Невидимець

Близько четвертої години в містечко ввійшов якийсь невідомий. Це був невисокий огрядний чоловік у надзвичайно приношеному циліндрі і, здавалося, дуже задиханий. Щоки йому то надималися, то опадали. Рябе його обличчя було стурбоване, і посувався він з якоюсь ніби силуваною жвавістю. Завернувши за ріг церкви, він попростував до “Карети й коней”. Між іншими бачив його і Флетчер, і незвичайна збудженість невідомого так вразила старого джентльмена, що поки він роздивлявся на нього, за рукав йому натекло чимало крейдяного розчину.

За спостереженням власника кокосового тиру, невідомий розмовляв сам із собою; помітив це й містер Гакстер. Невідомий спинився перед ґанком заїзду і, як розповідає містер Гакстер, пережив серйозну внутрішню боротьбу, перше ніж змусив себе ввійти в будинок. Нарешті він піднявся по сходах і (містер Гакстер бачив це), повернувши ліворуч, одчинив двері вітальні. Містер Гакстер почув голоси з кімнати і з буфету, які вказали невідомому на його помилку.

— Це приватне помешкання, — сказав містер Гол, після чого невідомий незграбно причинив двері й пішов у буфет.

Через кілька хвилин він показався знову, витираючи долонею губи з удаваним — так здалося містерові Гакстеру — задоволенням. Часинку невідомий постояв, озираючись навкруг, а потім містер Гакстер побачив, як він, неначе крадькома, підійшов до воріт у двір, куди виходило вікно з вітальні. Трохи повагавшись, невідомий сперся на слуп воріт, видобув коротеньку глиняну люльку й натоптав її тютюном. Пальці його тремтіли. Він незграбно запалив люльку й почав курити, схрестивши руки на грудях, ніби йому було байдуже, хоч те, що він раз у раз скидав оком у двір, і заперечувало цю байдужість.

Усе це містер Гакстер бачив з-за бляшанок на вікні своєї крамниці, і незвичайна поведінка невідомого спонукала його вести й далі спостереження.

Невдовзі невідомий раптом випростався, сунув люльку в кишеню й шаснув у двір. Гадаючи, що тут ідеться про якусь дрібну крадіжку, містер Гакстер вискочив з-за прилавка і вибіг на дорогу перейняти злодія. Тим часом містер Марвел (а це був він) з’явився знову. Циліндр його сидів набакир, у правій руці він тримав пакунок у синій скатертині, а в лівій — три книги, зв’язані, як доведено згодом, пасторовими шлейками. Уздрівши Гакстера, він розкрив рота, а тоді раптом повернув ліворуч і дременув щодуху. “Держи злодія!” — гукнув містер Гакстер і кинувся слідом за ним.

Враження містера Гакстера були глибокі, але короткочасні. Він бачив перед собою чоловіка, що хутко завернув за ріг церкви й пустився в поле. Позаду він бачив прапори, гуляли люди, але тільки одне чи два обличчя обернулись на Гакстерів крик. Він ще раз гукнув: “Держи злодія!”, відважно переслідуючи втікача. Та не пробіг він і десяти кроків, як щось таємниче вхопило його за підборіддя, і він уже не біг, а з неймовірною швидкістю летів у повітрі. Він побачив, як раптом наблизилась до його голови земля. Світ, здавалося, хлюпнув мільйоном іскор, а що далі — “йому вже було байдуже”.

Розділ ХІ

У ЗАЇЗДІ “КАРЕТА Й КОНІ”

Щоб ясно уявити собі перебіг подій у заїзді, треба повернутись назад, до того моменту, коли містер Гакстер уперше побачив з свого вікна містера Марвела.

Якраз на той момент у вітальні були містер Кас і містер Бантінг. Вони цілком серйозно заходилися вивчати Дивні ранкові пригоди і, з дозволу містера Гола, докладно переглядали речі Невидимої Людини. Джеферс очуняв трохи після прочуханки і побрався додому у супроводі своїх приятелів. Місіс Гол склала порозкидуваний одяг Незнайомця і прибрала кімнату. На столі під вікном, за яким звичайно він працював, Кас майже зараз же знайшов три грубі рукописні томи з заголовком “Щоденник”.

— “Щоденник”! — сказав Кас. — Тепер ми, в усякому разі, про дещо дізнаємось.

Вікарій стояв тут же, поклавши руку на стіл.

— “Щоденник”, — повторив Кас, сідаючи; далі він підпер двома томами третій і розгорнув його. — Гм! Ніякого імені на першій сторінці. Оце так… Самі цифри та креслення…

Вікарій глянув через плече.

Кас гортав сторінки, і вираз його обличчя раптом став розчарованим.

