Можливість відповіді

— Ви з людей Шакала?

— Що це означає? — спитав я і настроївся на його хвилю. Ні, він не був спокійним.

— Прошу, обшукайте його, — кинув він комусь у мене за спиною, і я збагнув, хто в цьому гурті “богів” головний.

Грубі руки обмацали мене, полізли в кишені…

— Ось що я знайшов, Кеп.

Той, кого назвали Кеп, обережно взяв футляр з набором інструментів.

— Цікаво було б знати, що в ньому, — звернувся він до мене.

— Це головним чином хірургічні інструменти, — відповів я, відкриваючи футляр.

— Ви лікар?

Кеп не дочекався моєї відповіді й додав:

— Якщо так, то дуже доречно. У нас хворий. Коротуне, покажи, будь ласка, свою ногу.

Кремезний молодик витяг з рота недопалок, зім’яв його і щиглем послав у кущі. Тільки потім, кривлячись, підкотив холошу й заголив опухле коліно.

Я торкнувся пухлини, і він зойкнув від болю.

— Потерпи секунду, — сказав я і провів по нозі аретомом. — От і все.

— Ви не різатимете пухлину? — здивовано спитав Кеп.

— Вона зараз розійдеться.

На обличчі Коротуна з м’яким дитячим ротом і носом-гудзиком виникла недовіра, яка скоро змінилася на радісний усміх.

— Що ви зробили з моєю ногою, док? Вона вже не болить…

— Зігни її, — попросив я.

Усе ще недовірливо, обережно він зігнув ногу, потім ще раз, захоплено подивився на мене.

— Так ви ж чаклун, док! Саме такого нам у джунглях не вистачало, побий мене грім!

— Якщо чаклун не із зграї Шакала, — холодно зауважив Кеп, і його тонкі губи зовсім зникли з обличчя.

— Хто такий цей ваш Шакал? — ввічливо поцікавився я.

Тон мого голосу чомусь не сподобався Кепу.

— Мушу вам нагадати, що зайві знання не завжди корисні, — сказав він, і довгі пальці на його правій руці мимоволі здригнулися і стиснулись. — Прошу, назвіть суму гонорару, яка вас влаштовує.

— Не соромтесь, просіть побільше, — прошепотів Коротун.

— Мене не цікавлять гроші.

— Ви з ідеалістів? — Кеп схилив голову набік, наче бажаючи краще роздивитися мене. Його губи стулилися в скупу усмішку. — Ну що ж, містере ідеаліст, будете одержувати не менше, ніж інші.

— Але я ще не дав згоди йти з вами.

Звідкілясь з-за моєї спини вийшов здоровило з розсіченою бровою і рябим приплюснутим обличчям. Він підозріливо оглянув мене, наблизився до Кепа і прошепотів (я виразно чув кожне його слово):

— Ставлю десять проти одного: він — із зграї Шакала.

У Кепа сіпнулася щока, але відповів він чемно:

— Цього разу ти, здається, помиляєшся, Нік. Мабуть, він сам по собі. Поговори з ним, якщо хочеш.

Кеп відступив на півкроку, Нік став на місце Кепа і хрипко промовив:

— То скільки б ти хотів отримати для початку?

Я відповів без виклику, але твердо:

— На жаль, не можу піти з вами, якщо не скажете, хто ви і куди йдете.

Щойно вилікуваний Коротун подавав мені застережливі знаки. Нік вражено дивився на мене.

— Док, запам’ятай мою першу пораду: менше знатимеш — довше проживеш.

— А другу?

— Не кажи “ні”, коли тебе по-доброму просять ділові люди. Нам, як жінкам, не відмовляють.

Недолугий жарт сподобався його товаришам. Вони засміялись. Кеп вийшов наперед і став ближче до мене. Коротун, дивлячись на нього, поспішив узяти мене під захист:

— Док жартує. Він піде з нами, побий мене грім!

— Тільки в тому разі, якщо знатиму, куди йдете і хто ви такі.

Нік ступив до мене ще крок, але Кеп застережливо підняв руку. Водночас він сказав, звертаючись до мене, хоч його слова адресувалися й Ніку:

— Нам нічого критися. Ми геологи. Шукаємо нафту…

— Тут?

— За даними вертольотної нафторозвідки в цьому районі є нафта.

— А навіщо ви схопили його? — вказав я поглядом на Мапуї.

— Він погодився бути нашим провідником.

— На мотузку?

— Так надійніше. Підстраховка. Адже він дикий. Нас попереджали, що тут мешкає плем’я первісних людей. Потім ми відпустимо його з дарунками.

