Можливість відповіді

Петро задумав цей лід конем у кабінеті Рона, коли прийшов просити про призначення на корабель, що стартував на Арс. Рон зніяковів, почав казати про перевантаження при посадці на планету, про магнітні бурі. Він говорив дуже швидко, не даючи співбесідникові вимовити слова. Тоді Петро скинув з його столу кілька карт і, поки Рон піднімав їх, сказав:

— Не крути, Роне. Скажи відверто, вважаєш мене не готовим для такого польоту.

— Ну-ну, навіщо так… Просто тобі треба відпочити.

Рон довго викручувався від прямої відповіді, поки Петро не нагадав, що йому загрожує призначення на метеосупутник. Рон відразу пожвавішав:

— Поздоровляю, старий, відповідальне місце. Кого ж, як не тебе, з таким досвідом…

А потім на всі докази Петра відповідав:

— Принеси мені довідку, що тебе не призначають на метеосупутник. Інакше не можу, не маю права.

Він же добре знав, що Петрові не відмовлять. Тоді Петро й придумав отой хід. Він прийшов до Зама і сказав:

— Я заслужений командир корабля. Не те, що якась там кнопка з управління. Я брав участь у найнебезпечніших експедиціях. Мені ніхто ніколи ні в чому не відмовляв.

Він спокійно стежив, як червоніло обличчя Зама. А потім зауважив:

— Тепер мені набридло літати. Я дізнався, що є місце на метеосупутникові. Ви ж мені не відмовите?

Петро не може без сміху згадувати, як Зам вимовив довгождане “місце зайнято!”.

— Ви не смієте, я скаржитимусь! — закричав Петро.

— Будь ласка! — кинув у відповідь Зам.

— Тоді напишіть на моїй заяві, що ви відмовляєте, — сердито сказав він, подаючи заздалегідь приготовлений папір.

Петро сміється, і в нього виникає відчуття, що хтось сміється над ним і його сміхом.

Він вдивляється в глиб печери і бачить там щось схоже на письмовий стіл — точнісінько такий, як він залишив дома. Петро повільно підводиться і прямує до столу. Він ще не роздивився його, але вже знає: то виступ, схожий на його стіл.

Петро сідає біля “столу” на другий виступ із спинкою — “крісло”, дістає тюбик з НЗ, висмоктує залишки пасти, допиває воду з фляги.

Раптом у його мозку починає звучати: “Небезпека! Небезпека!” Петро хапає променемет і кидається до виходу з печери.

“Не виходь. Убий його звідси!” — наказує голос. До печери наближався урав. Тільки тепер він не один. За вожаком іде все стадо. їх дуже багато.

Петро вмикає зброю. Урави швидкі, але промінь спопеляє звірів і все, чого торкнеться: каміння, кущі. Сумнівів у Петра немає, адже він убиває не ради себе, а ради свого Дому. А чого тільки не зробиш ради нього?

Петро був щасливий. Він захистив себе і свій Дім. Свій справжній Дім, безпосередньо з’єднаний тисячами живих ниток з його серцем, з його мозком. Що він вартий без гвого Дому? Самотня немічна билина, якій ніде прихилити голову й сховатися від бурі та звірів.

Ураган давно вщух. Яскраве проміння тутешнього світила горить на камінні, засліплює очі.

Петро знає: виходити не можна. Небезпека — там, порятунок — тут.

Петро знову лягає, випростує ноги. Не помічає, що лежати йому стало зручніше. Він пригадує небо Землі в той день, коли стартував корабель. Відчуває, що комусь тут потрібні його спогади, що він має заповнити чиюсь порожнечу. Петро не заперечує.

Він знову бачить хмари, що пропливають над ним у небесній синяві, бачить птахів, проміння сонця на скелях. Бачить зовсім чітко кожну дрібницю, але не може визначити, з ким це відбувається, хто передає те, що він бачить.

Як могла людина, котру звали Коперником, повести корабель у небезпечні похмурі простори? Для чого? Істотам із Сонячної системи потрібні нові місця для поселення?

Ні, не в цьому річ. Точніше не тільки в цьому. Планети для поселення можна було знайти і ближче. Навіщо шукати смертельної небезпеки, магнітних і гравітаційних пасток, метеоритних шквалів, жорстких випромінювань? А була ж небезпека й страшніша — та, яку несли в собі і в своєму кораблі. Ця небезпека була в самій конструкції механізмів, у будові їхнього тіла, в незахищеності, в роботі і взаємодії організмів, у спілкуванні з середовищем. Чому вони ризикували, кинувши свої домівки? В ім’я чого? Невже заради пізнання? Але ж пізнання потрібне для життя, істоті треба знати, як краще рухатися, знаходити їжу, ховатися від небезпеки. Для цього природа дала людині мозок — обчислювальну машину, здатну розрахувати, як знайти схованку, їжу. Зайві знання ніякій істоті не потрібні. Природа визначила своїм дітям певну роль: їжте і плодіться. Поїдайте одне одного, і нехай переможе дужчий. А що буде потім, до чого приведе природний відбір, тобі, людино, не треба знати. Тобі цього не збагнути. Це — табу. І крапка.

