Можливість відповіді

Обличчя Майстра взялося плямами. Він стиснув кулаки й сказав:

— Ти — скептик! Ти все критикуєш, ні в що не віриш і нічого не створюєш!

Менший брат спокійно заперечив:

— Зате скептики скорочують шляхи до відкриттів і зберігають час шукачам. Скептики знаходять помилки й застерігають від фатальних кроків.

— Дай спокій зі своїми повчаннями! — заволав Майстер. — Хто ти такий, щоб мене вчити? Ти навіть майстром не став, а залишився підмайстром.

— Я твій брат і зичу тобі добра. А ти йдеш нерозумним шляхом.

— Це — мій шлях. І якщо комусь він не подобається, я вчиню з ним ось так! — Майстер схопив залізну кочергу й зав’язав її вузлом. Розмахуючи цим знаряддям, він вигукнув: — А тепер — геть з мого дому!

Скептикові нічого не лишалось, як піти.

А Майстер, завершивши побудову вічного двигуна, поніс його у міську ратушу на суд учених мужів…

Другого дня його знайшли у ліжку мертвим. Він отруївся. Залишив записку: “Вибач мені, брате. Ти мав слушність”. Його поховали на цвинтарі під простим грубим каменем. Майстер не залишив по собі навіть кілька монет, щоб було чим заплатити каменяреві за епітафію на надгробку. Ці гроші довелося платити його братові.

Незабаром Скептик поїхав у столицю і вступив до університету. Він повернувся в рідне місто відомим математиком. Скептик викупив будинок, який колись належав його братові, і зачинився в ньому. До пізньої ночі сидів він над розрахунками. Так минали роки…

Тільки по двадцяти роках Скептик видрукував працю: “Чому неможливо створити вічний двигун”. Він довів, що частина енергії під час роботи будь-яких механізмів неминуче переходить у теплову і її доводиться поповнювати. Він довів це не словами, а цифрами, проти яких слова безсилі.

Його праця порятувала не тільки роки виснажливих пошуків багатьох майстрів — вона врятувала їхні життя. Скептик нікому не казав, що це пам’ятник братові, котрий наклав життям у нерівному бою із законами природи.

Скептик помер у розквіті своєї слави. Він зумів поставити собі нерукотворний пам’ятник, і зробив він це своїм заповітом…

Учитель урвав свою оповідь, вичікуючи, чи не згадає хто з учнів слова знаменитого заповіту. Він на хвильку забув, що його підопічні ще не проходили цього матеріалу.

— У його заповіті було тільки три слова, — сказав Учитель. — Ось вони…

Вій ввімкнув телеекран, узяв світлове перо і написав: “Перевірте мої розрахунки”.

— Запам’ятайте ці слова, — вів далі Учитель. — Адже саме завдяки їм вдалося зняти заборону природи з вічного двигуна…

Замість довідки.

— Не знаю, хто з космонавтів дав їй таку назву, — почав свою нову оповідь Учитель. — Але вона народилася одразу, як тільки вони побачили її — з прозорими озерами, в яких ходили зграї риб, з деревами й кущами, гілля яких гнулись під вагою смачних плодів. Повітря там було цілюще, і люди зовсім не почували втоми…

***

Сліди цивілізації космонавти помітили, ще коли тільки підлітали до Благодатної. Штучні супутники роями кружляли навколо планети.

— Передаю наші позивні, — сказав Командир. Космолінгвіст передав Радисту таблиці коду, і з антен корабля полетіли сигнали…

Відповіді не було…

Корабель робив виток за витком довкруж планети, то наближаючись до неї, то віддаляючись. Радисти прийняли фрагменти радіо- і телепередач. Космолінгвісту не важко було розшифрувати їх, бо мова благодатців виявилася, близькою до латини. Цією мовою космонавти склали нові програми й передали їх у ефір. Результат був той самий.

— Не чують нас? Щось непередбачене в обладнанні їхніх приймачів? — розмірковував Космолінгвіст.

— А чого не в наших передавачах? — іронічно озвався Радист, який не терпів наскоків на техніку.

Тим часом телеекрани корабля показували міста, схожі на земні, чітку мережу доріг…

Мешканці Благодатної працювали собі й веселились, але не бажали помічати братів по розуму.

