Невидимець

— На станції Брембльгерст залишився мій багаж, — сказав Незнайомий і спитав, як він може одержати його.

На подяку за її пояснення він ввічливо нахилив свою забинтовану голову.

— Завтра? А раніше не приставлять?

Йому, здається, було прикро, коли місіс Гол відповіла:

— Ні.

Невже таки не можна? Невже не знайшлося б тут кого-небудь з візком, хто поїхав би по його речі?

Місіс Гол охоче відповідала на його запитання, сподіваючись у такий спосіб зав’язати розмову.

— Тут дуже крута дорога до станції, сер, — сказала вона з приводу візка і, користаючись нагодою, додала: — Десь так рік тому на цій дорозі перекинувся екіпаж. Убито було і пасажира і кучера. Нещасний випадок — це ж одна мить, і все, правда ж бо, сер?

Але втягти пожильця до розмови було не легко.

— Та вже ж, — ствердив він крізь хустку, спокійно дивлячись на неї через непрониклі окуляри.

— І щоб одужати після того, треба, чимало часу; правда ж бо, сер? Оце мій сестринець Том був порізав собі руку косою… розумієте, спіткнувся, косивши, й упав… і що ж ви думаєте, сер? Три місяці ходив з перев’язаною рукою. І тепер я страх як боюся коси, сер.

— Я дуже добре розумію вас, — сказав пожилець.

— Один час ми навіть гадали, що йому доведеться робити операцію; так було йому погано, сер.

Пожилець коротко засміявся і зараз же немов проковтнув свій сміх.

— Невже? — сказав він.

— Їй-бо, сер. І в цьому не було нічого смішного для тих, хто доглядав його, як я, сер; бо моя сестра мала досить клопоту з своїми малими. То забинтовуєш, то розбинтовуєш… Отож, насмілюся сказати, сер…

— Чи не дасте ви мені сірників? — несподівано перебив її Незнайомий. — Моя люлька погасла.

Місіс Гол ураз зупинилася. Отак перепинити її мову — це, звичайно, було нечемно з його боку. Вона здивовано глянула на Незнайомого, але згадала два соверени й пішла по сірники.

— Дякую! — уривчасто кинув він, коли місіс Гол принесла сірники, обернувся до неї спиною і знову став дивитись у вікно.

Очевидно, його нервували розмови про операції та бинтування. Вона так і не “насмілилась сказати”, що була думала, до того ж її розсердила зневажлива поведінка пожильця, і Міллі цього дня перепало.

Незнайомий до четвертої години перебував у своїй кімнаті і не подумав навіть перепросити за свою нечемність. Здебільшого там було зовсім тихо. Він, певно, сидів перед коминком, палив люльку, а то й дрімав у надвечоровій сутіні.

Однак, прислухавшись, раз чи два можна було б почути, як він перегрібав вугілля і хвилин з п’ять походжав по кімнаті. Здавалося, він розмовляв сам із собою. Потім він сів знову, і крісло під ним заскрипіло.

Розділ ІІ

ПЕРШІ ВРАЖЕННЯ МІСТЕРА ТЕДДІ ГЕНФРІ

О четвертій годині, коли досить споночіло і місіс Гол уже важилася піти до свого пожильця спитати, чи не хоче він чаю, у буфет увійшов Тедді Генфрі, годинникар.

— Ну й погода, місіс Гол, — сказав він, — Якраз для поганих чобіт!

Сніг надворі сипав усе густіший.

Місіс Гол потакнула, а тоді угледіла, що при майстрові його валізка з інструментами.

— Коли ви вже тут, містере Тедді, — сказала вона, — то я хотіла б, щоб ви глянули на годинника у вітальні. Він іде й вибиває години правильно, тільки годинна стрілка завжди стоїть на шостій.

Місіс Гол провела годинникаря до вітальні, постукала в двері й увійшла.

Відчиняючи двері, вона побачила, що пожилець її сидить у кріслі перед коминком і немовби дрімає, схиливши набік перев’язану голову. Кімнату освітлювали тільки червоні жаринки в коминку. Все видавалось їй рудуватим, тьмяним і неясним, надто ще тому, що місіс Гол щойно засвітила лампу в буфеті й очі її були ще засліплені тим світлом. На мить їй здалося, ніби в чоловіка, на якого вона дивилась, величезний, широко відкритий рот, неймовірно здоровезний рот на всю нижню частину обличчя. Це видиво — голова, вся в білому, потворні окуляри на очах і велетенська паща під ними — тривало один лише момент. Незнайомий прочнувся, випростався в кріслі й підніс руку. Місіс Гол широко розчинила двері, в кімнаті посвітлішало, і тепер вона побачила ясніше, що лице йому прикрите хусткою точнісінько так, як і раніше було прикрите серветкою. Місіс Гол вирішила, що то їй привиділося у сутінках.