Куди ж ти лізеш, божевільний? Адже тобі це вже траплялось, у тебе вже є гіркий досвід. Пізнання в ім’я пізнання? Може, тобі хочеться дізнатись і про те, що криється за табу? На цім шляху ти знайдеш тільки муку й невдоволеність, сум і самотність.

Золотий вік уже був — вік звався ще печерним. Не треба було тобі на світанку цивілізації виходити з печери. Яскраве світло засліпило тебе й створило марево. Вернися знову в печеру, назви її затишним гніздечком чи як там собі захочеш, але тільки скоріше вернися! В цьому твій порятунок і твоє щастя. Створи там усе, щоб якнайкраще виконати те, що визначила тобі природа. Створи в печері комфорт, принеси туди якнайбільше їжі. І не виходь на світло. Воно для тебе небезпечне. Воно отруїть твій розум, наповнивши його нездійсненними мріями. Ти полетиш за ілюзіями і не помітиш прірви на своїй дорозі.

А як гарно було жити в печері…

Петро заплющив очі. В синьому тумані виник довгий стіл, заставлений пляшками й тарілками. Там лежали запаковані в хрускітливу шкірочку курчата і свіжі шашлики. Там горіли помідори й мінилися сині сливи та персики, вкриті легеньким пушком.

Там були цукерки з шоколадною, ромовою, лікерною, горіховою начинкою, цукерки із желе, із суміші цукрової пудри й різних плодів, цукерки — фігурки людей і тварин: солодкі ведмеді й слони, жирафи й вовки, хлопчаки в коротеньких штанцях і дівчатка з м’ячами. А далі на металевих тацях сиділи, розставивши крила, смажені гуси й качки, вкриті краплями янтарного жиру.

Безшумно працювали кондиціонери, створюючи в кімнаті то запах ковилового степу, то озонове повітря передгроззя.

Чекали на гостей відкидні крісла, що набирали форми тіла.

Стривай! Так це ж усе є й тут! Петро торкнувся ліктем заглиблення для ліктя, ногою — для ноги. Йому було так гарно, як ніколи. І він не відсмикнув ніг, коли до них доторкнулися холодні слизькі щупальця ліан. Він знав: так треба, йому не доведеться шукати їжу й воду — його нагодують і напоять через ці зелені артерії.

Тільки-но щупальці торкнулися ніг, Петро тієї ж миті відчув у роті смак прекрасних страв, які знав, і нових, ще смачніших та приємніших. Він подумав, що, власне, ніколи не знав справжнього смаку страв і води, не міг уявити собі вершин насолоди. Справжній смак узнав тільки тут, у своєму ідеальному Домі.

Він відчув на плечах легкий дотик рук. Дотик був знайомий, звичний, але щось хвилювало його, як уперше. Його уста вимовили ім’я.

Вона знову була з ним — жива, із плоті й крові. І він знав, що вона не зрадить, не обдурить, не сваритиме через дрібниці. Він ошукав долю, яка вкрала її, ошукав свою непримиримість і її легковажність, що не поєдналися в спільному житті. Йому пощастило перехитрити всемогутній час і інстинкти — древню програму природи, записану тими символами, які не можна змити кислотами і вирубати сокирою.

“Невже, Доме, тобі вдалося перехитрити інстинкти? Наскільки ж усесильна твоя влада?” — запитав Петро й почув відповідь. Він не знав, хто відповідає йому — він сам чи Дім. Відповідь лунала в його мозку, і Петро вирішив, що відповідає сам собі: “Ну це не так уже й важко. Трошки більше чи трошки менше якоїсь речовини: ферменту, гормону, вітаміну — і твоя обчислювальна машина, вміщена в черепну коробку, починає шукати, як заповнити нестачу чи позбутися надмірності. Оскільки ти гомо сапієнс, то намагаєшся не признаватися собі, що саме командує твоєю думкою. Ти називаєш свої пошуки й мандри красивими словами, як от: “сум”, “ніжність”, — а про мікродози речовин, що штовхають тебе на пошук, кажеш: “Найсокровенніше”. І тобі здається, що ти перехитрив когось, а перехитрив ти тільки самого себе.