Можливість відповіді

— Я бачила маленьку людину. Вона видалася мені надто вже мініатюрною. Потім до неї звідусіль кинулися страшні чорні п’явки. Вони присмокталися, набубнявіли… — Очі її втратили блиск, мабуть, вона пригадала щось із своєї медичної практики. — Людина теж почала збільшуватись і перетворилася на велетня. потім зникла…

— А тебе що стривожило? — звернувся Арнольд до Павла.

Він повільно повернув голову й ніби знехотя відказав:

— Я теж бачив людину, хирляву на вигляд і тендітну, мов дитина. Але ніяких п’явок і близько не було. В неї летіло каміння, схоже на метеорити. Я бачив його так чітко, наче на телеекрані. Здавалося, воно ось-ось влучить у мене. — На обличчі в нього з’явився той самий вираз, з яким він вмикав автомати в хвилини найбільшої метеоритної небезпеки. — А потім, коли каміння вбило цю людину, з’явився велетень. Він рушив до нас, і мені здалося, що з ворожими намірами…

Павло замовк, не докінчивши своєї думки. Він робив це завжди, коли не був упевнений у своїх здогадах або вважав, що співрозмовники й так усе зрозуміють.

— А тепер ти, Марку, розкажи, що бачив, — попросив Арнольд.

— Так, там справді хтось був, схожий на людину, — озвався Марко. У його голосі бриніли нотки сумніву. — Він щось приставляв до свого тіла. Можливо, якісь прилади… — вів далі Марко. Потім з’явився велетень. Він справді рушив до нас. Але чому ти вирішив, — звернувся він до Павла, — що з ворожими намірами?

— Вирішив — не те слово… Йдеться про загальне враження, — відказав Павло.

— Нам легко помилитися в своїх симпатіях та антипатіях, — мовив Марко. — Адже маленька людина була подібна до нас, а велетень — ні.

“Так уже влаштовано людину, що симпатії завжди на боці подібних до неї, — подумав Арнольд і згадав одне з правил для космонавтів: “Коли зіткнешся із загадковим, стережися емоційного забарвлення”. — Отже, там була людина і ще якісь предмети — каміння, прилади чи якісь створіння — п’явки абощо. Скажімо, тіні рук, як мені видалося, — міркував він. — Потім з’явився велетень, що прямував до нас і десь щез. Це не галюцинація, бо цю картину бачили всі. Міраж?

Він висловив своє припущення уголос, і Марк відразу ж зауважив:

— А що як вони передавали інформацію і ми її прийняли? Тільки вона раптово урвалася?

Ці слова наштовхнули Арнольда на нове припущення. Воно здалося йому переконливим, в усякому разі, могло пояснити, чому передача урвалася.

Можливо, на цій планеті їм загрожувала небезпека, і сигнальник, схожий на землянина, хотів попередити їх, ввімкнувши передавач. І саме в цю мить у нього й полетіли невідомі предмети.

“Це був міраж, міраж, міраж! Міраж! Міраж! Міраж! Міраж!”

Слово це вдерлося в його мозок і звучало на всі лади: пищало, вищало, гриміло, скреготало, дзвеніло. Арнольд намагався зберегти спокій і зрозуміти, звідки взялося це настирливе слово. Він побачив, що Павло хитає головою, немов щось відганяє від себе. Тамара затикає пальцями вуха. Значить, вона теж чує це слово? “Ще тоді, коли авто-мікроскопи не виявили хвороботворних бактерій, коли прилади показали склад повітря, я відчув, що тут щось негаразд, — думав Арнольд. — Надто вже добре все складалось. І температура в тіні двадцять три градуси за Цельсієм. Немов на замовлення. Може, це простий збіг? Чи можливо це у всесвіті?.. Однак якщо це не збіг, то що ж тоді? Ілюзія? Але, крім неї, не було жодних інших даних. І ми вхопилися за неї, мов за соломинку. А тепер з’явився невідомий сигнальник…”

“Це був міраж! Міраж! Міраж! Міраж! Міраж!..”

Звучання цього слова набрало нових відтінків: дзвін наростав, піднімався до високих, майже нерозбірливих звуків, а потім різко знижувався, вібрував. Людина так не могла б вимовляти це слово.

“Не піддавайся!” — наказував собі Арнольд, силкуючись хоча б на мить зосередитись і придумати, що сказати товаришам. Він ні на хвилину не забував, що на ньому, командирові екіпажу, лежить відповідальність. Раніше свідомість цього допомагала йому в найтяжчі хвилини. Невже вона не допоможе зараз? “Міраж! Міраж! Міраж! Міраж! Міраж!” Слово свердлило мозок, витісняючи всі інші думки.