— Чи дозволите, сер?.. Цей чоловік прийшов подивитись на годинника, — сказала вона, отямлюючись після хвилинного збентеження.

— Подивитись на годинника? — перепитав він напівсонним голосом і прикриваючи рот рукою. — Звичайно, — додав він, майже зовсім оговтавшись.

Місіс Гол вийшла по лампу, а Незнайомий устав і потягся. Принесено було світло, і містер Тедді Генфрі, увійшовши, опинився перед забинтованим Незнайомим. Він був, як сам казав, “ошелешений”.

— Добрий вечір, — привітався Незнайомий, дивлячись на нього “омарячими очима”, як розповідав потім вражений цими темними окулярами містер Генфрі.

— Сподіваюсь, я не перешкоджаю вам, — зауважив містер Генфрі.

— О ні, анітрохи, — відповів Незнайомий. — Хоч я думаю, — він обернувся до місіс Гол, — що ця кімната цілковито в моєму розпорядженні.

— Я гадала, сер, — почала була місіс Гол, — що ви хотіли б, щоб годинник…

— Звичайно, — перебив її Незнайомий, — але загалом я волів би, щоб мені дали спокій і не турбували.

Він повернувся спиною до коминка й заклав руки за спину.

— А коли годинника направлять, я попросив би принести чаю, — додав він. — Тільки не раніше, як направлять годинника.

Місіс Гол збиралась уже залишати кімнату, — цим разом і не намагаючись заходити в розмову, бо їй не хотілося, щоб її образили в присутності містера Генфрі, — коли пожилець спитав її, чи вжила вона заходів щодо його багажу на станції. Місіс Гол відповіла, що говорила про це з поштарем і той обіцяв приставити багаж завтра вранці.

— А раніше — ви певні, що не можна? — спитав Незнайомий.

Місіс Гол була певна і з підкресленою холодністю ствердила це.

— Мушу попередити вас, що я — дослідник-експериментатор, — пояснив Незнайомий, — і не сказав про це досі тільки тому, що занадто змерз і був утомлений.

— Справді, сер? — вражено відповіла місіс Гол.

— І в моєму багажі — різні апарати та прилади.

— То все, безперечно, дуже корисні речі, сер, — докинула місіс Гол.

— І я, природно, бажаю вести далі мої досліди.

— Звичайно, сер.

— Приїхав я до Айпінга, — досить невимушено провадив він, — тому що… шукаю самотності. Я не хочу, щоб мені заважали працювати. А тут ще цей нещасний випадок…

“Я так і знала”, — подумала місіс Гол.

— …вимагає певної відлюдності. Очі в мене такі слабкі й так болять, що іноді мені годинами доводиться сидіти в темряві… і зачинятися. Подеколи. Не зараз, звісно. І коли в такий час мене турбують, — наприклад, коли хто сторонній входить до моєї кімнати… мені доводиться сильно терпіти… Я хочу, щоб ви добре усвідомили це.

— Певна річ, сер, — відповіла місіс Гол. — І… дозвольте запитати…

— Це, здається, й усе, — перебив Незнайомий з спокійною рішучістю, яка клала край дальшим балачкам. Свої запитання й висловлення симпатії місіс Гол мала залишити до слушнішої нагоди.

Коли місіс Гол вийшла, він (так розповідав пізніше містер Генфрі) став перед коминком і стежив, як лагодять годинника. Працюючи, містер Генфрі поставив лампу біля себе, і ясне світло падало на його руки та на сам годинник, у кімнаті ж було напівтемно. роЖ він підводив голову, перед очима йому плавали кольорові плями. Бувши цікавим від природи, містер Генфрі розібрав (у чому не було жодної потреби) увесь механізм, щоб довше побути в кімнаті, а може й розпочати розмову з Незнайомим. Але Незнайомий був мовчазний і нерухомий. Такий нерухомий, що це аж нервувало Генфрі. Йому здавалось, ніби в кімнаті він сам. Коли він поглянув на Незнайомого, то побачив у зеленуватому плямистому тумані, що поплив перед очима, тільки забинтовану голову та величезні темні окуляри, які прикро дивились на нього. Генфрі це здалося таким незвичайним, що добру хвилину він і собі не спускав його з ока. Потім Генфрі одвів-таки погляд. Дуже незручне становище! Треба б сказати що-небудь. Може, зауважити, що для такої пори року погода стоїть занадто холодна?