців.

— Знову пришельці шастають? — поцікавився другий сонним голосом.

— Останнім часом просто показилися. І самі не сплять, і іншим не дають. Ніде від них спокою нема! — обурювався перший.

Легенький вітерець зрідка повівав над острівцем і погойдував очерет. Він тихо шурхотів. Верби зітхали, тремтячи гострими листочками, і запах їх був гіркий і тривожний. Іскри від багаття стрімко злітали вгору, тріщав вологий хмиз, піщаним берегом металися неспокійні тіні. Тишу зрідка порушував сплеск щуки, що ганялася за поживою.

За хитливою стіною світла почувся хрускіт гілок під чиїмись ногами. “Іван Петрович” підвів голову. З темряви вийшов чоловік, звичайнісінький на вигляд, у штормовці й високих болотяних чоботях. Коротко привітався і спитав:

— Вогнику не знайдеться?

— Беріть, — добродушно усміхнувся “Іван Петрович”. — У мене нібито досить.

Теу Фніц внутрішньо радів. Усе складалось якнайкраще. Саме так і радили йому у відділі висилки: “Відвертішими земляни стають, якщо разом з ними вдихати дим злака, в якому міститься нікотин; або ж вживати з ними розчин етилового спирту, який для землян є наркотиком. Бо ніщо так не зближує і не схиляє людей одне до одного, як спільні вади”.

Чоловік сів, підібгавши під себе ноги, запропонував “Іванові Петровичу” сигарету і закурив сам. Він з насолодою затягнувся і промовив:

— Над цими місцями ніби не владний час. Мабуть, тисячі років тому тут так само Скидалася риба, шелестів очерет і біля такого ж багаття сиділи наші далекі предки.

— І сидітимуть так само ще через тисячі років, — підхопив “Іван Петрович”.

— Так, тут сидітимуть люди часів Великих Контактів, — замріяно промовив чоловік, дивлячись на вогонь.

— Ви говорите, як поет, — сказав “Іван Петрович”, досадливо смикаючи свою вузеньку борідку. — І дуже ненауково.

— Я справді маю відношення до поезії — викладаю літературу. Але невже мрія про майбутні контакти з позаземними цивілізаціями — це ненауково?

— Які контакти! Про що ви кажете? — невдоволено вигукнув “Іван Петрович”. — Ми, вчені, вважаємо, що контакти з іншими цивілізаціями — несусвітна дурниця хоча б через те, що інших цивілізацій немає.

— Повірте, — гірко зітхнув викладач літератури. — Мені теж часто здається, що ми самотні. Самі самісінькі на цілий Всесвіт. Ми — сироти Всесвіту. І так сумно часом буває, так тоскно на душі!

— Не беріть цього близько до серця, — добродушно зауважив “Іван Петрович”. — Адже навіть якби ми були не самотні, все одно це нічого не змінило б. Усього людського життя не вистачить, щоб долетіти до найближчої зоряної системи і повернутися назад.

— Стривайте, — спохватився “Іван Петрович”. — Ми ж не відрекомендувались один одному. Іван Петрович, фізик.

— Петро Іванович, літератор, — подав руку незнайомець і спитав зацікавлено: — Які, на вашу думку, можливості анабіозу?

— Анабіоз — вигадка фантастів. При сильному охолодженні в клітинах людського організму утворюються гострі кристалики льоду, які руйнують клітини.

— А нуль-транспортування?

— Ми, вчені, вважаємо, що цього не може бути. Швидкість, вища за світлову, — це, вибачте, нонсенс.

Петро Іванович похилив голову.

— Розумом я з вами погоджуюсь, а от серцем… Важко примиритися з думкою, що ми самотні перед безмежністю космосу.

Теу Фніц, спіймавши себе на тому, що більше розповідає сам, аніж слухає, спитав:

— Скажіть, як педагоги ставляться до цієї проблеми?

— О! — замахав руками Петро Іванович. — Вони одностайні. Зараз майже не лишилося ідеалістів, які б вірили в позаземні цивілізації. Жаль, що прагматизм перемагає, хотілося б у щось вірити, про щось мріяти. А як у вас, серед фізиків? — у свою чергу спитав Петро Іванович.

— Ми теж одностайні! — твердо відповів “Іван Петрович”. — Життя — явище дуже складне, а тому ймовірність існування його на інших планетах надзвичайно мала, а ймовірність існування технічних цивілізацій наближається до нуля.

— Дуже сумно, але нічого не вдієш, — зітхнув Петро Іванович. — Ви надзвичайно цікавий співрозмовник, одначе мені пора. Мене ждуть. Дякую за вогонь.

— А я вам дякую за цікаву бесіду, — відповів “Іван Петрович”.

Петро Іванович підвівся і зник у темряві. Ще якийсь час чулись його кроки, потім усе стихло.

Теу Фніц поволі встав, погасив багаття, засипавши його піском, і рушив у бік, протилежний тому, куди пішов Петро Іванович.

“Іван Петрович” летів у космічному кораблі в режимі нуль-транспортування до рідного сузір’я Гончих Псів і дорогою в думках складав звіт для шефа про настрої і поведінку мешканців Землі, і насамперед про те, чи здогадуються земляни, що їх вивчають.

— Не здогадуються! — зробив категоричний висновок, згадуючи нічну бесіду. — І мало вірять в існування інших цивілізацій.

Тим часом “Петро Іванович”, який летів до сузір’я Тельця, складав такий же звіт.