— Відпустіть його зараз.

— Он як? Ви наполягаєте?

Його голос став ледь-ледь глузливим.

— А втім… — він на мить задумався і наказав хлопцю, який вів Мапуї:

— Розв’яжи його.

Не встиг той розв’язати мотузку, як Мапуї стрімголов кинувся в кущі.

Нік за звичкою повів за ним автоматом, але Кеп притримав його рукою, і він опустив зброю.

— Непорозуміння улагоджено, док?

Я кивнув головою.

— Отже, йдете з нами.

Слова Кепа не вимагали від мене відповіді — вони не запитували, а стверджували. Він розгорнув карту і своїм довгим пальцем провів на ній овальну лінію:

— Пройдемо по ущелині. Отут пролягають водоносні шари. Припускаю, що нафтоносні проходять майже паралельно. Проби візьмемо тут і тут.

Він говорив це Нікові й Коротуну, але заохочувально позирав і на мене, наче запрошував узяти участь в обговоренні маршруту.

Я мовчав, і він трохи змінив тактику. Тепер його слова були розраховані виключно на “ідеаліста”.

— Якщо знайдемо нафту, цей край розквітне. Тут прокладуть автостраду. Побудують міста… І ваші дикуни, док-місіонер, заживуть інакше. Цивілізація прийде й до них…

Я не втримався від зауваження:

— Не впевнений, чи стануть вони щасливішими.

Несподівано Нік підморгнув мені, при цьому половинки його розсіченої брови вигнулися в різні боки, надавши обличчю неприродного і кумедного вигляду. Кеп поквапливо відвів погляд і повільно промовив:

— Мушу визнати, що гіркота ваших слів не позбавлена підстав. Та все-таки у людей нема іншого шляху. Чи, може, порадите нам скинути з себе одяг і приєднатися до ваших підопічних? Але чи станемо ми від того щасливішими?

Ми довго йшли крізь лісові зарослі. Нас діймали комарі й москіти. Ми потрапляли то в одну зону, де носилися хмари крихітних злих мушок, то в другу, де на нас пікірували здоровенні ґедзі. Дерева мовби горнулися одне до одного, їх до верху обвивали ліани й чіпкий повзучий плющ. Скоро ліс порідшав, з’явилися дерева-велетні з жовтуватою корою, схожі на сосни, але з листям замість голок.

Звивистою стежечкою ми врешті вийшли з лісу і спустилися в долину, порослу густою й високою — до пояса — травою. Тут, як сказав Кеп, ми мали брати першу пробу. Кеп викликав по рації вертольот з нафтообладнанням.

Невдовзі вертольот приземлився. За якісь дві години було встановлено бурову. Труба з легірованої сталі з терикотовою насадкою, обертаючись із шаленою швидкістю, увійшла в тіло землі, і скоро в синє спекотливе небо вдарив чорний фонтан.

Люди кинулись до нього, набирали нафту в долоні, хлюпали нею один в одного. Коротун і високий худорлявий хлопець на прізвисько Вівсяна Каша танцювали, високо підкидаючи ноги. Решта теж веселились, кожен по-своєму: Нік випустив у повітря чергу з автомата, механік, схожий на квадратний залізний сейф, пив з фляги, не п’яніючи… Кеп дивився на них, стоячи в дверях похідної бурової, і усміхався. Його теж встигли обляпати нафтою.

— Оце поталанило, док! — кричав Коротун. — Таке випадає раз на тисячу років! Це ви принесли нам цю казкову удачу!

Я ввічливо усміхався у відповідь, а сам, дивлячись на фонтан чорної маслянистої рідини, думав про парадокси, які відбуваються з нею в людському суспільстві. Нафта рухає кораблі і забруднює моря, стає хлібом і зброєю. Заради неї спалахують війни і трупи тисяч солдатів лягають у землю, щоб через багато років, перетворившись у чорну кров землі, забезпечити сите життя і багатство нащадкам тих, кого силкувалися колись завоювати.

Кеп чув слова Коротуна і, ковзнувши по мені неуважливим поглядом, буркнув:

— Можливо, можливо…

Він дозволив своїм людям досхочу повеселитись, а потім покликав до себе Ніка, і вони сіли разом на пагорбку, розгорнувши карту. Роздивлялись її і довго радились. Потім Кеп звелів нам збиратися в дорогу.

— Підемо бурити інші свердловини? — спитав я у Коротуна.

— Це знає Кеп, хай йому чорт, — безтурботно кивнув він на свого начальника, і я збагнув, що його цілком влаштовує роль підлеглого, за якого думають інші.