Можливість відповіді

Я ввімкнув локатори на пошук металу і почув чіткий сигнал. Підозра перейшла в здогад. В одній з частин “чудовиська”, в ненаситному його “череві”, я знайшов намертво сповитого робота, що витратив усю енергію своїх акумуляторів на марну боротьбу з “чудовиськом”, до зустрічі з яким він був не підготовлений, бо ніколи з ним не зустрічався і не міг завчасно розпізнати небезпеку, а в програш не мав ніяких вказівок.

У мене не було часу займатися роботом, передусім треба знайти професора Вєтрова. “Чудовисько” проковтнуло його близько трьох годин тому, тож, можливо, він ще живий. Але шукати людське тіло у величезній, переплутаній масі було так само важко, як голку в копиці сіна. Вільно ж оперувати променем генхаса і розчленяти масу на невеликі частини я не міг, боячись убити професора, якщо якимось дивом він ще живий. Біолокатори погано допомагали, сигнали від скупчення водоростей і мільйонів дрібних істот зливалися, накладалися один на одного.

Коли я помічав підозрілий горбок або впадину, я кидався в перевиту клубком масу, ризикуючи заплутатись. Мені вдалося відшукати трупи двох людей. Вони з’їдені мешканцями “водоростевого чудовиська”, отже, пробули в його “тілі” досить довго. Напевно, це ті водолази, що зникли першими. Які ж бактерії зуміли розчинити тканину їхніх костюмів? У мене не було часу розгадувати цю загадку. Хвилини, десятки хвилин спливали швидко, танули у вирі, в темній ямі. Від утоми шуміло в голові.

Я знову й знову штурмував рештки “чудовиська”, примушуючи працювати на межі можливого всі органи пошуку, поки не знайшов ще двох людей: спочатку мертвого техніка, а потім — професора Вєтрова. На жаль, професор теж був мертвий.

Знайомий запах — запах “чудовиська” — йшов від трупів. Отже, всі вони задихнулися, витративши в марній боротьбі запаси кисню із своїх балонів, або…

Кінчиком язика я доторкнувся до того місця на костюмі професора, де шолом з’єднувався з коміром, потім—до плями, де вже почала з’являтися тріщина в пластику. Запустив “внутрішню лабораторію криміналістики”. Порівняльний аналіз показав: “чудовисько” виділяло алкалоїд. Причому алкалоїд містився лише в тих водоростях, які були в глибині “тіла”. Зовні вони майже нічим не відрізнялися від водоростей, що утворювали “шкіру” або “щупальці”. Алкалоїд з домішками щавлевої і сірчаної кислоти розчиняв тканину скафандрів.

Ці дослідження підказали мені незвичайний висновок: у зоні міста, живлячись його відходами, піддаючись впливу випромінюваної ним енергії, морська флора і фауна, зокрема й водорості, змінювалися. Змінювалися настільки, що водорості об’єднувались у велетенські угруповання і на різних його рівнях перероджувалися. Втім, біологам давно відомо, що деякі водорості різко змінюються, іноді дивовижно, при зміні складу або температури води. В лабораторних умовах вдавалося викликати таке ж явище підвищенням або зниженням тиску. Траплялися випадки, коли вчені несподівано відкривали, що водорості, які раніше відносили до різних видів, насправді належать до одного. Однак у даному випадку процес пішов ще далі. Життя в угрупованні змінило поведінку й структуру водоростей, викликало мовбито розподіл функцій. З’явилася спеціалізація: водорості захоплення і полювання, водорості-двигуни, що виробляли гази, водорості шлунку, що виділяли відповідні кислоти і розчиняли “їжу”. Так випадкове угруповання поступово переростало в угруповання-організм…

Отак міркуючи і вже пробуючи скласти рівняння для опису процесу, я перетягнув трупи людей туди, де залишив робота. Потім звільнив від пут і його. Всі вони — четверо людей і робот — зараз були однаково мертві, тільки робот мав перевагу перед своїми господарями — його можна було оживити. Для цього досить зарядити його акумулятори, зачистити окислені контакти і з’єднання блоків. Він — машина, витвір людей — був у чомусь досконалішим за своїх творців. І в цьому полягав початок шляху, який я мав дослідити. Не тільки для себе…

Із своїм жахливим вантажем я вирушив у дорогу, думаючи про підводного вбивцю. Отже, можна сказати, що чутки підтвердились — “чудовисько” існувало. І якщо вдуматись і дещо згадати, то не таким уже незвичайним виглядатиме “чудовисько”, винне в загибелі чотирьох людей і робота. Хіба мандрівників поїдають тільки хижі звірі? Хіба не тонуть вони в річках? Хіба не засмоктує їх драговина, не поглинають сипучі піски? Хіба мільйони людей не гинуть від землетрусів, від виверження вулканів, спалені вогнем земних надр? Чому в будь-яких нещастях обов’язково шукають зажерливих диких звірів-чудовиськ? Хіба мати-природа не стає іноді нещадним монстром, який пожирає власні творіння?

