Полювання на мустангів

Дівчина кивнула головою і швидко сховалася за дверима хижі.

— Росте без матері, — сумно мовив Валлі Уллах. — Важко їй. Чанда хоче одружитися, каже, що сестрі тоді буде легше. Хай би одружувався. Тільки зрадив хлопцеві глузд. Затявся зганьбити честь сім’ї і жителів Аш мака. Розсуди, Ранадіве. Він покохав дівчину з сім’ї, ще приїхала до нас з Паталіпутри — столиці наших ворогів

— Колишніх ворогів, — усміхнувшись, сказав Ранадів

— Авжеж, — погодився Уллах. — Але чи може вчорашній ворог сьогодні стати другом? Чи можу я приймати в себе, цілувати, сидіти поруч, жити разом з убивцями мого батька й брата? Ні, Ранадіве. Навіть на тілі залишаються сліди від ран, а в серці рани не заживають, кривавляться, печуть боляче, нестерпно. Любов до чужої дівчини засліпила Чанду.

— Розсудливий Валлі Уллах! А чи не засліплює й тебе давня ненависть до жителів Гупти? Ти не лікуєш, а ятриш свої рани. Ти мав би радіти мирові й любові, що єднає людей. Війни звеличують переможців ціною крові і горя інших, любов же звеличує всіх, приносить не сльози, а радість.

— Але ж на моїх очах ще не висохли сльози тяжкої втрати, — з гіркотою кинув старий.

— Щастя сина висушить їх, — сказав Ранадів. — Якщо, звичайно, ти бажаєш щастя синові.

— Ти, хто набирався мудрості в різних краях і державах, вважаєш, що батьки повинні поступатися дітям?

— Батьки мусять розуміти дітей, а діти — батьків. Не гнів, а любов допомагає найсправедливіше судити про людські вчинки і діяння. Ти, Валлі, змучений давнім горем, не хочеш зійти з тієї стежки, де воно спіткало тебе. Ти оглядаєшся довкола зацькованим звіром, що ладен мстити не тільки мисливцеві, а й сумирному пастухові. В батьках коханої твого сина ти вбачаєш своїх ворогів, убивць. І лише тому, що вони прибули в Ашмака з Паталіпутри. А син хоче ступити на іншу стежку, де ходять люди доброзичливі, незлостиві. Тож не тримай його за руку, не використовуй батьківське право не з честю. Інакше тебе не обминуть страждання рідного сина, і потім ти клястимеш себе…

— Ти, Ранадіве, хочеш примирити мене із сином. А чи не краще було б, щоб Чанда не перечив і слухався мене, щоб поважав батька і виконував його волю?

— Твоя ненависть до тих, з ким ворогував колись Декан, має поступитися любові Чанди. І тоді він поважатиме тебе не менше, ніж досі. Що може бути важливіше сімейної згоди і миру між Деканом та Гуптою? У тебе було довге життя, Валлі Уллах. Передай дітям добро душі своєї, а не власний гнів. Бо гнів породжує лише гнів…

За розмовою Валлі Уллах і Ранадів не помічали, що Лейлі вже давно стоїть під пальмою, не зважуючись подати голос. Дівчина надто поважала батька і жодного разу не засумнівалася у справедливості його вчинків. Вона завжди слухалася батька й старших братів і як винагороду мала любов і повагу рідних. То тільки останнім часом з’явилася незлагода в сім’ї. Лейлі боліла душа, вона плакала потай, бо не знала, як примирити батька і брата. Звичайно ж, в усьому винен Чанда, він покохав дівчину з чужого і ворожого роду. Чанда не знатиме щастя, коли йде наперекір своїм рідним. А Брахма мовчить, не перечить батькові і вголос не підтримує брата. Може, вони заодно? Тільки до чого веде цей подорожній? Правий не батько, а Чанда? Але ж Валлі Уллах сам давав розумні поради не одному жителеві Ашмака. Лейлі пишалася з того. Тепер вона бачить по обличчю старого батька, як тяжко й розпачливо йому, хоча подорожній і намагається говорити лагідно. Проте слова боляче торкаються серця, породжують сумніви. Батько вже не так упевнено засуджує наміри Чанди. Він завагався, як ото колись з малою Лейлі на руках.

