Страница 76 из 77
Стосунки їхні стали короткими і холодними — нічого схожого на те, що було на базі. Наїс не йняла віри своєму осліпленню. Одного разу не стерпіла:
— Подумати тільки! І в цій шкаралупі мені сидіти рік за роком, зістаритись і померти? Поруч нікого… крім тебе!
Глянула на Гектора майже з відразою. Він згадав: на Землі сама можливість лишитися наодинці була щоразу щастям. І вперше подумав: а може, цей експромт з нею не такий уже і вдалий?
— “Консерви “Щастя”…
Наїс уже вмостилася під торшером з антенної стойки.
— Які консерви? Що ти верзнеш?
— Саме так. Слід було б написати на борту нашої бляшанки величезними літерами: “Консерви “Щастя”. Єдиний уцілілий, законсервований взірець земного щастя. Ніколи не думав, що чимось вирізнюсь… Моя люба, я завжди був людиною маси, одним з мільйонів. Але тепер я і ти — єдині… Ти рада?
Він запитував про це так часто, що Наїс безбарвним голосом звично відповідала: “Дуже”. Гектор знову підплив до фотометра, відвів важілець самописця. Датчик був з’єднаний із зумером — вони не повинні проспати кінець людства.
— Даремно викинув передавач…
— Дурниці. Він не розрахований на такі відстані. А нам потрібен кожен дециметр простору.
Їхнім щастям могла стати лише всесвітня загибель. Інакше вони будуть жорстоко, на багато років обдуреними “в’язнями, які добровільно посадили себе в сталеву камеру, приреченими їсти гидке желе з регенераційної установки й повільно божеволіти від монотонності й безцільності буття. Зумер, отже, мав ніби відізватися далекою луною ієрихонських труб. Але він мовчав.
Запитання: “Чи можна врятуватися за таких умов?”
З вітальні долинув слабенький писк. Гектор рвучко випростався, вслухаючись. Зумер… Зумер!
Наїс теж підхопилася. Штовхаючись, вони шукали виходу з алькова. Зумер пищав майже невпинно, а голка самописця судомно стрибала по паперовій стрічці. Вони припали до ілюмінатора.
— Бачу, бачу! — здавлено прошепотіла Наїс. — А ти казав, неможливо помітити без приладів…
Справді, на межі видимості вгадувалося найдрібніше тонке іскріння — там, у неймовірній далечині, дотлівала історія. Без них. Гектор зітхнув — уперше за час відльоту нарешті почувався впевненим. Наїс схлипувала, відвернувшись до стіни.
Знову Уокс, карточні фігури, німфа із світної вивіски — знайомі образи пішли по колу. Гектор спробував відволікатися — слід змінити дві секції в регенераційній… У щілину закритих жалюзі просвічувала самотня зірочка гострим, як докір, промінчиком. Уокс дивовижно неохайний для офіцера.
— Чому ви вирішили допомогти мені в цьому?
— Важливий кожен шанс, розумієте? А що коли ніякого іншого шансу немає? Тим паче, ви по-своєму ризикуєте…
— Зі мною все ясно. А ви самі не ризикнули б?
— У мене своя думка. Я ризикну розділити спільну; долю. Крім того, може, ще вдасться щось зробити…
— З цими вбивцями в парламентах?
— А що? Вони теж під прицілом…
Пам’ять підсувала одноманітний мотлох, позбавлений сенсу. Фальшстарт у пустелі, коли ракета переламувалась, ніби сигарета в гігантських пальцях… Наїс…
Але ж Наїс померла! Відтоді, як вона отруїлась, в супутнику стало надто багато місця. Іноді йому здавалося, цю вона ховається в сусідньому відсіку.
— Наїс!
Він кликав її, плаваючи по своїй в’язниці.
На перших порах Наїс говорила: уяви собі, у нас завжди буде сонячно! Потім почала все частіше закриватися від світла, ховалася в напівсутінках, днями відмовчувалася, очевидно, тоді в ній визрівало це рішення, вихід, який і на Землі не здавався особливо оригінальним. Наїс не змогла витримати далі. А не минуло ж і року!
Німфа, плавальний басейн, полігон. Неподалік троє солдатів вчаться вбивати з базуки. І спокійні слова з вуст огрядного літнього чоловіка:
— Завжди вважали, що найстрашніше — знищення міст, загибель мільйонів, радіація, зараження. Та це, виявляється, тільки прелюдія. Кінець світу загалом почнеться через два-три дні…
— Як?