Це схоже було на грубу пропаганду, яка методичними ударами молотка забивала думки, немов цвяхи. І Арнольд з тривогою згадав прислів’я: “Якщо брехню повторити сто разів, то вона сприйматиметься як правда”. Пастка! — ось що я повинен їм сказати!

“Міраж! Міраж! Міраж! Міраж! Міраж!..”

Арнольд глянув на товаришів і впевнено сказав:

— Це був міраж.

— Увага, — прошепотів Павло, показуючи рукою на галявину. Із заростів вибігло двоє якихось звірів. Важко сказати, чи вони не помічали людей, чи просто не звертали на них уваги, хоч були зовсім близько. Одна тварина — довговуха, з невеликим горбиком на спині, — очевидно, була травоїдна. Друга — величезна, мов ведмідь, з лютою мордою й довгими білими іклами, судячи з усього, була хижаком.

Довговухий звір не боявся ікластого, а навпаки, гнався за ним. Ось хижак зупинився і повернув грізну морду до настирливого переслідувача.

Та довговухий і тепер не злякався, а наблизився до хижака, підлесливо крутячи хвостом. Ікластий обнюхав його й відвернувся. Тоді довговухий забіг з другого боку і лизнув хижака у вухо. Той подобрішав. Штовхнув довговухого мордою, і той одразу ж ліг на траву. А хижак, немов велетенське цуценя, припав до його набряклих сосків. “Ідилія”, — подумав Арнольд і скривився.

Коли звірі щезли, Павло сказав:

— Це, без сумніву, різні види. Тоді чому ж?..

Йому ніхто не відповів. Усі здивовано мовчали, бо не могли пояснити загадкову поведінку мешканців лісу. Марк почав пригадувати: він десь уже бачив щось подібне. В пам’яті постали малюнки з підручників… Співжиття водоростей і найпростіших тварин… Актинії на хатці рака-самітника. Вони захищають його від ворогів, а рак перевозить їх з місця на місце. “Чи це закономірно, що в світі боротьби й ворожнечі, де загибель одного виду вивільняє простір для розмноження іншого, є і зовсім протилежна лінія розвитку? — подумав він. — Один організм допомагає вижити іншому, зміцнення одного виду призводить до зміцнення іншого. Може, це потрібно для симетрії, для стійкості нашого хиткого світу? Якщо це так, то чому ця лінія так рідко знаходить свій вияв на практиці?”

Арнольд, очевидно, теж подумав про це саме, бо спитав, ні до кого не звертаючись:

— Чи можливий світ, побудований виключно на симбіозі?

— Ти прекрасно думаєш про природу. Вона ніколи не була доброю. Скоріше навпаки… — зауважив Павло.

— Це не так, — втрутилася в суперечку Тамара. — Природа ніколи не ставить заборон. Хіба це не добро?

— Там, де йдеться про вдосконалення, наші уявлення про добро й зло безсилі щось пояснити, — спокійно сказав Марко.

Здавалося, от-от вибухне суперечка, але Арнольд перевів мову на інше:

— Вже сутеніє. Будемо влаштовуватися на ніч. Ставте намети.

— Розкладемо на всяк випадок багаття, — мовив Павло. — Бо хто знає…

Довгі тіні причаїлись у траві, шелест листя скидався на шепіт змовників. У темному небі спалахнули зірки, немов за великим полотнищем засвітило світло, і воно вдарило крізь отвори гострим промінням.

Полум’я багаття відвойовувало в темряві світлі доріжки, і люди тільки тепер згадали, що кожен проблиск вогню — часточка сонця. Вони сиділи біля саморобних наметів на квадратному майданчику, обкладеному з чотирьох боків сухим гіллям. Ця вогняна фортеця відгороджувала їх від лісу та його мешканців.

Зброї в землян майже не було, якщо не брати до уваги мисливських автоматів та пістолетів. їхня ракета летіла на Марс, щоб доставити продукти для експедиції. Та несподівана ланцюгова реакція палива закинула її на величезну відстань. Коли б не запаси харчів, то за два роки польоту весь екіпаж загинув би голодною смертю.

Нараз Тамара відчула тепло, що розлилося по тілу. Глянувши на руку, вона побачила велику комаху, яка сиділа біля ліктя. Тамара скрикнула й стріпнула рукою. Комаха щезла. На місці укусу з’явилася червона пляма. Вона не свербіла, навпаки, відчуття було приємне, неначе Тамара опустила руку в теплу воду. Але її охопила тривога, а що коли комаха отруйна?