Полювання на мустангів

Хлопець зрозумів це, хоча й продовжував пересувати по дошці свого короля, який не міг уникнути шаха. Зрештою він забрав-таки чорну туру, а батько стомлено усміхнувся: “Бачиш, сину, у шаховій грі діє дивний — чи, може, й справедливий — закон. Коли король сам змушений іти на смерть, залишившись без будь-яких шансів і можливостей, навіть суперник не вважає це за власну перемогу. Інша річ, коли короля переслідують, а він, шукаючи захисту або намагаючись врятуватися втечею, все ж потрапляє у пастку. Ти, сину, зіграв сьогодні свою найкращу партію. І не страждай, що очікуваний успіх зник, мов привид. Відтепер ти сміливо зустрічайся із сильнішими партнерами. Мого арсеналу вже замало, щоб допомогти у твоєму шаховому озброєнні…”

Спогади обірвалися, і Чемпіон несподівано виявив, що позиція на шахівниці дуже нагадує закінчення тієї давньої партії, проведеної з батьком. І Шаген зараз спраглий перемоги, як колись він сам. Чемпіон жертвує слона… Шаген блискавично бере… Хід конем — і негайно хід у відповідь. Тоді Чемпіон наближає свою останню туру до білого короля й оголошує шах… І знову шах… Вічний шах!..

Розгублений Шаген наче закляк, втупившись у шахівницю. Грізну силу являли білі фігури. Проте суворий закон гри позбавляв Шагена звання переможця.

…Чемпіон з’явився у фойє, де його одразу помітили Маргет і Тімонен.

— Давай підійдемо, — сказала дівчина. — Ми ж знайомі.

— І ви… були в залі? — Чемпіон затримав погляд на Маргет. — Я, певне, розчарував і вас, і Тімонена. Цей електронний геній був справді близький до перемоги…

— Не треба про гру, — попросила дівчина. Але Тімонен, за звичкою репортера, запитав:

— Ви знаєте, де він припустився помилки?

— Був момент, коли я вже хотів визнати поразку, — сказав Чемпіон. — Де він припустився помилки… Ні, Шаген діяв рішуче і логічно. Логічно… Розумієте, в останню мить мені допоміг спогад з дитинства…

— Отже, почуття для шахіста… — пожвавішав Тімонен.

— Не треба ні про логіку, ні про почуття, — знову втрутилася Маргет. — Ти ж не збирався писати репортаж про цю зустріч. І взагалі хотів піти з журналістики…

— Так, Маргет, і тепер мені буде легше це зробити. Спокійніше, Бо залишається віра в людей.

— Ходімте до мене, — раптом сказала дівчина. Чемпіон і Тімонен переглянулись між собою. — Я дуже прошу. І батькові буде приємно… Не відмовляйтеся, будь ласка.

А в цей час до головного редактора газети, де працював Тімонен, дзвонили з Інституту космічної навігації. Обговорювалася кандидатура кореспондента, котрий міг би взяти участь у тримісячній космічній подорожі. Головний назвав Тімонена.

ДАРИНІЯ

Вони зупинилися за кілька метрів од нього. Схвильований Бенкс гарячково намагався вгадати, звідки гості. Із Землі? Чи, можливо, з іншої планети? Невпевненими рухами показував, що можна зняти скафандри. Нарешті один із них підступив ближче, і одяг космонавта впав під ноги. Бенкс здригнувся, побачивши обличчя юнака. Той усміхався блакитними очима, простягаючи руку:

— Вітаю вас, містере Бенкс!

…Сиділи на березі неширокої річки, і Майкл Роуз не міг повірити: хіба це справді далека загадкова Даринія? Хіба він справді здійснив міжзоряну подорож? Ні, скоріше зійшов з поїзда на тихій станції і пішки дістався рідної ферми в Огайо. Вона десь недалеко, за цією річкою. Отак студентом приїздив на літні канікули і, бувало, по кілька годин замріяно просиджував з вудочкою сам а чи в сусідстві сеньйора Мартіні. То невже перед ним легендарний живий космонавт Річард Бенкс, а не огайський рибалка?

— Неймовірно, що ви — це ви… — Майкл вдихнув глибоко, на повні груди. — На подвір’ї центру встановлено пам’ятник вам і вашим друзям, Стенлі Гріффіту. Перед польотом ми довго стояли там мовчки.