— Лише тоді виникне пилова хмарність від вибухів і пожеж, затягне всю планету, настане ніч. Охопить сибірський холод. Бушмени не встигнуть загинути від радіації — замерзнуть. Австралійці теж…
Знову гримнула базука. На тлі сказаного вона — символ цнотливості.
— …Рослинність, тому що хмари не розвіються за місяць. Коли небо стане ясним, на нього вже нікому дивитись…
Тоді ж Сабіна спитала:
— Про що ти, Гекторе, весь час гомониш із ним? Можна подумати, приходиш сюди заради нього.
— Дурниці, спи…
Він обняв жінку, але ж це Наїс! Як же вона підвела…
Гектор, здригаючись, відкинув ковдру і навпомацки пірнув у морок “вітальні”. Припав до віконечка, вдарив щосили кулаком у стінку. Вінілова шкіра, поролон, сотопласт, алюміній, пінопласт, знову алюміній, скловата, бронезахист, термошар — консерви “Щастя”.
Консерви “Щастя” наближалися до Землі.
Лічильник відмітив радіацію за півмільйона кілометрів. Гектор стривожився: такого рівня він не чекав. Якщо радіація і далі зростатиме, то на Землі, очевидно, анітрохи не краще, ніж всередині реактора. Доведеться піти на другий виток… А це означало б лише одне — кінець, йому не протриматись у порожнечі ще стільки років.
Наприкінці дня радіація різко впала, прилад відзначив звичайний фон випромінювання. Гектор вдивлявся в кулю. Зовні все було на ній те саме: океани, зелень лісів… Ліси?
Він згадав: Бікіні вкрився рослинністю за нетривалий час після вибуху. І це його підбадьорило. Він зняв накривку навігаційної панелі і тремтячими руками заправив касету з програмою спуску…
За три дні до цього Гектор покінчив зі зброєю. Супутник мав п’ять бойових пострілів, їх годилося б зберегти на випадок зустрічі при підході з антисупутниками-автоматами. Але сідати з таким боєкомплектом було ще ризикованіше. Тому випалив їх у простір.
Заметався по відсіках, шукаючи комбінезон. Темряву за склом поступово змінювала глибока синява: запрацювали двигуни, його відчутно притиснуло до сидіння. Од хвилювання серце виривалося з грудей. Ілюмінатори затягла пелена іонізованого газу, крізь неї він побачив, як угору рвонулися перші пластівці хмар. Поштовх, ще поштовх… Парашути.
Гектор спробував підвестись, глянути назовні, проте тягар, від якого він відвик за роки невагомості, звалив на витертий лінолеум. Насилу встав і почалапав до перехідного шлюзу.
Люк не відчинявся з дня похорону Наїс. Він відгвинчував болти, ламаючи нігті.
Двоє дітей стояли біля закіптюженогоіциліндра, витріщившись на нього. Гектор відвернувся, щоб прогнати ману. Після смерті Наїс у нього часто виникали галюцинації, він не знав, як з ними боротися. Тут ніхто не міг вижити, крім трав і риб… Обережно ступив на землю і захитався від слабості. Відчув чиїсь руки, що підтримували, сахнувся, вдарився шоломом об корпус, упав…
…Побачив над собою обличчя Уокса. Гектора легко підкидало в підвісній койці, по світлій оббивці санітарної машини бігли відблиски від зустрічних автомобілів. Гектор заплющився. Він усе зрозумів, а тому не хотів нікого бачити, не хотів ні з ким говорити. І раптом рвучко повернувся до Уокса.
— Але ж вибухи були! Були!
— Я так і знав: це введе вас в оману. Це знищувалася зброя, яку не можна було використати мирним шляхом. У космосі, в зоні, вільній од польотів.
— Отже…
— Так. Криза показала: інакше не можна… Через місяць після вашого старту. Наїс…
Гектор не хотів говорити про Наїс.
Тепер йому нічого не хотілося. Коли ж його вкочували по пандусу до приземкуватого корпусу клініки, дивився на людей, що супроводжували його. Він збагнув: вони стали інакше жити. Гектор ще не міг зрозуміти, як саме, але зовсім інакше, ніж до його втечі. І вперше подумав: що його відчайдушна авантюра і виняткова невдача — дурниці, ніщо поряд з такою неосяжною перемогою.