Страница 62 из 70
— Пухлина в правій легені, дорогенький.
— У нього немає пухлини в правій легені.
— Можна подумати, голубчику, що у вас є рентгенівський апарат.
— У нього немає пухлини. Ви кажете неправду, — сказав я, розстібаючи ремні, що утримували Тагіра на столі.
Ховрах і його помічник намагалися перешкодити мені. Довелося легенько відштовхнути їх. Професор відлетів з один бік, його помічник — у другий. Ховрах, певно, вдарився, бо в його голосі додалося злості:
— Я вам усе поясню.
— Спочатку я вислухаю імпуна. Говори, Тагіре.
— Не вір їм, великий Дог. Обіцяли багато платити. Нічого не платили. Годували добре. Але нам було тісно, нічим дихати. Хижа маленька, а нас багато. Кололи Наруї товстою голкою — він захворів. Понесли його геть, сказали — вилікують. Він не повернувся. Потім кололи Суена. Теж захворів. Забрали — він зник. Потім Усаїна. Не повернувся. Тепер — мене. Недобрі, лихі боги…
— Не слухайте цього дикуна, — зневажливо кинув професор. — Серед них починалась епідемія. Довелося негайно лікувати.
— Природний матеріал для чистих дослідів? Так ви це називаєте? — нагадав я.
Спираючись на мою руку, Тагір насилу підвівся зі столу.
— Ходімо до твоїх братів. Підемо звідси разом з ними, — запропонував я.
— Двері! — вигукнув Тагір.
Я обернувся. Двері нечутно ковзнули на своє місце, а за ними зникли Ховрах і його помічник. Тагір з жахом дивився на зачинені двері.
— Не хвилюйся, Тагіре, двері — не завада, — сказав я і подумав: завада зовсім не там, бідолашний мій друже, зовсім не там, де ти її бачиш. Завада — в моїх установках, у Програмі, створеній Михайлом Дмитровичем. Він давав мені читати багато книг. Але про це в них нічого не було. Він давав мені читати лише ті книги, які відповідали програмі навчання. Чому? Це знав тільки він. Викликати його по думкопроводу до Імпульсу-Виклику він заборонив.
— Ходімо! — сказав я Тагірові, першим підійшов до дверей і натис на них.
Двері вигнулись, затріщали. Десь пролунали дзвінки, завила сирена. Я збільшив зусилля — і виламав двері. В коридорі вже метушилися кілька охоронців з автоматами в руках, професор, Нік.
— Облиште, док, — благально сказав Нік. Він мав вигляд не такий, як завжди. Не лишилося навіть натяку на впевненість і спокій. Автомат ходором ходив у його руках. Він не хотів стріляти в мене.
— Я вам усе поясню, дорогенький, і ви зрозумієте, бо ви — справжній вчений, — забелькотів Ховрах.
— Уже чув: епідемія, ви хотіли їх врятувати, — відрізав я, не приховуючи іронії.
— Ні, вам я скажу правду, голубчику…
Я подивився в неспокійні очі-намистинки, заглянув у мозок. Важко було проаналізувати світні струмочки імпульсів. Ховрах гарячково шукав вихід із скрутного становища, витрачаючи на це всю енергію своїх “акумуляторів”.
— Негайно відведіть Тагіра до інших імпунів.
Тагір зіщулився, і я повернувся до нього:
— Вони не наважаться зробити тобі погано. Скоро побачимось.
Нік став так, щоб прикрити мене від охоронців.
— Я сам простежу, дорогенький, щоб Тагіра відвели до його родичів, не турбуйтеся. А потім прийду до вас, і ми поговоримо відверто…
Ховрах широким жестом, як люб’язний господар, запросив Тагіра пройти до другого корпусу.
— Я проведу вас, док, — запропонував Нік.
Ми пішли разом. Охоронці проводжали нас сторожкими поглядами. Я дуже добре пам’ятав про справу, яку треба завершити, перш ніж залишити лабораторії.
— Обставини можуть зламати будь-кого, док, — промовив Нік.
— Мені треба в лабораторію, — сказав я.
Він знизав плечима, ніби кажучи цим: робіть як знаєте. І швидко, розуміючи, що часу в нас обмаль, спробував напоумити мене:
— Даремно ви втручаєтеся в цю справу, док. Нікому нічим не зарадите, а собі зробите лихо. Вони вже викликали Кепа. Це найстрашніша людина, яку я зустрічав, хоча… також нещасний. Колись він поринув у науку. Про нього казали: рідкісний талант. Пророкували велике майбутнє. Таланту ж не виявилось. Ні крихти. А він уже звик до надій, які на нього покладали. Його почали цькувати — за все, в чому помилилися, чому заздрили. Скінчилося тим, що він озлобився на весь світ, а особливо на тих, кому, як він вважає, незаслужено пощастило народитися з іскрою божою. Ну а ненависть у нього, скажу я вам, док, — він мимоволі зіщулився, — холодна, обміркована. Він уміє чекати свого часу, як змія в схованці. Вас він вважає талановитим щасливчиком. Тому моя вам порада, док: зникніть з його шляху. Найкраще — негайно.