Я пригадав ембріонів у акулячому череві й зрозумів, що мені ще не раз доведеться з жахом, жалістю і співчуттям згадувати цих безталанних дітей природи, які ніби уособлювали принцип боротьби за існування. Невже тільки так могло виникнути й існувати земне життя?

Уловлювачі променистої енергії перетворювали її у великі молекули — охоронців енергії, починалася велика кривава гра: добувачі енергії поїдали один одного, утворювали піраміду, де одна ступінь нічого не знала про іншу. Але, безконечно ускладнюючись, вони врешті утворювали розум, який здатний вмістити в себе й усвідомити всю піраміду— від основи до верхівки — визначити вісь-напрямок зросту і дізнатися, куди вона спрямована…

Та невже тільки так, через усю цю кров і біль? Невже немає іншого шляху для Експериментатора природи? Скажіть мені, експериментаторе Михайле Дмитровичу? Чому ви в своїх дослідах можете бути добріші за природу, у якої набагато більше можливостей? їй немає діла до людей? Виходить, і людям немає до неї діла, чи є тільки тому, що вони залежать від неї. А якщо перестануть залежати? Ви насмішкувато усміхаєтесь, учителю, ви хочете сказати — “не перестануть ніколи”? Пригадую, ви не любите слова “ніколи”. І я його не люблю. Ненароком вихопилось. Отож, коли люди перестануть залежати від природи…

Ви знову хочете щось заперечити, вчителю…

Я так виразно уявляю вас у білому халаті, надітому на сірий піджак і завжди застебнутому не на ті ґудзики. Пригадуєте, коли одного разу я побачив його акуратно застебнутим, то не впізнав вас? Це було давно, у моєму ранньому дитинстві. Ви так весело сміялись над моєю помилкою, запрошуючи і мене посміятися над нею. Але зараз нам обом не до сміху…

Я побачив водолазів, що пливли назустріч…

Мені не хотілося бачити її такою — з сумною зморшкою між бровами, з тремтливими губами. її очі блищали сухо й гостро, хоча для неї зараз ліпше було б дати волю сльозам. Ці очі не зупинялися ні на кому з оточуючих, крім мене. І щоразу в них спалахували іскорки надії. Надії на що? Ніхто не може оживити її чоловіка. Втішати я теж не вмію.

Проте вона ждала не втіхи. З самого початку нашого знайомства, з того моменту, коли ми вперше побачились, вона щось згадала й хотіла, щоб згадав і я. Але що я міг згадати, якщо побачив її вперше? Та чи вперше? Часом мені починало здаватися… Чи варто звертати увагу на те, що здається, якщо воно не підтверджується фактами? Ні, не варто. Треба неухильно дотримуватись цього принципу, твердо встановленого для себе.

Я думав про “чудовисько” й про те, чим воно виявилося насправді. Мешканців підводного міста підвели дві протилежні речі, що співіснують, хоч як це дивно, разом: надмір і брак уяви. їх лякали вигадані ними жахливі монстри, і вони не могли уявити чудовиська, сконструйованого природою із звичайних водоростей. Тому вони спокійно пропливали повз принишклу гору сплетених водоростей. Саме так люди іноді селяться поблизу дрімаючого вулкана…

Я доторкнувся пучками пальців до округлого плеча жінки.

— Мені час, Людмило Борисівно…

Я приготувався зустріти її погляд, але вона тільки нижче схилила голову.

— Ви не могли б лишитися тут ще трохи? День, два…

— Навіщо? Жителям міста більше не загрожує небезпека.

— Ваша правда. — Її тон протирічив словам. — Прощавайте. На вас чекають великі справи.

Фрази були логічні й справедливі, проте мені аж ніяк не сподобався тон, що ним вони були скавані. Щось схоже на співчуття ворухнулося в мені. Невже хочеться виконати її прохання й побути тут “ще трохи” — два дні? Навіщо? Ні, в цьому немає сенсу.