Страница 34 из 70
Чудовисько вийшло із заціпеніння, завило й миттю щезло. І відразу ж за стінами хатини почувся відчайдушний крик.
Арнольд схопився, взяв пістолет і вибіг із хатини. Вже світало, і в примарному молочно-бузковому світлі постаті дикунів здавалися розпливчастими, нереальними. Троє з воїнів схилилися над людиною, що лежала на землі. Побачивши Арнольда, вони низько вклонилися. Один з воїнів сказав:
— Його вкусив танч. Зарадити вже не можна нічим.
Прибіг захеканий верховний жрець. Оглянув Арнольда й, немов не вірячи власним очам, обмацав його. Потім підняв з долівки половину плода, який страшенно смердів.
— Улюблена їжа танча. Це вони підкинули. Виманили танча з болота. Певна смерть. Боги бережуть тебе. Я не помилився. Одна краплина отрути танча — і нам потрібен був би новий юхе. Він підняв руку: — Я казав — стережися.
— Гаразд, — сказав Арнольд. — Та я все ж таки хочу виспатися.
Старий вклонився і вийшов. Арнольд чув, як він щось наказував воїнам.
Вранці жрець розбудив Арнольда.
— О незрівнянний юхе! — голосно сказав він. — Настав час вирішувати справи! — І прошепотів:
— Не бійся. Я буду поруч. І дам потрібну пораду.
Невиспаний і лихий, Арнольд пішов разом з верховним жерцем.
На галявині вже зібралося все плем’я. Знатні воїни нетерпляче переступали з ноги на ногу. Побачивши Арнольда, вони закричали:
— Юхе! Юхе! Живи, юхе!..
Багато хто з них уже знав про нічну пригоду.
Арнольд пройшов на почесне місце, оточене жерцями.
Від натовпу відділилося кілька чоловік.
— Вони чекають суду, — сказав верховний жрець.
Він подав знак одному з воїнів, що уночі охороняв хатину Арнольда.
Той підійшов ближче й заговорив:
— Мудрий юхе, я щоразу ставлю пастки на звіриних стежках. Але невідомий злодій псує їх і забирає здобич. Я цілими ночами підстерігаю його, але марно. Благаю — порадь, як знайти цього негідника!
“Не мала баба клопоту, — усміхаючись, подумав Арнольд. — Космонавт у ролі царя Соломона. І то де — серед дикунів”.
Жрець тим часом шепотів:
— Не обіцяй нічого певного. Скажи, що подумаєш.
— Якщо злодій тут, ми його зараз побачимо, — сказав Арнольд.
Гомін здивування прокотився по натовпу. Верховний жрець намагався бути незворушним. Арнольд вийняв ліхтарик. Голос його звучав упевнено й грізно:
— Я вимовлятиму чарівні слова. Коли скажу головне, з цього амулета, — він показав на ліхтарик, — ударить промінь. І в злодія віднімуться руки! — І почав лічити: — Один… Два… Три…
Натовп застиг, з жахом дивлячись то на губи Арнольда, то на ліхтарик у його руці.
— Дванадцять… Тринадцять…
Хтось схлипнув, не витримуючи напруження, хтось тяжко зітхнув.
— Двадцять!
Арнольд натиснув кнопку — промінь світла ковзнув по натовпу. Тієї ж миті тишу розірвав пронизливий зойк. Це кричав один з молодших жерців. Він трусив руками, неначе щось скидав із них. Очі його вилазили з орбіт від страху.
Жрець упав до Арнольдових ніг і крикнув:
— Змилуйся!
— Гаразд, — сказав Арнольд, вимикаючи ліхтарик. — Але ти все повинен віддати господареві.
Натовп був в екстазі. Десятки рук простяглися до землянина:
— О великий юхе! Син божества!
Арнольдові стало соромно.
“Кого я обдурив? — подумав він. — Вони ж мов маленькі діти. Я ж збирався навчити їх благородства й чесності, розбудити в них сміливість, необхідну для боротьби з куаплафрами, а замість цього налякав мало не до смерті”.
Верховний жрець махнув рукою — і вдарили барабани, заглушаючи крики.
Почувся різкий свист, і тієї ж миті ліву Арнольдову руку пронизав біль. У ній застрягла маленька неоперена стріла. Він обережно витяг її. Жолобок на кістяному наконечнику був наповнений кров’ю.
“Стріла отруєна! — подумав Арнольд і здригнувся. — Треба негайно прийняти нейтралізатори, але чи допоможуть вони?.. Жрець попереджав, щоб я не йшов до лісу без охорони! Треба швидше бігти до нього, можливо, він знає якісь ліки проти цієї отрути”.
