Страница 9 из 17
“Гера-14”
— Вгвинчуємося у невідомість, — сказав Клименко, зайшовши до салону.
Він довго не зважувався перейти на автоматичне керування кораблем, а коли й робив контрольні спроби — сам вивіряв курс, впевнювався, що все йде гаразд.
— Між кораблем і вогняним сузір’ям пояса відбулося зчеплення. Таке враження, що “Беркут” не рухається. — Житник, як і командир, теж ні на мить не відходив від спостережної апаратури.
— Але ж прилади фіксують нормальний політ, — заперечив Климено. — Ми починаємо креслити перший виток спіралі довкола планети.
— Перший? — запитав біохімік Борис Вєтров. — Ми будемо кружляти довкола неї супутником?
— Спіралеподібний політ, — відповів Клименко, — дасть можливість, на мою думку, краще вести космічну рекогносцировку, пересвідчитися: пояс Стрефорда — суцільне кільце чи захисний щит.
— Поки що ми рухаємося разом з вогняними ромбами, — сказав Житник.
— Ти впевнився остаточно? — запитав Клименко.
— Я спостерігав крізь оптичні прилади заднього відсіку. Спрямовував їх до планети під різними кутами. Вогні лише з правого боку. Якщо політ триває, то ми утримуємося на однаковій постійній відстані від планети. Пояс, власне, не пояс, а ланцюг вогнів, що рухається разом з кораблем.
— Отже, планети нам не побачити, — запитав чи ствердив біохімік. — І пояс Стрефорда — це просто захисний щит планети Надія. Щит, якого не пробити нашому “Беркутові”. Хто підняв цей щит? Чия рука водить ним довкола планети, немов антеною радара?
Троє астронавтів довго мовчали.
Клименко помітив, як спрацював автоматичний сигнал — провісник аварії: апаратура зв’язку із Землею не діє.
Всі троє кілька годин оглядали теле— і радіоприлади, не знаходячи ніяких пошкоджень, гублячись у здогадах про можливі причини несподіваної ситуації. А корабель і ромби вогнів, з’єднані невідомою силою, пливли у космічній безвісті, накручували невидиму спіраль тривожної дороги астронавтів. Дороги, де у супутниках були далекі зорі, чужі планети, таємничі вогні пояса Стрефорда і відтепер — самотність. Цілковита самотність трьох посланців Землі…
У Центрі керування польотом була ввімкнена додаткова апаратура для прослуховування космосу.
Ретрансляційні прилади на станціях спостереження вперто німували. Власне, вони доносили віддавна знайомі космічні шуми, атмосферні розряди, але голосу “Беркута” ніхто не чув…
Яремчук не вдавався до розмов, наказів, прохань. Напруження завжди мобілізовує, люди стають зібранішими, потреба в нагадуваннях, які за звичайних обставин іноді необхідні, відпадає. Він не бачив, де і яку вказівку може дати. Зосереджені співробітники неквапливими рухами наче підкреслювали впевненість, акуратність, точність при виконанні своїх обов’язків, і йому залишалося чекати, коли хтось із них скаже… Він намагався вивільнити думку із лещат непоправного лиха. Він не знав, що скаже хтось із його співробітників, але готувався до найстрашнішого. Ні, співробітники не скажуть нічого доти, доки мовчатиме космос. Бо вони — люди науки — вірять не інтуїції, а експериментам. Приходили Стрепетов і Саврюк. Теж мовчали… Яремчук не міг далі опиратися втомі. Нервове збудження остаточно виснажило його. Поклав голову на кулак, затиснувши між пальцями червоний олівець.
…Він зупинився над стрімким звором у Карпатах, спершись на бамбукові палиці. У глибокій ущелині сніг здавався не білим, а голубим. З’їхати вниз на лижах було б безглуздям. Яремчук обернувся назад — чорна-чорна лижня петляла між соснами. Він глянув угору — і враз біле сонце впало на верховіття, боляче запекло в очах і він звалився в ущелину. Свідомість верталася довго. Ледь-ледь вловлював людські голоси. Хтось кликав його на ім’я, але озватися не міг, нестерпно боліла права рука, напевно, зламав. Коли ж нарешті розплющив очі, побачив радісні обличчя колег.
— “Беркут” вийшов на зв’язок! Клименко просить вас.
Яремчукові важко було підвестися з-за столу. Товариші підвели його до апарата зв’язку, і Андрій Степанович уривчасто сказав:
— Дякую, хлопці. Завертайте на базу “Гера-14”. Одночасно Ярослав Демченко сповіщав із обсерваторі? про появу спалахів.
— Чому на “Геру”? — запитав біохімік командира корабля.