Космонавти обрали пустельну місцину оддалік від поселень і посадили корабель. П’ять чоловік сіли у всюдихід і поїхали у напрямку до найближчого міста. За вікнами машини пропливали ліси — не дуже рідкі, але й не густі, зелені, як і на Землі. Вони вабили прохолодою й затишком. Потім потяглися польові ділянки, на яких буйно вигравало золоте колосся, схоже на пшеничне. Помітивши на полі якийсь рухливий об’єкт, Командир наказав зупинитись. Не виходячи з усюдихода, земляни стежили за об’єктом. Кібернетик налаштував універсальний аналізатор на вузько-спрямований пошук. Апарат аналізував дії об’єкта, порівнюючи їх між собою і з тим, що зберігалося в його пам’яті.

За кілька хвилин аналізатор видав на екран інформацію: “Автомат типу культиватора для обробки злаків”.

Не гаючи часу на подальші спостереження за автоматом, земляни поїхали вперед. Раптом на екрані локатора з’явилася пляма, яка дедалі збільшувалась. Водій з тривогою зиркнув на Командира, зменшив швидкість і з’їхав на узбіччя. Тут він зупинив усюдихід. Минуло кілька хвилин, і повз земну машину промчало на великій швидкості щось обтічне й сліпучо-яскраве.

— Схоже на автомобіль, — мовив Водій, що відзначався миттєвою реакцією і завидною врівноваженістю.

— Вони не могли не помітити нас, проте не зупинилися, — замислено сказав Командир.

— Це міг бути автомат без розумних істот, — підказав Філософ.

Спростовуючи його слова, на екрані аналізатора спалахнула відповідь: “Колісний апарат для пересування. В ньому — біологічні істоти”.

Командир зрозумів, що настав момент, коли треба вирішувати негайно.

Він поглянув на екран локатора, де зникала пляма — відображення машини й кивнув Водієві:

— Поїхали.

Місто на Благодатній мало чим відрізнялося від земного. Тільки будинки були одноманітніші, — кілька типів, без оздоб. Усі вулиці — ідеально прямі — сходилися до круглого майдану, на якому височів квадратний будинок, до нього входили і виходили дворукі й двоногі розумні істоти, їх майже неможливо було відрізнити від землян, хіба що схожі вони були один на одного, як близнюки.

Усюдихід зупинився біля тротуару поруч з машинами, подібними до тих, що зустрічалися по дорозі сюди. Першим вийшов із усюдихода Філософ, за ним — Кібернетик і Командир.

— Що в цьому будинку? — поцікавився Командир в одного з благодатців місцевою мовою, яку земляни вивчали ще перед тим, як вирушити в експедицію.

— Це відомо всім, — відповів благодатець і, не зупиняючись, пішов геть.

— Доброго дня! — привітав Філософ другого аборигена. Благодатець вклонився у відповідь:

— Доброго дня, радий бачити вас здоровим.

— Даруйте, — квапливо сказав Філософ, бачачи, що й цей не хоче затримуватися, — зупиніться, будь ласка, на хвилинку.

— Прошу, — одказав благодатець, привітно усміхаючись. — Але пам’ятайте, що з хвилин складаються години і що кожна хвилина повинна бути віддана на благо всієї планети.

— Наша розмова, безперечно, послугує благу планети, — запевнив Філософ. — Адже ми прилетіли з іншої зіркової системи й хочемо обмінятися з вами знаннями, започаткувати дружбу.

— Найголовніше — заповіді, — врочисто мовив благодатець.

— А нова інформація? — спитав Кібернетик.

— Пам’ять не безконечна. її не можна перевантажувати. Важливо одержати те, що дасть задоволення самим собою. Це — перша заповідь.

На обличчя Командира набігла тінь розчарування. Але він швидко опанував себе:

— Ми хотіли б побільше довідатись про вашу планету.

— Ми нічого не приховуємо. Дивіться. Спостерігайте. До зустрічі.

Він пішов далі, карбуючи крок.

Якусь мить Філософ задумливо дивився йому вслід, потім повернувся до Кібернетика й попросив:

— Налаштуй аналізатор на дії благодатців.

Кібернетик кивнув і поліз у всюдихід. Решта землян пішли за ним. Водій увімкнув двигуни, і всюдихід тихенько поїхав вулицею. Апарат моргав індикаторами, в його електронному мозку йшла напружена робота. Коли всюдихід під’їхав до будинку, що споруджувався і де працювало кілька десятків машин і приблизно стільки ж благодатців, Філософ поставив аналізатору навідне запитання.