Хоч як дивно, Нік цілком щиро турбувався про мене. Половинки розсіченої брови танцювали — кожна сама по собі.
— Послухайте мене, док, ідіть звідси. Коли приїде Кеп, буде пізно. Він зробить вас “матеріалом для дослідів”… Ну, якщо не хочете йти один, я допоможу вам зв’язатися з імпунами. Підете з ними, так?
— Чому ви хочете врятувати мене?
— Це моя справа, док. Вважайте, що ви мені когось нагадали…
Я побачив, як змінився танець імпульсів на сірій речовині його мозку, вони замиготіли частіше у відділах зору, на мить там з’явилося й згасло зображення обличчя, схоже на обличчя Ніка, тільки значно молодше.
Коли б він знав, бідолашний, наскільки ми з ним не схожі! А втім, не більше, ніж з іншими… А коли б довідався? Чи хвилювався б і переживав за мене?
— Зважуйтесь, док.
— Уже зважився, друже.
Він здивовано глянув на мене, озирнувся, швидко засунув руку у кишеню і подав мені пістолет:
— Візьміть хоч це, док.
— Не треба.
— Це треба всім. Так, так, док, на жаль. У такому світі ми живемо. Це потрібніше, ніж хліб і вода, бо з його допомогою можна забрати або захистити і хліб, і воду. Я багато роздумую над цим, але виходу не бачу. Ви дуже добра людина, але ви нікому не допоможете без цього…
Він гірко усміхнувся і додав:
— Проте і з цим не допоможете. Та, можливо, хоч захистите себе або дорожче продасте своє життя. Словом, беріть.
Він мало не силою тицьнув мені в руку пістолет і, сказавши: “Я посторожую тут”, лишився в коридорі.
В лабораторії я дістав із стінної шафи-термостата кілька запаяних ампул з різними бактеріальними культурами. Перевірив їх своєю портативною ІСЕУ, записав показники в загальне рівняння. Ні, я не здивувався, коли побачив уже знайомий початок… Я святкував перемогу свого інтелекту, своєї інтуїції. Та чи не рано? Треба уточнити дані ще на багатьох рівняннях. Ці результати дуже важливі й для мене, і для Михайла Дмитровича, і для Ніка, і для імпунів — для всіх людей, яким захочеться знати правду про себе, про свій світ.
Я роздивлявся пістолет і обмірковував слова Ніка. Чи й справді оцей блискучий металевий предмет має таку владу над людьми? Зброя, винайдена й створена, щоб давати відсіч ворогам, стає фетишем і бумерангом? А втім, скільки людських творень спіткала схожа доля. Так бумеранг став одним із символів людської цивілізації — її задумів і звершень.
Як стверджує Нік, зброя — опора влади, тому вона — сама по собі — здобула особливу владу над тими, кому служить. Вона — окатий, байдужий убивця — вселяє страх перед смертю, що таїться в ній. А цей страх — один з найвагоміших важелів еволюції, який людина навчилася використовувати в боротьбі проти собі подібного.
Я повернув пістолет, і чорна зіниця зловісно глянула на мене. Виникло якесь складне почуття. Я проаналізував його. Суміш огиди, осудження, цікавості… Страху не було. Чому? Я не міг зразу відповісти на це запитання, і цікавість виступила на перший план. Став аналізувати далі, обчислювати, порівнювати. Десь у далеких куточках підсвідомості жила певність, що пістолет мені не страшний. Вона була настільки сильною, що я визначив її як абсолютну. Як вона потрапила туди? Разом з Програмою? Щось на зразок моделі вродженого інстинкту? Це ви заклали її, вчителю?
Ясно бачу, як ваші губи гидливо кривляться при вигляді пістолета. Вам довелося б його боятись. Він може обірвати ваше життя. Та, знаючи вас, не можу уявити собі, щоб це чорне вічко примусило вас чинити так, як хочеться тому, хто його спрямовує. В будь-якій ситуації ви вчинили б так, ніби його й зовсім немає — звичайна сором’язлива усмішка блукала б по вашому обличчю, неквапливі й трохи незграбні були б ваші рухи. Хіба що раз-другий здивовано знизали б плечима… Може, страх смерті для того й існує, щоб, переступаючи через нього, розумні істоти навчилися добувати найбільшу свободу з усіх мислимих?..