Верховний жрець оглянув стрілу, понюхав її.
— Отрута танча, — впевнено сказав він. — Я знаю, хто стріляв у тебе. Зараз ми їх зв’яжемо й кинемо у вогонь. Тебе понесуть на ношах дивитися на страту. Нехай це видовище полегшить твій біль. Для юхе нема нічого приємнішого, як бачити смерть свого ворога.
Жрець вийшов. Незабаром з’явилися воїни з ношами.
Верховний жрець став поруч з Арнольдом.
Воїни принесли до вогнища двох зв’язаних птеемман, які голосно кричали й пручалися. Арнольд повернувся до верховного жерця:
— Припини страту. Досить того, що я знаю, хто стріляв у мене.
— Мудрі кажуть: отруйне дерево треба виривати з корінням, — лиховісно усміхнувся жрець. — Чи ти хочеш дістати другу стрілу?
Іскри з багаття впали на поранену Арнольдову руку, а може, цс йому тільки здалося. Шкіра горіла, немов розпечена гарячим залізом. Хвороблива уява намалювала при-чаєну за деревом темну постать, яка пускає отруєну стрілу. Арнольд повернувся лицем до вогнища…
На світанку його розбудили крики воїнів:
— Юхе! Мбанги напали!
Арнольд вибіг з хатини. Лементували жінки, діти, чувся різноголосий рев, стогін. Трава була поплямована червоним, і Арнольд не міг зрозуміти, чи це ранкове сонце кидає такі криваві відблиски, чи траву залила людська кров.
— Там, там, там, — жрець показував у різні боки.
Арнольд навмання обрав напрямок і повів воїнів. З-за хатини вискочило кілька людей із списами. Воїни закричали:
— Смерть мбангам!
І кинулися до них. Поруч з Арнольдом лишився тільки верховний жрець.
Землянин стояв розгублений, тримаючи в руці пістолет.
— Ось їхній вождь! — вигукнув верховний жрець, показуючи на одного з птеемманів. Арнольд схопив жерця за руку й потяг за собою:
— Показуй!
— Ось він! Ось!.. — кричав той.
Арнольд вистрелив — вождь упав.
Перед очима у Арнольда попливли криваві кола. Він гнався за кимось, стріляв, а потім вихопив у когось дрючок і молотив, забувши про хвору руку, вже не розбираючи, де свої, а де чужі.
Барабани розсипали бадьорий дріб, весело висвистували зігнуті дудки, могутнім ревом сповнювали повітря довгі сурми, радісно співали жерці. Арнольд стояв на помості слави, височіючи над збудженим натовпом. Він бачив голови й плечі птеемман, помічав захоплені, радісні, улесливі погляди. Поодаль навколішках чекали своєї долі полонені мбанги.
Жерці співали:
— Ти, що перевертаєш гори! Ти, що затьмарюєш сонце! Наш юхе, до імені якого ми додаємо — славний! До імені твого, наш юхе, ми додаємо — всемогутній! Ким би ми були без тебе? Як вийшли б із темряви? Поклади руки на наші голови й дай їм хитрість того, що вислизає з пастки. Поведи нас шляхом перемог — і всі племена стануть нашими рабами.
Жінки піднімали дітей, благали:
— Доторкнися до них, наш юхе, дай їм силу. Нехай вони ростуть, наслідуючи тебе в усьому!
“Так, заради таких хвилин можна багато чим ризикнути, — думав землянин-юхе. — Я відроджу плем’я. Якщо не можна об’єднати племена мирним шляхом, треба об’єднати їх силою, щоб повести проти куаплафрів. І я це зроблю!”
Юхе всміхався, як йому здавалося, зворушено й розчулено, насправді ж його обличчя спотворила гримаса пихатого володаря.
Військо лаштувалося в похід на численне плем’я армадуків. Юхе не сумнівався у швидкій перемозі. Що, крім списів і дрючків, могли протиставити дикуни-армадуки його воїнам? Юхе показав птеемманам, як робити пращі й луки, організував загони лучників. Схиляння перед великим юхе і віра в нього зростали день у день. І сам юхе більше не дивувався, коли його вихваляли, називаючи сонцем і божеством.
“Хіба це не природно, що я для них божество? — міркував він. — Віра звеличує. Навіщо ж її відбирати?”
Юхе був самотній, тому він частенько приходив до лісового озера й, дивлячись на своє відображення, розмовляв із собою. Так він втамовував докори сумління й болісні сумніви. Один юхе міг легко переконати іншого, що діє він справедливо й благородно.