Страница 30 из 42
НА КРАЙ СВІТУ
Все-таки трагічні події не обминули космічного апарата Сфероїдів. Ніхто з них і гадки не мав, що таке станеться. Ще напередодні вони проглядали стереоскопічні рухомі відбитки, з яких промовляла до них така багата на фарби і відтінки рідна планета. Вони вже віддалилися від неї так, що кілька діб тому почав пригасати зв’язок, а потім і зовсім обірвався. І було дуже приємно побачити хоч у відбитках її гостроребрі скелі, жовті рівнини — грандіозні акумулятори енергії. Вдивляючись у динамічні відбитки, Сфероїди ніби знову промчали тунелем, що пронизав їхню планету від полюса до полюса. Ця наскрізна траса — виняткове досягнення інженерної думки, яке можна порівняти хіба що із спорудженням космічних ракет…
Отак вони собі насолоджувались спогляданням матері-планети і навіть не підозрювали, що їх спіткає завтра, їхні тіла, охоплені зеленим сяйвом емоцій, були наснажені радістю. Космонавти весь час перекидалися враженнями:
— Чудово! Ти там бував?
— Аякже. Прекрасно.
— Пам’ятаєш, яке відчуття охоплює все єство, коли зупиняєшся на перехресті діаметрів планети?
— Того ніколи не можна забути…
Вони бували колись у центрі рідної планети, а тепер ті спогади зігрівали, наснажували, додавали енергії. Від цього стократно посилювалась радість буття. Хотілося нових героїчних звершень. А коли інтелект прагне до цього, то що ж йому стане на заваді?
— Якщо кривизна простору є фактом, — міркував Сфероїд-І, — то чому б нам не спробувати…
— …долетіти на край Всесвіту? — докінчив його думку Сфероїд-ІІ.
— Так. На край Всесвіту.
Сфероїд-ІІ помовчав, аналізуючи свої думки й емоції, а потім нерішуче висловився:
— Це було б грандіозно, але…
— Що “але”?
— Страшно. Дуже страшно. Що там, за Межею? Край Всесвіту… Навіть подумати жахно. Я вже не кажу про те, що там, певне, діють якісь невідомі нам сили. Але от у філософському розумінні…
— Я також бентежуся, — обізвався Сфероїд-І, — та саме оця запаморочлива, божевільна неймовірність і вабить мене. Заглянути за Межу, яка відділяє…
— Від чого відділяє?
— Цього ще ніхто не зна, ніхто. Можна сказати умовно: Всесвіт від Невсесвіту.
— Значить, існує щось, від чого наш Всесвіт відділяється…
— Ми — дослідники Природи. Нам треба спочатку встановити факт, а тоді вже освітлювати його світлом мудрості. Відкинь вагання, друже, така можливість трапляється не часто в житті.
— А ми… встигнемо? Вистачить нашого існування?
— Давай зробимо обчислення. При цьому треба врахувати, що я вже, здається, винайшов спосіб довести швидкість нашого апарата до максимально можливої в Природі.
— Субсвітлової?
— Так. До того ступеня, через який немає змоги переступити.
Обчислення провадили майже добу. Виявилось, що політ до Межі Всесвіту відбере не менш як три чверті життя. Отже, коли все буде гаразд, вони повернуться на рідну планету фактично лише для того, щоб скінчити своє існування. Було над чим поміркувати. Обидва Сфероїди наповнилися блакитним сяйвом — ознака інтенсивної роботи мислення.
— Спробу треба зробити! — почав зв’язок Сфероїд-І. — Задля науки треба наважитись на який завгодно ризик.
— Я також дійшов цього висновку, — відповів Сфероїд-ІІ, — та мене дуже непокоїть одне міркування… Це ж заборонена зона!
— Для допитливої думки, для науки — немає і не може бути заборонених зон! Якщо Природа здатна до емоцій, то, спостерігаючи дію інтелектуальних істот, вона відчує радість, саме радість — за нас, її витворів, які розвивають те, що вона вкладає в наші ядра.
