Таємниця жовтої валізи

З листа, якого дав Френкові зв’язковий, він дізнався, що дозвіл на пошуки алмазів та смарагдів у резервації Ель-Грасо вже є. Відповідні документи, оформлені на його ім’я, мав одержати у представництві радіокорпорації “Коламбіа бродкастінг систем” в Сан-Лоренцо. “Коламбіа” тільки в цьому штаті мала сорок тисяч гектарів землі. Років десять тому зірвиголовам з Техасу вдалося придбати величезну площу за чисто символічну суму — 140 старих крузейро, саме стільки тепер коштувала кулькова ручка. Свого часу навіть офіційна газета “Жорнал ду Бразіл” змушена була виступити з протестом проти незаконної купівлі державної землі (щоправда, Сан-Лоренцо і прилегла територія в радіусі п’ятдесяти миль усе ще номінально перебувала під контролем законного уряду — цьому сприяли деякі зацікавлені особи з Західної Німеччини, і “вільне” місто Сан-Лоренцо поки що лишалося центром німецької колонії в цьому штаті). Формально місто мало власний муніципалітет, але фактично тут усім заправляли вихідці з північного континенту і ті, хто тридцять років тому хизувався в чорній уніформі із свастикою.

В представництві радіокорпорації працювала своя людина — колумбіець Енріко Алвес. Він забезпечував офіційну частину майбутньої операції. Алвес відав видачею різних документів, і від нього залежало багато. Саме він мав надалі постачати Френка потрібною інформацією через уже знайомого йому Арміндо — вагонного “кота”, що на деякий час лишився в Каяні, щоб отримати додаткові інструкції від Аугусто Маркеса. З цим лікарем Френк познайомився в Мехіко, заздалегідь почувши про нього чимало цікавого.

Аугусто Маркес майже три роки жив серед індіанців племені порейя в Бразілії, але майже не виїжджав з їхньої резервації Ель-Грасо поблизу Сан-Лоренцо. До містечка навідувався тільки тоді, коли кінчалися медикаменти. У нього з’явилось багато друзів серед місцевих жителів. Усі знали — сеньйор Аугусто робить тільки добро: лікує хворих, навчає грамоти дітей. В очах індіанців це був справжній чарівник. Воістину незвичайна біла людина.

Особливо прив’язався до Маркеса сімнадцятирічний Вайкапа — син вождя. Трапилося так, що лікар врятував хлопця від смерті, вирізавши йому апендикс. Після цього сеньйора Аугусто і Вайкапу часто можна було бачити разом. Якось на полюванні вони ненароком натрапили на родовище смарагдів…

Одного разу приїхавши до Сан-Лоренцо (треба було домовитися про партію антибіотиків та інших ліків), Маркес познайомився з прибулим із Західного Берліна журналістом Раймаром Гюде. Приїжджий німець вирішив будь-що розповісти читачам про колонії нацистів, які по війні осіли в джунглях Амазонки.

Журналіст був надто необережний у висловлюваннях. Відкрито говорив, що має намір підняти завісу таємничості довкола нацистського раю в сельві.

Але найбільшої помилки Гюде припустився, виклавши свої карти перед властями Сан-Лоренцо. В містечку осіло чимало колишніх есесівців. На це треба було зважати. Раймар Гюде був не перший, хто наклав головою за свої переконання. Надто пізно він познайомився з Аугусто Маркесом. За журналістом уже стежили наймані вбивці… Проте його репортаж усе-таки побачив світ. Лікар виконав останню волю Раймара.

Дізнавшись із сторінок преси про воєнних злочинців, які звили собі кубельце в Сан-Лоренцо, зокрема про “подвиги” одного з них — колишнього штурмбанфюрера СС Франца Декерта, уряд Бразілії змушений був заявити, що вживе заходів, аби затримати запеклого нациста (надто кричущі були наведені факти). Його навіть позбавили бразільського підданства. Однак на тому все й закінчилось. Офіційні власті арештовувати Декерта не квапились, і той кудись зник. Правда, ходили чутки, наче німець переховується поблизу Сан-Лоренцо. Чи так воно було, чи ні — толком ніхто не знав.

Про подробиці таємничого зникнення есесівця з-під нагляду поліції Аугусто Маркес прочитав уже в мексіканських газетах.

Викривальну статтю за підписом Раймара Гюде лікар встиг опублікувати в Бразілії. Але майже відразу був змушений виїхати з країни, яку встиг полюбити. Загроза І фізичної розправи примусила його зробити це.