Дівчина пам’ятає страшну зливу, після якої загинули дерева, утворилися нові ріки і вони з батьком не могли дістатися додому. Вечоріло, здавалося, злива повториться, тоді вже напевне… У батькових очах не було страху, але вони горіли дивним вогнем. Мала Лейлі тремтіла, мов у пропасниці, з переляку чи від хвороби, а Валлі Уллах, сновигав по берегу, шукаючи броду. Нарешті він підняв Лейлі над головою і ступив у розбурхану воду. Дівчинка тремтіла зраненим пташеням, хотіла крикнути: “Батьку, назад!” Проте не стачало їй сили. Батько йшов, міцно стискаючи Лейлі, ставало все глибше й глибше, але він не вертався. Коли ж хвиля плеснула на її ноги, вона здригнулася і завмерла: голова батька зникла під водою, але він ішов, тримаючи доньку на піднятих руках. Лейлі вже пливла захлинаючись. Ніби мертву, виніс її батько на берег, притис до грудей і побіг мов несамовитий…

Лейлі здригнулася, почувши батьків голос:

— Вже маємо обід, дочко? Неси сюди, у затишок. Будемо частувати гостя на свіжому повітрі.

Їли мовчки, наче забули початок розмови.

— Пекуче сонце уповільнює мою мандрівку, — нарешті озвався Ранадів, витираючи спітніле чоло.

— Сонце дарує нам радість життя, — сказав Валлі Уллах. — Де ти був, Ранадіве, коли голова Раху наздогнала Сонце?

— Стояв збоку дороги і думав про Аріабхату,[1] — відповів подорожній.

— Про якого Аріабхату?

— Аріабхату з вашого Ашмака. Я думав про нього й сьогодні, коли слухав тебе. За чварами і війною між Даканом і Гуптою ніхто не зацікавився Аріабхатою. А саме він уславить навіки своє ім’я і твою землю Ашмака, прозірливий Валлі Уллах. Він — найученіша людина серед вас. Зустрівся б ти з ним — і зрозумів, що не демон Раху переслідує Сонце.

— Не демон Раху?! Що ти говориш, Ранадіве? Ти, мабуть, забув священне письмо?

— Демон Раху… демон Раху, — спокійно мовив подорожній. — Я чув, як повторювали ці слова перелякані люди, коли серед білого дня стало зникати Сонце і з’явилися зорі, мов уночі. Коли ж поступово сповзала тінь, усі знову раділи Сонцю і вславляли бога Вишну.

— Дивна мова твоя, Ранадіве. Ти знаєш якусь таємницю зникнення Сонця? Але ж священне письмо… І я, і діти мої — сини Чанда і Брахма, дочка Лейлі, всі жителі Ашмака можуть розповісти, чому пропадає Сонце. Ти не вчився грамоти, Ранадіве? Однак ти з дитинства мав слухати жерців-брахманів. Лейлі, підійди ближче, — обернувся Валлі Уллах до дочки і, вже звертаючись до подорожнього, пояснив: — Лейлі як рідну люблять у сім’ї жерця Пусалкара. Лейлі переповідає мені все, чому навчає її освічений Пусалкар. Ці знання — із древніх і мудрих книг. Можливо, Ранадіве, й ти, як я, ніколи не тримав тих книг у руках? Розкажи нам, Лейлі, про демона Раху.

Дівчлна подивилася в небо, ніби переконуючись, чи є Сонце, потім перевела погляд на батька, подорожнього. Вона любила розповідати братам і батькові цікаві історії із священного письма. Однак сьогодні її слухатиме незнайомець, котрий насмілився перечити батькові і, певне ж, знає щось таке, що невідомо іншим. Можливо, навіть самому Пусалкару. Але ні, для Пусалкара немає таємниць. Ще ніколи жрець не залишав без відповіді будь-яке запитання Лейлі. Батько й гість уже дивляться на Лейлі, і вона набирає рішучості в голосі:

— На найвищій горі Меру — центрі світу, зібралися боги з надією знайти амріту — напій вічного життя. Вони хотіли позбутися старіння і смерті, щоб перемогти своїх постійних ворогів — демонів-асурів. Всемогутній Вишну порадив їм укласти мир із асурами, бо тільки спільно можна зорати океан і добути там жадану амріту. Згоди було досягнуто, і почалася виснажлива праця. Знемагали боги й асури, прагнучи наповнити чашу амрітою.

Коли ж нарешті це вдалося зробити, асури жадібно кинулися скуштувати священного напою. Тільки Вишну, збагнувши, яке зло назавжди поглине світ, сховав неоціненний дарунок, а потім віддав його богам. Гнів асурів не знав меж — вони втратили надію на безсмертя. Проте один із них — хитрий демон Раху — все ж зумів ковтнути амріти, з’явившись в образі бога. Але Сонце і Місяць розгадали його підступний намір. Сповнений великого гніву, Вишну відрубав демону голову. І звалилося тіло асура з небес, лише голова залишилася безсмертною через той ковток амріти. Відтоді й літає в небі голова Раху, переслідує Сонце і Місяць, хоче помститися їм. І як тільки вона наздоганяє їх і ковтає, відбуваються сонячні і місячні затемнення…

1

Аріабхата — великий індійський астроном і математик, народився 476 року. Його іменем названо перший індійський штучний супутник, запущений з допомогою радянської ракети-носія.