— З цим важко погодитись, — відповів Сфероїд-ІІ. — Якщо навіть Всесвіт має межі, то хіба наші прагнення і помисли не мусять їх мати?..
Сфероїд-І мовчав. У ньому з’явились зеленкуваті цятки, що були ознакою жалю.
— Чому ти не відповідаєш? — звернувся до нього Сфероїд-ІІ.
— Сприйми спокійно, друже, те, що я тобі скажу. Ти захворів на дуже небезпечну хворобу, яку наші попередники називали “Подих космосу”.
— Я цього не відчуваю, — спокійно інформував Сфероїд-ІІ, — і, щоб переконати тебе, — я вийду з ракети і стану віч-на-віч з космосом. До речі, нам же треба поставити датчика швидкості.
— Зараз ми проходимо зону посиленої радіації та метеорних потоків — небезпечно.
— Небезпечно, але не більше, ніж летіти до Межі. Я встановлю датчика. Адже без нього не можна буде визначити режиму роботи двигунів для розгону апарата…
Зеленкуваті цятки жалю погустішали в усьому об’ємі Сфероїда-І. Тепер він не мав сумніву, що “Подих космосу” цілком оволодів його колегою.
Просив, доводив, переконував не виходити з апарата. Але наслідки були прямо протилежні. Сфероїд-ІІ наполягав на своєму. Не поспішаючи, він одяг на себе ізоляційний костюм І подався до вихідного люка.
— В цьому немає логіки! — пробував його зупинити Сфероїд-ІІ.
— А датчик? Я мушу…
Видно було, що він навмисно уповільнює рухи, може, підсвідомо опираючись тій силі, що так і вабила, так і тягла його назовні — у бездонну прірву, під обстріл метеоритів. Коли б Сфероїд-І міг його затримати, то не вагався б жодної миті. Але це було так само неможливо, як, скажімо, зупинити корпускулу світла. Кожен Сфероїд завжди діє за велінням свого інтелекту.
— Ти побачиш, ти переконаєшся… — повторював Сфероїд-ІІ, беручи моток міцної линви, яким мав прив’язатися до апарата.
Раптом заспішив, похапливо вилинув у вихідний люк. Навіть крізь ізоляційний одяг видно було, яке збуджене його тіло.
Довго ждав Сфероїд-І його повернення, та так і не діждався. Виглянув назовні, дотримуючись, звичайно, правил безпеки, — тільки шмат линви побачив: метлявся, прикріплений до кільцюватого наросту обшивки. Певне, метеорит перерізав… Таки полонив колегу космос! А там енергія випроміниться, і Сфероїд-ІІ припинить своє існування. Довго, довго кружлятиме в глибинах Всесвіту, доки його молекули не розсіються в просторі… А датчика таки встиг поставити — виконав свій обов’язок!
Сфероїд-І замислився над таємницями буття. І чим більше він думав, тим ще таємничішими ставали ті вічні таємниці. Непомітно закрався сумнів: а чи не химера ота Межа? Адже Всесвіт, навіть за рівнянням Великого Математика, — замкнутий у собі. Він наповнює все. Поза ним немає ні Часу, ні Простору — нічого. То яка ж може бути Межа? Але обчислення показують: мусить, мусить бути! Дарма що цього уявити неможливо, — на цьому етапі пізнання уява поступається місцем абстрактному мисленню. Хіба обов’язково математичні абстракції втілювати у фізичну форму? Може, там — якесь завихрення Простору і Часу, щось таке, що й не дасться не лише відчуттям інтелекту, а навіть і фіксації за допомогою чутливих пррі-ладів…
Думки змінювали одна одну, Сфероїд-І вагався. Та коли він знову подумав про свого супутника, вагання відлетіли. “В ім’я чого ж перестав існувати Сфероїд-ІІ, встановлюючи датчика?”
І він ввімкнув двигуна.
Апарат почав розгін по траєкторії, яка пролягає аж до краю Всесвіту… Сфероїд відчув почуття величі. Це благородне почуття ніби підсилило енергію його поля, додало мужності.