Повертатися додому не міг — там відбувся фашистський переворот. І тому Аугусто обрав Мексіку, де знайшли політичний притулок тисячі його співвітчизників. Минуло небагато часу, і Маркес став одним з найактивніших членів емігрантської організації “Патріа”.

Про свій фах лікаря тимчасово довелося забути — адже там, на батьківщині, друзі і товариші. Вони потребували допомоги. Матеріальної і моральної. Потребували допомоги родини патріотів, кинутих до в’язниць і концтаборів…

Одним з першочергових завдань емігрантської організації стало збирання коштів для боротьби проти фашистського режиму хунти, для організації втеч ув’язнених, для придбання зброї і роботи підпільної преси. Словом, потрібні були гроші. Добровільні пожертвування лише почасти задовольняли потреби борців-патріотів. Треба було шукати нові джерела фінансування.

Маркес не відразу наважився запропонувати свій план. Навіть йому ідея використання знайдених смарагдів видавалася схожою на авантюру. Чи не сміятиметься з нього керівництво “Патріа”? Але пропозиція Аугусто зацікавила товаришів. Більше того, було вирішено негайно розробити план операції. Небезпека і складність задуманого не викликали сумніву.

Незалежно від того, як вирішили б використати смарагди — реалізувати на місці чи вивезти у Мексіку. — Аугусто не міг з’явитись у Сан-Лоренцо. Там надто добре знали про його роль у викритті Франца Декерта. Треба було підшукати надійну людину, яка б не тільки погодилась, але й змогла успішно справитись з небезпечним і відповідальним завданням…

У запланованій акції, крім Френка Кеткарта, повинні були взяти участь ще двоє членів організації, з якими інженер мав познайомитися на місці.

Чому саме його вибрала “Патріа”? Всі аргументи були на його користь. А головне було те, що Френк мав надійне прикриття — американський паспорт і диплом інженера-геолога, фахівця в галузі гірничого устаткування. Це давало змогу вільно їздити по Латинській Америці. По-друге, Кеткарт знав чотири мови і почував себе вільно в будь-якому товаристві.

Френк уже давно заслужив довіру товаришів по організації. Працюючи на мідних рудниках, націоналізованих урядом Альєнде, американський інженер, на відміну від багатьох іноземних спеціалістів, що саботували виплавку цінного металу, допомагав робітникам. Лишаючись своїм хлопцем у колі тих, хто потай чи відкрито був настроєний проти уряду Народної єдності, Кеткарт інформував діячів демократичного фронту про наміри контрреволюційних елементів.

Коли ж до влади прийшли “горили” — фашистська хунта, Френк, як іноземний спеціаліст та завдяки численним знайомствам серед військових, переправив за кордон багатьох прибічників поваленого уряду.

Однак довго тривати це не могло. Все частіше інженер помічав за собою пильне око ДІНА.[19] І Кеткарт виїхав до Мексіки. Розшукавши товаришів, він знову активно включився в боротьбу…

Словом, кращої кандидатури годі було сподіватись. Те, що Френк Кеткарт був стопроцентним американцем, могло значно допомогти виконати завдання. Діставшись до Ель-Грасо, він мав зустрітися з Вайкапою і, як пароль, показати йому статуетку безголового мула, яку син вождя подарував Маркесу на прощання. Індіанський символ смерті повинен був засвідчити Френкову доброзичливість до племені порейя і те, що він друг доктора Аугусто, отже і відкрити йому доступ до смарагдів. Геолог мав бути винятково обережний. Коли б негідники з Сан-Лоренцо пронюхали про родовище смарагдів на території резервації, плем’я порейя могло опинитися під загрозою цілковитого винищення.

Свого часу Френк працював два роки на державних копальнях Мусо в Колумбії. Доводилося мати справу із старателями — герімпейро. Між ними і законним урядом цієї вайбагатшої на родовища смарагдів країни точиться боротьба не на життя, а на смерть. Люди з так званих “вільних копалень” на зразок Пенья-Бланко чи Марабу, не вагаючись, можуть відправити на той світ будь-кого, хто з’явиться до них як офіційна особа або задумає фотографувати чи писати для преси. Кілька репортерів з Боготи, вирушивши на свій страх і риск у джунглі, не повернулися. Примарний блиск смарагдів позбавив розуму багатьох. Нестримне прагнення розбагатіти не одному вкоротило віку — тих, хто мріяв набути капітал, виявилося значно більше, ніж смарагдів.

19

ДІНА — чілійська охранка, переіменована нині в НІЦ — Національний Інформаційний Центр.