— Ет! — сказав він. — Самі тільки цифри, Бантінгу,

— А діаграм нема? — спитав містер Бантінг. — Або і малюнків, що, може, прояснили б дещо?..

— Подивіться-но самі, — запропонував Кас. — Трохи тут математики, трохи, як судити з літер, написано російською чи якоюсь подібною мовою; а трохи — по-грецькому. Ну, грецьку — то ви, я думаю…

— Звичайно, — відповів містер Бантінг, витягаючи свої окуляри і витираючи їх; видно було, що він почував себе якось незручно. Од греччини в його пам’яті залишилось так мало, що не варто було й говорити… — Авжеж… грецька мова, звісно, може дати нам ключ…

— Я знайду вам те місце…

— Мабуть, краще я перегляну спершу весь том, — сказав містер Бантінг, усе ще тручи свої окуляри. — Насамперед, знаєте, загальне враження, а ключ уже будемо шукати потім.

Він кахикнув, наклав окуляри, невдоволено поправив їх, кахикнув ще раз, палко бажаючи, щоб трапився якийсь випадок і усунув цю, здавалося, неминучу демонстрацію його знань. Потім він неквапливо взяв від Каса книгу. І тут щось таки трапилось.

Двері несподівано відчинилися.

Обоє вони аж підскочили, озирнулися, і тільки коли побачили рожеве обличчя під пухнастим циліндром, їм відлягло.

— Пивниця? — спитало обличчя, роздивляючись по кімнаті.

— Ні, — враз одповіли обоє джентльмени.

— Навпроти, голубчику, — пояснив містер Бантінг.

— І прошу, зачиняйте двері, — сердито додав містер Кас.

— Гаразд, — стиха мовив гість голосом, дивно несхожим на хрипкий звук першого запитання. — Маєте слушність, — сказав він попереднім голосом. — Відчалюй! — І він зник, зачинивши за собою двері.

— Моряк, мабуть, — сказав містер Бантінг. — Цікаві вони хлопці. “Відчалюй!” — напевне, морський термін, який означає, що треба вийти з кімнати.

— Може й так, — згодився Кас. — Я сьогодні вкрай знервований. Коли двері ото відчинялись, я мало не підскочив.

Містер Бантінг посміхнувся, немов він сам не підскочив був з несподіванки.

— А тут іще, — зітхнув він, — ці книги!

— Одну хвилинку, — мовив Кас, встаючи і зачиняючи двері на ключ. — Тепер, гадаю, ніхто до нас не вдереться.

У цей час почулося, як хтось засопів.

— Безперечно одне, — зауважив Бантінг, присуваючи свого стільця до Каса, — що останніми днями в Айпінзі відбувалося щось дивовижне… дуже дивовижне. Я, звичайно, не можу повірити в Цю безглузду історію про невидиму людину…

— Вона таки неймовірна, — сказав Кас. — Але залишається той факт, що я бачив у рукаві…

— Та чи бачили ж ви? Чи певні ви цього?.. Може, тут, наприклад, дзеркало… Галюцинацію викликати досить легко. Не знаю, чи доводилось вам бачити коли-небудь справді доброго фокусника…

— Я не хочу знову товкти те саме, — відповів Кас. — Ми вже розібралися в цьому, Бантінгу. Ось ці книги… А ось і місце, що, як мені здалося, написане по-грецькому. Літери справді грецькі.

Він показав на середину сторінки. Містер Бантінг злегка почервонів і наблизив до книги своє обличчя, — очевидно, щось було не гаразд з його окулярами. Обізнаність цього маленького чоловіка з грецькою мовою була наймізерніша, але він був певен, що всі парафіяни вважали, ніби він знає і грецьку, і давньоєврейську. А тепер… Чи не признатися? А може, просто вдати, немовби він читає? Раптом він відчув якийсь дивний доторк до потилиці. Він спробував поворохнути головою, але йому чинили непоборний опір. Немов чиясь важка, тверда рука схопила йому голову і безжально притискає її до столу.

— Не ворушіться, мої любі, — прошепотів чийсь голос, — або я розтрощу вам голови!

Містер Бантінг глянув на Касове обличчя, що було зовсім близько від його власного, і побачив на ньому відбиття власного свого жаского подиву.

— Я дуже шкодую, що мушу повестися з вами так брутально, — сказав Голос, — але нічого не поробиш. Відколи це ви навчилися нишпорити в приватних записках дослідників? — додав Голос, і два підборіддя водночас ударилися об стіл, і клацнули чотири ряди зубів. — Відколи це ви навчилися вдиратись до приватного помешкання людини, що опинилася в біді? — і потрус повторився.