— Так вирішив центр. — Клименко імітував заклопотаність, хоч радість повернення, зв’язку із Землею притлумлювала інші почуття. — Яремчук не давав пояснення.
— Очевидно, для перепочинку, — сказав Житник. — Там порадяться, посперечаються і вирішать — треба йти на повторний обліт.
— Що ж, ми готові, — відповів командир. — Готові, Борисе?
— Як завжди. Тепер втрата зв’язку принаймні не лякатиме. Чорт візьми, він припинився, коли ми були з протилежного боку планети. І ретрансляційні станції не допомогли. Невже вогняний щит, опинившись між кораблем і Землею, став перешкодою? Як собі хочете, а я твердо переконаний: тим щитом водить рука тих, до кого ми необачно напрошуємося в гості.
— Невже їм з такими можливостями бракує глузду продемонструвати свою гостинність? — висловив подив Житник.
— А вони надають перевагу не ввічливості, а відвертості. Не хочуть непроханих гостей, — сказав Клименко. — Тим більше що, можливо, ми не єдині їхні сусіди по всесвіту. І пускають на поріг бажаних.
— Земляни сотні літ чекають і шукають зустрічі з космічними друзями, а тут… — біохімік Вєтров невдоволено прицмокнув язиком.
— Ми, як космічні діти, тягнемося до дорослих, — продовжував Клименко, — а дорослі стоять збоку, їм цікаво спостерігати за дитячими розвагами, силкуваннями.
— Проте дорослі вчасно подають руку, допомагають ходити, пізнавати світ, вчать, — заперечив Житник.
— Тут, гадаю, інше, — додав Вєтров. — Ми на Землі втратили і втрачаємо багато неповторних цінностей. Особливо у природі. Отож і створюємо різні заповідники з рідкісною фауною і флорою. Всесвіт, напевне, теж втрачає багато неповторного. І, можливо, Земля, як вважали фантасти, вже стала теж заповідником для тих, хто раніше освоївся в космосі. Вони не хочуть зблизитися з нами, щоб Земля мала свій природний розвиток.
— Не осягнеш, чого тут більше — гуманності, жорстокості, — промовив Житник.
— Треба бути справедливими: людина теж не осягнула себе до кінця, — сказав Клименко. — Літає у всесвіті і повзає на колінах, лягає ниць, згрібаючи каміння для пам’ятника на Землі, гине за друга і зловтішається чужою невдачею, осуджує негідні вчинки, а сама повторює їх. Мені розповідав дідусь, як під час Вітчизняної війни у Кримських горах заблукало кілька коней. Минули роки — і там уже кочував табун прудконогих мустангів. У тих, кому вдавалося бачити, як стрімко проносився він, — завмирало серце. Воля, вітер, жага, простору… Але знайшлися й ті, хто шанував себе за вміння підстрелити мустанга.
— Людина полювала ще в печерну добу і досі не позбулася цих інстинктів, — зауважив біохімік. — Ми теж, як мустанги, заблукали у всесвіті. Проте за нами не полювали— од нас відгородилися вогняним щитом.
— Можливо, це один із видів сучасного гуманного полювання, — сказав Житник. — Полюють за птахами і тваринами для зоопарків, за рибами для морських акваріумів. Полюють не вбиваючи. І ми поплавали в космічному акваріумі, наткнувшись на заборонену зону. А за нами вдоволено спостерігали гуманні мисливці. Тепер живі-здорові повертаємося на “Геру-14”…
Комфорт на “Гері-14” перевершив усі сподівання астронавтів.
— Курорт. Санаторій. Піцунда. Гагра. — Троє наче змагалися у характеристиках того, що постало перед ними. Земна природа, земний клімат. Слава творцям космічних баз відпочинку!
— Чи не навідуються, бува, сюди ті, котрі з щитом? — сміявся Клименко. — Якщо ні, їхній інтелект, треба піддати сумніву.
— Думаю, згодом такі бази заселятимуть туристи, — сказав Житник. — Космічна подорож плюс умови незгірш земних…
— Умови вони змінять, — втрутився Вєтров. — Уміють це робити дуже швидко. Натреновані на маршрутах рідної планети.
Поволі настрій астронавтів ставав елегійним, згадали, що тут до них побував екіпаж “Сфінкса”. І тут обірвалося життя командира корабля Джона Стрефорда. На одних дверях була табличка, певне, залишена друзями Джона: “Кімната Дж. Стрефорда”. Знявши шоломи, астронавти мовчки зайшли до кімнати. Невелика за розмірами, вона нагадувала номер фешенебельного готелю. Ніяких речей Стрефорда не було. Завбачливі друзі Пітер Крік і Чарлі Свенсон, мабуть, одразу врахували не тільки бажання рідних командира, а й працівників музею…