— Пам’ятник мертвим і живим. Поруч. — Бенкс переживав зустріч інакше, ніж сподівався. Приречений на чекання, він був переконаний, що зустріч все-таки відбудеться. Тільки наслідки ніяк не міг передбачити. Тепер він мав багато розповісти і пояснити. Однак певності не було, чи правильно сприйматиметься його зізнання, оцінка подій, що відбулися. Бо тлумачити все можна по-різному — як виправдання, каяття або ж утвердження власних чеснот. “Ні, хай послухає мій перший гість правдиву розповідь. Не розповідь, а сповідь. І судить, як підкаже сумління”.

— А може, Майкл, краще бути пам’ятником? З ознаками людської подоби, але без думок, рухів, без вчинків, що приносять втіху і страждання.

Роуз здивоване, перевів погляд від річки на Бенкса. Не розумів, до чого мова.

— Я теж нагадував тут пам’ятник. На чужій планеті, де природа така ж? Як і на Землі. Тільки планета чомусь незаселена. А може, й заселена розумними істотами десь в інших місцях, не знаю. Бо я не зважувався, та й не хотів нікуди мандрувати звідси. Часом здавалося, що мене не послано в космос, а виштовхнуто силоміць…

— Ви не хотіли летіти?! — Майкл вп’явся очима в обличчя спохмурнілого Бенкса.

— Зовсім інше. Політ відбувся з волі незвичайної людини, але не з прикусу, ні. Однак із польотом не треба було поспішати. Лише двоє сумнівалися в його успішному завершенні — сам головний конструктор і я.

— Сумнівалися? Але ж Стенлі Гріффіт…

— Геніальна людина. Проте і в генія, виявляється, обмежені можливості. Ось хоч би й нестача часу. Гріффіт не відклав польоту, бо хотів померти зі славою, яку він заслужив. А причини для вагання були. Спроектовані двигуни не могли витримати перевантаження на зворотному шляху. Сумніви, на жаль, підтвердилися.

— І ви…

— І я все-таки полетів.

— Свідомо пішли на злочин…

— Що ж, звинувачення перше. Не безпідставне. У мене немає адвокатів. Тоді хоч вислухайте до кінця.

Напередодні польоту я залишився наодинці з Гріффітом у його кабінеті.

— Ми не можемо йти на зближення з іншими цивілізаціями, доки самі почуватимемося егоїстами і самолюбцями, — кинув я докір шефові.

— А саме прагнення полетіти першими на нову планету вже не егоїзм?

Я відчував, що шеф говорить непереконливо, щось не те, але для заперечення не знаходив достатніх аргументів. Сам губився у протиріччях.

— Мені нелегко розлучатися з тобою, — продовжував тим часом Гріффіт. — Ти один справжній учений. Нас буде двоє. Я — тут, ти — там.

— А жертви?

— Що жертви? Ми посилаємо трьох: тебе, пілота і асистента. Пілот і асистент морально готові до смерті. Вони сказали про це. Пам’ятаєш засідання великої ради? Голова комісії по підготовці польоту теж не впевнений у щасливому закінченні. Але я переконав усіх. Мені повірили.

— На жаль…

— Чому на жаль? Мій егоїзм, як ти кажеш, не такий страшний. Життя тобі гарантовано. А пілот і асистент у будь-якому випадку обезсмертять своє ім’я.

— Ви теж…

— І я. І ти. Я тридцять років чекав цього дня. Відколи молодим професором переступив поріг Інституту космічних польотів.

Гріффіт підвівся з крісла, підійшов до вікна. Він уже не обмацував мене блискучим гострим поглядом, а говорив кудись у простір. Його білі руки, сухі, старечі, зовсім не випещені, довгими пальцями вп’ялися у віконну раму. Мимоволі я подумав про орла, приборканого в клітці. Цієї миті я не бачив Гріффітових очей, але чув голос, від якого ставало моторошно.

— Поріг інституту… Тоді я піднімався мармуровими східцями до широчезних дверей і серце моє билося в грудях як дзвін. Ні, не від швидкої ходьби. Я не поспішав. Я лічив кожен свій крок і повторював одне: “Батьку, твій син іде до вершини слави. Клянусь тобі, батьку, що досягну її. Я вже в дорозі…”

У тебе нема рідних, Річарде. І я не знаю, чи клявся ти кому-небудь досягти мети. А мене супроводжував батьків наказ і заповіт. Бо батько першим повірив мені. Мій батько… Гадаєш, Річарде, він був сенатором? Мільйонером? Губернатором штату? Ні, він був звичайнісіньким автомеханіком. Коли в семирічному віці я з автомобільного мотлоху змайстрував оригінальну, хоч і нескладну машину, батько вперше за цілісінький день жодного разу не гримнув на мене за те, що я погано допомагаю в гаражі. А ввечері він сказав матері: “Хлопцеві треба вчитися”.