Страница 114 из 128
Двері лабораторії знову ковзнули вбік, пропускаючи кількох чоловік. Всі вони шанобливо віталися з професором, з цікавістю поглядали на мене, особливо єдина серед них жінка років двадцяти семи, фарбована блондинка з маленьким невинно-ображеним ротиком. У неї була хвора печінка, а в лівій легені затемнення.
— Наш новий співробітник, — відрекомендував мене професор.
Довелося по черзі потиснути їм руки — великі, маленькі, м’які, жорсткі, теплі, холодні,вислухати від кожного кілька традиційних у таких випадках слів.
Після церемонії знайомства професор вивів мене з лабораторії. Ми пішли в корпус, де містилися жилі кімнати для співробітників і де на мене чекав Нік. Але, доїхавши зі мною на ескалаторі до коридора, що з’єднував два корпуси, професор згадав, що йому треба заглянути ще в одну лабораторію, і розпрощався.
Вигляд у Ніка був кепський. Його великі дужі руки втомлено лежали на столі. Біовипромінювання навколо голови злиняло до блідо-жовтого кольору.
Я порадив йому добре відпочити, сказавши, що обійдусь поки що без його послуг. Він ворухнув розсіченою бровою, звів на мене світлі почервонілі очі.
— Гарна ви людина, док, тільки…
— …дивна і наче не від світу цього, — закінчив я за нього фразу, що вже визріла в його мозку.
Він здивовано розширив очі:
— Можна подумати, що ви читаєте думки, док. Виходить, мозок свій слід тримати на замку. Ще тільки цього й бракувало.
— А як поживають наші підопічні, імпуни? Теж, певно, втомлюються тут з незвички?
Мені не сподобалася його посмішка.
— Ні, вони майже не втомлюються.
— Хотілося б їх побачити.
— Вони працюють і живуть в іншому корпусі. Номер три.
— Гаразд, відпочивайте, — сказав я. — Не буду заважати.
Коридор був безлюдний. Рішення сформувалося відразу.
Я не чітко уявляв собі схему міжкорпусних коридорів. Ще коли ми йшли сюди вперше, помітив, що всі корпуси з’єднані поміж собою. Отже, якщо наш — номер один, а лабораторний — номер два, то з нього мусить бути вихід у корпус номер три. Вже знайомий ескалатор привіз мене в лабораторний корпус. Тут мені пощастило: я зустрів жінку, з якою мене недавно знайомив професор, і спитав у неї, як пройти в третій корпус.
— До віварію? Ми буваємо там надзвичайно рідко. Та й навіщо туди ходити? Можете замовити будь-який матеріал, і вам його доставлять у лабораторію.
— Мені треба відвідати своїх друзів. Вони там працюють.
— У вас там друзі? — Вона глянула на мене здивовано, майже злякано.
— Саме так. Як туди пройти?
— Треба спуститися на ліфті в цокольний поверх. Звідти в третій корпус веде підземний коридор, але…
— Дуже вам вдячний, — я швидко пішов до ліфта, не дослухавши пояснень.
За кілька хвилин ескалаторна доріжка привезла мене в третій корпус. Ще здалеку мої органи нюху відчули неприємний запах гнилого м’яса, крові, гострі запахи немитої шерсті тварин. Я зійшов з ескалаторної доріжки перед ліфтом. Навмання натиснув кнопку дев’ятого поверху. Ліфт тут працював не тихо, як у першому і другому корпусах, а трохи деренчав. Крізь деренчання до мене долинули приглушені вищання, рик. Вийшовши з ліфта, я опинився в довгому коридорі. В нього виходило багато дверей. Деякі з них були наполовину заґратовані. Заглянувши в них, я побачив собак, вовків, мавп. Але найбільше тут було шимпанзе та гамадрилів. Від їхнього лементу закладало вуха. Доводилося вмикати додаткові звукові фільтри.
Та ось двері з ґратами закінчились. Далі видно було інші — суцільні, вузькі. Мені здалося, що я чую людські голоси, стогін.
— Що ви тут робите? — пролунав за спиною здивований окрик.
Я обернувся і побачив здоровенного молодика з автоматом, який поспішав до мене. Він зупинився переді мною.
— Шукаю своїх друзів, — відповів я, не розуміючи причини його стривоженості.
У цей час з того боку, де був ліфт, почулося рипіння черевиків, і я побачив професора. Він захекався і насилу говорив, пояснюючи охоронцю:
— Це моя людина. Він потрапив сюди помилково.
— Чому помилково? Хіба імпуни не тут? — здивувався я.
— Зараз вони в іншому місці. Ходімо, я вам усе поясню.
Він підхопив мене під лікоть і потягнув до ліфта. Ідучи з ним, я думав про досліди на ІСЕУ, які мені необхідно закінчити. Але й доля імпунів уже почала непокоїти мене.
Одну за одною я вставляв касети зі зразками в камеру ІСЕУ, і промінь змінював колір, іноді різко, іноді — майже непомітно. Але щоразу, коли в досліджуваній речовині була частка органіки, ІСЕУ чітко розрізняв її. Блідо-сірий або жовто-сірий промінь одразу фарбувався в зелені, сині або червоні тона.
Я досліджував різні клітинні структури й компоненти, проводив дуже складну класифікацію і тепер намагався спростити її. Вставив у касету пробірку з кристалізованим вірусом. У такому вигляді вірус міг перебувати протягом століть майже в будь-якому середовищі, можливо, навіть у космічному просторі в складі метеоритної речовини.
Я вставив нову касету в ІСЕУ — і виник темно-сірий з голубим відтінком промінь. За моєю класифікацією це свідчило, що досліджується нежива речовина з елементами органіки. Потім, вийнявши касету, я подіяв на вірус кислотними залишками і помістив пробірку в термостат. Застосував стимуляцію електричним струмом, щоб підсилити процес декристалізації.
І коли після обробки я помістив ту саму касету в камеру ІСЕУ, сталося диво: на екрані з’явився зелений з рожевим відтінком промінь — промінь життя.
ІСЕУ підтвердив, що вірус — єдина з істот — міг бути живим і неживим, залежно від фази розвитку. Нарешті в мене з’явився необхідний доказ — ключик до сейфа життя. Вірус одночасно є представником живої і неживої природи.
Тепер, після серії дослідів, я міг сказати професору цілком певно, що гіпотеза про походження вірусу як колишнього клітинного компоненту помилкова; що вірус та інші живі структури, — якісь істоти-речовини, — виникли до появи клітини; що вони були однією з ланок у ланцюжку переходу від неживого до живого. Я думав і про величезні маси водоростей, які об’єдналися в “чудовисько”, в якусь живу комету, і знайшов для них місце в своїй класифікації. Це було ще одним підтвердженням її правильності. Отже, розподіл умовний? Зокрема й головний розподіл? Отже, і такі різкі переходи в організації речовини, як ті, що їх називають смертю, не є “фатальною межею”? В природі вони переходять одне в одне, як світло і темрява, як звук і тиша. Це просто переходи від одної структури до іншої, від одного стану до іншого. Рівняння виходило величезним, складалося з багатьох тисяч величин, але його можна було скорочувати за рахунок частин, які повторюються. Раптом я згадав поетичну фразу і мимохіть подумав, що мова поезії буває такою ж точною, як мова математики. Фраза звучала так:
Життя починається із заперечення смерті
І стверджується, стверджуючи себе.
Про це ж говорила і початкова частина рівняння. Дальша його частина відповідає закінченню поетичної фрази:
Смерть починається запереченням життя
І, заперечуючи все, заперечує себе…
Тепер належало зробити ще одну перевірку — цього разу досить болючу, бо вона мала підтвердити або перекреслити мої здогади про таємницю мого походження. Але, може, не варто за неї братися? Може, не треба зайвих страждань? Адже після переходу межі назад шляху не буде. Чимало цінностей одержить для мене іншу вартість, явища змінять акценти. Я не зможу зостатися колишнім, зберегти колишні стосунки з дорогими мені людьми. Багато чого зміниться в моєму світі, в моєму особистому всесвіті, який мені, як і кожній істоті, здається незмірно важливішим, ніж існуючий єдиний всесвіт, в якому живемо всі ми. Здається… Тільки здається… Але якщо я зруйную його…
І все-таки… Я вигвинтив два гвинти і витягнув направляючу втулку з камери ІСЕУ. Тепер камера стала набагато просторішою. Тоді вже без вагань я вставив у неї власний палець, а другою рукою натиснув на кнопку пуску.